Ганя засоромилась, що її так хвалять і вийшла. З цього користала пані Підліська, щоб в чотири очи поговорила з о. Ясиницьким.
Вона знову посумніла і каже:
— О. професор, я до вас у всьому так, як до ріднього за порадою. Я уже побоююсь про Ганю. Вона читає якісь книжки німецькі, і цей плян вона після цих книжок собі склала.
— Дуже похвально, що вона читає і дбає про своє знання.
— Ті книжки бере вона від жидівки...
— Не бійтеся, цих книжок ця жидівка сама не писала.
— Я боюся, щоби душі не погубила, бо в книжках ріжне написано, а я її виховувала в страсі божім.
— А які-ж ви хочете, щоб вона книжки читала, самі релігійні? Хіба-ж вона попом буде? Хай читає все. Завіряю вас, що в книжках які наша молодь читає, у цих розповсюджених романах французьких тільки мерзости, спокуси, гріха, богохульства, що плюнути не варто. Припускаю, що Ганя читає книжки научного змісту популярно написані. Німці у цьому мистці, і жадної бляги не напишуть. Із цього пляну, я уявляю собі, що ця книжка говорить о обовязках і правах женщини. Я щось такого читав, лише як раз не можу нагадати... Але з відкіля дівчина на стільки німецьку мову знає?
— То мій покійний муж вчив її від малку німецького, а так само на феріях. Все говорив, що знання німецької мови то ключ до освіти.
— Правда, я дуже з цього радий, що Ганя виб'ється своїм знанням по над пі наші дурні гусочки, що поза молитвослов, і лихі романи нічого не читають. Я з моїми дівчатами роблю те саме, вчу їх по німецьки, бо в школі не навчаться нічого...
— Та в школі вчать по німецьки...
— Вчили перше, а від коли завели польську научну мову, то тої науки німецького тільки, що кіт наплакав. Знаєте польську пословицю: учил Марцін Марці на...
— Спасибі о. професоре, що заспокоїли мою совість що до Гані.
— Не бійтеся нічого. Хай читає, як найбільше. На романи хай і не дивиться, бо це дрань, лише голову макітрить, і душу затроює. В польських романах
Крашевського лише про панів говориться, а у нас панів немає. З французьких знову такі річи, що зовсім не для нас, то погань — тфю! Та що порадиш? — О. Ясиницький вийшов. Пані Підліська заспокоїлась, пішла до Гані і стала її цілувати.
— Моя доню, як я тішуся, що ти така освічена...
— Мамо, не говоріть так. Мені до освіти ще дуже далеко. Тепер у мене лиш так, що я засвітила сірника, а мамуньці здається, що то сонце світить... Але все я тим, що знаю, зроблю мому чоловікові несподіванку. Він засоромиться мене і стане також над собою працювати над поглубленням свойого знання. Я цим дуже тішуся.
О. Ясиницький написав до о. Городиського листа, щоби зараз як вернеся старий Пандяк до дому прислав по нього коні.
Воно так і сталось. Пандяк приїхав за кілька днів до дому, а перед мешканням о. Ясиницького з'явилася бричка о. Городиського.
Як о. Ясиницький приїхав, о. Городиський післав зараз піддячого до Пандяка:
— Скажи Петре, що приїхав хтось з Самбора і має до Павла діло, щоби зараз прийшов до мене.
— Скажи, що його проситься, не забудь! — докинув о. Ясиницький.
От і не оглянулись, як піддачий вернувся з такою відповіддю: "Коли той хтось з міста має до него діло, то хай прийде, дорога однака".
О. Городиський аж побагрянів і закусив губи з досади. Такої нечемности від свого парохіянина він не надіявся.
— Шкода заходу, нічого не вдіємо...— каже.
— Так не можна казати, як ми ще не пробували. Тепер таке: Не прийшла гора до Магомеда, так він мусить пійти до гори. Ходім зараз.
— Дуже прикра місія каже,— о. Городиський.— Не побачив би він мене в своїй хаті, і я би його упокорив при найблищій нагоді. Але, як ви рішилися йти, то ходімо...
Стрінули Пандяка на оборі і звіталися.
— Ми прийшли до вас по ділу, бо ви не хотіли до нас прийти...
— Прошу в хату.
Пандяк був вдоволений, що по його стало і аж двох попів упокорив. Мусіло їх дуже припекти, коли аж сюди прийшли. Тепер можна твердо держатися. Посаг мусить бути забезпечений на письмі і то у нотаря. Ця хата в Самборі ліпша чим півтори тисячі готівкою, бо хати підуть з часом в гору в ціні.
В хаті була Павлиха і Василь, який нічого не знав про це, що батько, відповів піддячому.
Павлиха дуже була рада гостям і стала зараз змітати фартушиною порох з стільців.
— Гостенькі мої любі, чим же я вас прийму? — вона цілувала обидвох єгомосів по руках.
— Нічого, не турбуйтеся, ми прийшли по ділу до вашого чоловіка, бо він одмовився прийти до мене,— сказав о. Городиський.
Вона поглянула питаючо на чоловіка, та він не бачив цього, бо нахмурився мов хмара і дивився в землю. Павлисі було дуже соромно, що її чоловік такий нечемний супроти гостий, та ще й духовних осіб.
Пандяк присів на лавці не винимаючи з рота своєї люльки. Прижмурив по свойому одне око, і ждав аж до нього заговорять.
— Ви певно знаєте, господине,— говорив о. Ясиницький,— що я є судовим опікуном панни Гані Підліської...
— Знаю...
— Ото-ж ми прийшли в такім ділі, що коли ваш син з нею заручений, то треба про весілля умовитись, а коло Різдва господин Василь поїде до ординації...
— Най їде.
— А весілля?
— Весілля не штука, але перед весіллям треба списати добру інтерцизу передслюбну. Потім були би без цього ріжні клопоти, а я цього не хочу.
— Між честними людьми інтерциза не потрібна, бо вистарчить слово.
— А мені вона потрібна. Слово піде з вітром, письмо лишиться все.
— Вона вам не потрібна, бо не ви женитесь, а ваш син.
— За мойого сина я говорю, на те я йому батько.
— Вибачайте, тату,— каже Василь,— але я вас не уповажнив за мене говорити, а я вже повнолітний, і про свою долю сам хочу рішати...
Василь був страшно схвильований. Він бачив, що його приятелі з батьком не договоряться до путнього кінця і хотів діло покінчити від разу. Він побагрянів на лиці і руки у нього дріжали, так само губи, котрі хотів прикусити зубами.
— Ти дурний, тай годі,— сказав Пандяк грізно,— як старші говорять, то мовчи.
О. Ясиницький обурився те-ж.
— Як можете в такий спосіб говорити до скінченого богослова?.. Йому лише поріг переступити і буде священиком...
— Овва! Хіба-ж між священиками нема дурнів? Я сам таких бачив...
— А між селянами,— каже о. Ясиницький доведений до пасиї,— суть хами і свині, і я таких те-ж бачна
— Єгомость! До кого п’єте? — питає Пандяк заскалив своє око — вважайте, що то в моїй хаті, і я тут господар.
О. Ясиницький спалахнув гнівом і вже мав його вилаяти як відізвався о. Городиський:
— Мені соромно за вас Павле, що-би мій парохіянин так нечемно поводився з гостями і то ще з духовними особами.
— Гості не прошені, не кликані,— то не гості. Тепер виступив Василь
— Позвольте, отці духовні, шкода говорити одне слово. Я жадної інтерцизи не бажаю, а моє весілля відбудеться, так як було умовлено, перед Пилипівкою.
— А як ти так зробиш, паничу, то ти мені не син, а я .тобі не батько.
— Без такого батька я обійдуся,— крикнув Василь. У нього зайшли очі кров'ю, увесь дріжав стискаючи судорожно кулаки...
— Ти щенюку! — засичав Пандяк, устав з лави і став до сина поволі наближатися. Притім вп’ялив у нього свої колючі очі, начеб хотів його на скрізь провертіти. Василь від цього зору наче скаменів. Кров у ньому застигла, руки та ноги задеревіли, не міг з місця рушитися.
Павлиха скочила і станула між батьком і сином.
— Павле! Ти хіба осатанів! Ти хочеш сина, і ще такого сина зневажити?
— Марш мені з хати! — крикнув до Василя показуючи на двері.
Василь наче провинившийся школяр похнюпив голову, вийшов до сіний не сказавши слова.
Обидва пан-отці повставали і вийшли з хати теж не попращавшися.
О. Ясиницький аж дріжав зі злости, бурмотів під носом і лаяв по польськи: мурга, хам, свіня, дай му обухем в леб, то бендзє гржечний. Доперва згодом вгамувався, відсапнув важко і каже до о. Городиського.
— Знаєте, що серед таких обставин, то можна забути на четверту заповідь божу!
— Так, так, та що тепер робити далі з тією справою, в яку ми оба встрягли і звантажувалися. Старий Василя прожене з хати, як же він проживе критичний час до ординації?
— Скажіть, що він його вже прогнав, бо я би Василеві дуже взяв за зле, коли би він до хати старого вернувся. А що до того, як проживе, то нічим журитися. До весілля хай живе у вас. Хліба у вас не переїсть, а хати не перележить. За це буде що неділі і свята проповідати Я взяв би його до себе, та знаєте скільки у мене дітий, а місця мало. У Підміської також не можна.
— Та я радо його прийму. Ми ж не такі бідні. Але знаєте, я старого боюся...
— Гадаєте, що вам Пандяк парафію збунтує, чого вам боятися?
— Парафії він не збунтує, бо ніхто за ним не пійде. Він від усіх не люблений, та ціле село його боїться. То чорт, не чоловік, по ньому можна всього сподіватися. Побачите, що тут щось страшного станеться...
О. Ясиницький задумався і так йшли мовчки:
— Бійтеся Бога, та ж не живемо в американських пралісах, а в державі, маємо жандармерію, суди...
(Продовження на наступній сторінці)