I
Пущені пруживим, тугим луком,
В чорну пітьму дзвінко полетіли
Ковані огнистим Локі стріли.
Чорну ніч розколивали звуком.
Горда дума на чолі блідому:
Десь судьба захована в безмежжі!
Блиск вогню цілує горді вежі,
блиск вогню на овалі шолому.
Непобідна посестро валькірій!
Чом ця стрілка збилася з дороги,
Заблукала в мій далекий вирій?
Адже я співець убогий,
Не герой, що переміг Ліндвурма!
Я лиш тиха арфа — я не сурма.
II
Де заховано твій безцінний дар —
Крилату гостю з вістрям золотим?
Великий світ. Та радитись ні з ким
Не має в ньому мандрівний кобзар.
Великий світе! Замалий твій храм
Для світлих жарів — золотистих стріл!
Створю ж у серці другий небосхил,
Йому в опіку скарб цінний оддам.
І вже іду веселими стежками
У світ, у світ — іду, немовби плив.
Несу пісні, змережані казками,
І повні жмені повседневних див.
Торкаю струни вмілими руками,
Вони ж бринять, як усміхи тятив.
III
Гей, несу я казки та пісні,
Гей, мандрую від хати до хати.
Але мре моє слово крилате
І минають без радощів дні.
Десь у темній печері на дні
Змій поклав свої царські палати
І віки вже те царство прокляте
Глушить людські казки та пісні.
Прийде час. Вирву з серця стрілу.
Стане арфа напруженим луком,
І розітнеться спів золотий.
І на вкриту кістками скалу
З диким ревом смертельним і грюком
Впаде мертвий побіджений змій!
1925