«В потоках» Гордій Брасюк — сторінка 15

Читати онлайн повість Гордія Брасюка «В потоках»

A

    Він пожадливо впивався в губи, в очи, груди… Тірца поривчасто дихала, вгиналась тремтючою лозиною, шепотіла:

    – Це нічого…

    Була чаруючи приваблива, як сон. Вона безмірно краща за Олю. Правильний ніс, еластичні гадючі обійми…

    Солодкий гріх! І вони сплелися, впившись одно в одного, як двоє зміїв.

    – Ну, а тепер ми розійдемося назавжди.

    Тірца мовчала…

    – Прощавайте!

    – Пожди… Я хочу ще сказати.

    – Краще мовчи. Я все одно не повірю тепер ні одному твоєму слову.

    – Ти й раніше так ставився до моїх слів?

    – На жаль, я учора повірив тобі, а сьогодні я зневажаю тебе разом з собою.

    – Я не брехала. Я так думала…

    – А я так думаю, що це були дипломатичні віхи по дорозі в соіtus.

    Тірца мовчала, потім схилилась лицем у траву й заридала.

    – От. Я думаю, що й твій плач – штучна гістерія, яку ти не раз учиняла своєму інженерові.

    Тірца злякано підвелася.

    – Взагалі, з сьогоднішнього дня ти для мене – плювок. Більш ми не зустрічаємось.

    Тірца стала навколішки, цілувала Сергієві руки:

    – Костю! Котику!.. Вийди взавтра… Я благаю… ти про все довідаєшся…

    – Добре! – принизливо кинув Сергій, вирвав руку і зник у пітьмі.

    Але другого вечора він вийшов.

    – Скажи, ти хоч крихотку мав доброго почуття до мене?

    – Мав. Багато мав. Я навіть починав вірити, що ви морально мене підіймете, а вийшло, що ви сама мерзенна торговка душею й тілом. Від дотика до вас я став гидкий сам собі. Я не можу простити собі, що був момент, коли я протиставляв вас їй.

    – Ви їй напишете про це?

    – Я написав. Я завжди їй пишу про все.

    – І вже послали?

    – Ні, лист у мене.

    – Ви зможете прочитати мені це місце?

    – Це для вас не дуже приємно буде.

    – Це буде для мене остання приємність.

    – Гаразд! – згодився Сергій.

    Вони зайшли в окремий кабінет кафе.

    "…А виявилось, що ця свята женщина – звичайнісінька полюбовниця якогось інженера, – кінчав Сергій. – Я певен, що ти не надаси цьому такого значення, як попередньому інцидентові. Після тієї віри в дружбу – це була звичайнісінька гра, щоб виявити обличчя цього типу…"

    – Падлюко! – скрикнула обурена Тірца. – Ви хитросплетінням хочете замаскувати свою підлу істоту?! Ви називаєте це грою? У кого загорілися очи божевільним упоєм? Хто кусав мені груди? Я б доказала їй – вашій любові. А він ще величається своєю щирістю. Мені противно дивитись на вас.

    Сергій, загорнувши листа, встав.

    – І ви пошлете?

    – Пошлю.

    – Ви не маєте права, – скрикнула Тірца з новим приступом люти. – Ви ображаєте мене. Ви мусите зараз же повернути мені цього листа. Плюгавити мене перед якоюсь міщанкою?! Не смій!.. Порви, або я перегризу тобі горло. Ти не мужчина, ти не маєш свого "я". Я буду кричати, я покличу мужчин – хай розсудять.

    Сергій озирнувся. Вже й так біля їхніх дверей стояло чимало людей. Роздробивши листа, Сергій кинув Тірці в обличчя його, й кулею врізавсь у натовп.

    Через день Сергій уже сміявся з цієї пригоди. Він відновив листа й дописав останнього інцидента. Тільки ж повернувся від поштової скриньки, як біля ганку до нього підійшов хлопчина:

    – Ви товариш Мироненко?

    – Я – Мироненко.

    Хлопець ткнув пакета й вибриком зник за ріг. Пакет був товстий, загадковий. Глянувши на підписа, Сергій іронічно посміхнувся: Тірца.

    Лист починався тоном закляття пророчиці. Любов – не вічна. Настане хвилина, коли він буде покинутий і тоді відчує себе обікраденим до дна душі. Він не має власної скарбниці, не має власних таємниць. Мусить їх берегти. Її останнє прохання – зберегти в таємниці чистий спогад про їхні відносини. Щоб зрозумів її – вона розкаже про себе. Це мала йому переказати вчора.

    Так, вона полюбовниця інженера, навіть двох інженерів, вона вже з останніх років гімназії – полюбовниця, бо вродилася красива й бідна. Вона все життя своє – полюбовниця, але їй дано розуміти й відчувати життя глибше. Вона плекала в своїй фантазії велику дружбу, велику любов, – хоч ніколи її не знала. Тоді трапився він – закоханий ідеаліст. І перше її бажання було вкрасти чужого раю. Вона вкрала…

    – Гістеричка! – промовив Сергій і, недочитавши листа, злісно затопив його шматки в помиях умивальної миски.

    "Ти не надаси цьому такого значення… це була… гра…"

    Там "братерське почуття", тут "дружба", "гра"… Хто ж, нарешті, Сергій?

    "Я міг би вам багато дечого викрити", – пригадався лист Концова.

    І Оля, приголомшена, знечулена, шукала зустрічі з Концовим. Кілька разів вона його бачила в компанії ділових непманів, раз з елегантною жінкою. Врешті зважилася зайти до нього на кватирю.

    Концова не було. Оля лишила записку. Другого дня вже одержала відповідь: "Буду очікувати о 7-й вечора".

    О 7-й Концов очікував на Олю разом зі столиком, збагаченим фруктами, пундиками та парою чарочок. Оля одмовилась од угощення й зразу перейшла до питання, що її цікавило.

    – Що ви знаєте про Мироненка? Що він за людина, на вашу думку?

    Концов озвався ображеним тоном:

    – Мироненка? Я не знаю, чи варто мені говорити про його після того, як мені висловлено повне недовір’я… а врешті, коли вас цікавить – я скажу. Я в цьому не зацікавлений, а вам, можливо, буде на користь. Мироненко. Так. Я певен, що й ви не знаєте його дійсного прізвища. На мою думку – це тонкий дипломат, шантажист вищої марки. Я інтуїтивно відчув його істоту. І от уявіть собі… ми зустрілися з ним на вокзалі. Зараз почав про вас… Як живете, як виглядаєте, чи не зраджуєте…

    – Так запитав?

    – Так, так, так. Думаю, – помилився. Він щиро її кохає. Коли раптом: "Ну, а як вона вам?" Кажу: "Оля мені дуже подобається. Це незвичайного розуму людина, це втілена наївність і чистота". – "Так, – каже, – такий крам на ринкові ідеалістів дорого цінується". Я обуривсь… "Як ви можете так цинічно висловлюваться про людину, що її любите?" Він зареготавсь: "А ви з чого це взяли, що я її люблю? Я тільки думав любити". – "Тоді для чого ви переписуєтесь, для чого дурите дівчину?" А він нахабно: "Ви ж людина комерційна. Власне, я й думав серйозно про це з вами поговорити. Я приручив одну з дикіших арабську коняку. Вам це не вдалося – прошу купити. Ваша ціна?" Я нестямився від обурення. Я схопив його за груди: "Або ви припините з цього моменту листуватися з Олею, або я зараз же вас одправлю в ДПУ, як шантажиста". І він, мерзота, в той же момент вигадав на мене історію зі спекуляцією. "А Оля, – каже, – то така наївна овечка, що щоб ви їй про мене не казали – то піде на гірше тільки вашій репутації… Запевняю, про це я потурбуюсь…"

    Оля під час монологу Концова то блідла, то зеленіла. Потім тремтючими руками закрила обличчя й прожогом кинулась до дверей. Раптом ударилась головою в одвірок і впала на долівку в конвульсійних риданнях.

    Концов перелякався. Він розбив карафку, поки зміг налляти шклянку води. Врешті йому пощастило посадити Олю на ліжко. Тоді він так само, як і воду, майже силоміць, влив їй чарку вина.

    Гостро-зворушливий струмінь розбігся по тілу. Голова наллялася оливом. Оля не плакала.

    – Дайте мені ще. Ще…

    За кілька хвилин Оля відчула, як плинна маса пов’язала їй ноги, руки, а груди зчавили отруйно-тяжкі випарини. Хотілося скоріше задихнутися, захлинутися в плині. Оля жадібно пила щось нудно-солодке поруч з задушливо-гірким.

    А навкруги тіні, тіні, вогні… Хаос…

    Другого дня Оля прокинулася розбита, безвільна.

    Мати стримано картала:

    – Ну добре, що це в Шури… А якби це в когось? Хіба ж можна дівчині так поводитися.

    Трохи згодом з’явився й Шура. Він турбувався про здоров’я й самопочуття Олі.

    – Тепер тільки одно може мене прив’язати до життя, – казала Оля, – але почуваю, що цього ніколи не буде. Я хотіла б вчитися.

    Шура серйозно замисливсь.

    – Я вам допоможу. У мене є деякі зв’язки…

    Оля вдячно глянула Концову в вічі. На цю тему вони говорили одного дня, другого й десятого.

    Тоді Оля одержала від Сергія:

    "Я певний, що ти нічого не будеш мати проти моїх розваг. Це переважно – тупоумні міщанки. Граючися з ними, я щораз упевняюсь у твоїй інтелектуальній і моральній величі…"

    В Олі, здавалось, не озвався жодний нерв. Здерев’янілими руками поклала листа до великої їх колекції.

    Увечері знов був Концов. Щось багато говорив. Оля зрозуміла його лише тоді, як торкнувся вусами її руки.

    – Станьте мені за дружину. Клянусь вам. Ви будете користуватися всіма правами незалежної жінки. Ми цієї ж осені переїдемо в Москву, ви будете вчитися. До ваших послуг моя рука товариша. Навіть більше. Я радий бути вашим підданцем – тільки ви б були щаслива.

    Оля болісно посміхнулась.

    Пригадався реєстратор з біржі праці. "Не продасися – не будеш мати посади".

    (Продовження на наступній сторінці)