— Дякую, товариство, але віншувати мене з винаходом поки що передчасно. Одначе й за те, що я зробив до сьогодні, я мушу великою мірою завдячувати Ганні Павлівні. Кілька разів робота мені падала з рук, і завжди Ганна Павлівна підтримувала мене морально своїми порадами й вірою. Дякую, Ганю, сьогодні ти з повним правом маєш поділяти мою радість.
Ганна почервоніла від сум'яття й утіхи. Її вітали оплесками. Любов Григорівна екзальтовано поцілувала Ганну, ніби визволяючи Ніка, якому зараз це не вільно було зробити. Гості заметушилися. Руки зі склянками безладно схрещувалися, дзвеніли мінорним зойком у дикому гаморі. З галасу намагався вирватись на поверхню голос розчервонілого директора. Він іще хотів промовляти, але гості, раді, що перейшли за межу офіційної учти, кричали, реготали, поспішали наздогнати втрачений час. Наливали склянку за склянкою. Пили вже за всіх взагалі й за кожного зокрема. Директорка вже забула про свою амбіцію і сміялась, аж її подвійне підборіддя ходило ходором. Кравченкова, забувши хороший тон, розпочала за столом боротьбу з Вольським за пляшку лікеру. Любов Григорівна вже випила на брудершафт із молодим інженером, тепер намагалася випити з Володимиром.
— Вона чудова, — у захваті звертала Ганна увагу Ніка на Вольську, що тільки-но поцілувала Володимира.
Володимир за хвилину підійшов до Талі, що дивилася на все це із дверей кухні.
— Ну, як тобі подобаються сьогоднішні гості? — з роздратуванням у голосі запитав він.
— Вони завжди такі, як підіп'ють, — сміючись відповіла Таля.
— Свинякуваті, хочеш ти сказати?
— Ой, який же ви зараз святий та божий… А я бачила, як ви цілувались!
— Та ну їх к чорту! — злісно промовив Володимир і, ніби щоб бути далі від гріха, перейшов у кухню. Таля пішла за ним. Володимир злостився на всіх гостей, а Таля сміялась.
Тим часом і гості поволі стали розтікатися по кімнатах. Вольський уже заспівав якоїсь опереткової арії під акомпанемент Кравченкової.
Ганна сіла на канапі з Ніком.
— Коли б ти тільки знав, як я була злякалась. Я думала, що ти навмисне це зробив, щоб при мені вбити себе.
— Це я, може, зроблю пізніше, — відповів Нік і раптом став похмурий.
— Любий! Не говори так! Мені боляче.
— Мені теж боляче. Зараз ти підеш, і знову я сам. Сам. Ти розумієш? Мені здається, що це вже останні мої іменини. Ти ж однаково відійдеш від мене. Ти на той рік, напевне, не зробиш мені цієї ласки.
— Ну, заспокойся, любий. Я завжди буду до тебе приходити. Хіба я можу тебе забути? Ти ж батько Талин. Ти найближчий друг.
— Але колись я був і твоїм чоловіком, колись після іменин ти залишалася зі мною, а сьогодні…
— Так. Я не можу залишитись, — винуватим тоном промовила Ганна.
— Тоді к чорту все, — несподівано крикнув Нік, — як громить, так громить до кінця.
— Тихше. Нас почують, — злякано озиралася Ганна, намагаючись заспокоїти Ніка. Але Нік уже переходив у п'яну лють. Він готовий був руйнувати столи, руйнувати лабораторію.
— Ніку! — з мукою в голосі скрикнула Ганна й глянула йому в очі поглядом саможертви.
Нік раптом схаменувся й одвернув ніяково очі.
— Не забувай, що ти господар у домі, — спокійно вже додала Ганна й підвелася з канапи.
Подружжя директора й техніка лагодилися йти. Вольська чомусь посварилася з своїм чоловіком і вибігла сама, ні з ким не попрощавшись, але зараз же повернулася знадвору, вся обліплена грудками снігу.
— Зараз же ходім додому, — строго звернулася вона до чоловіка.
— Здається, й нам пора, — промовив Володимир, підійшовши до Ганни.
— Трошки зажди, — стурбовано відповіла вона, силкуючись зберегти гідність господині.
Нік підійшов до Володимира.
— Куди вам іти так пізно? Залишайтесь у нас ночувати.
— Ні, ні, дякую. Я ще маю до ранку працювати.
— Але ж ви зараз не зустрінете жодного візника, — додав хтось.
— Ви й кварталу не пройдете, як з вас попросять пальто. Це ж околиця!
— Та що ви? Йти в таку негоду? — раптом скрикнула Вольська, що встигла вже помиритися з чоловіком. — Ви не уявляєте, яка завірюха надворі.
— Володимире Андрійовичу, — фамільярно обійняв за плечі Вольський, — ходімо до мене спати, й годі! В мене, здається, ще є пляшечка коньяку, а місця стане й на десятьох.
— Ну, тоді одягайся, Ганю! Підемо. До побачення, Миколо Матвійовичу.
Але Ганна не ворухнулась зі свого місця.
— Я краще залишуся з Талею. Ми вже звикли спати з нею.
Володимирові напружились м’язи на обличчі. Очі гостро пронизали Ганну. Але вона дивилась на нього наївними очима.
На момент стала тиша.
Гості здивовано дивились на Володимира. Він іще раз оглянув Ганну згори вниз, повернувся і мовчки вийшов.
У той момент Ганна вже забула свою гідність господині. Вона несміливо простягала руку гостям, що виходили в двері за Володимиром, залишаючи по собі дим тютюну та випари вина.
Кімната стала подібна до спорожнілого шинку. Ганна нерухомо стояла серед кімнати з мульким почуттям зганьбленої. Напівп’яна саркастична посмішка снувала їй на вустах.
З кухні вийшла Таля.
— Мені вже видається, що ти ніколи не залишиш нас, — промовила вона весело.
З передпокою повернувся Нік, він узяв Ганнині руки й по черзі нахилився до них. Ганна тільки тепер стрепенулась, вуста їй іще більше перекосились, і раптом уся вона здригнулась від саркастичного сміху.
— Ха-ха-ха! Як він розлютився! О, як він розлютився!
XV
Зійшовши по східцях, Ганна зупинилась перед дверима, щоб віддихатись. Їй здавалося, що все хвилювання її від утоми. Вона мусить бути цілком спокійна.
І вже наступної миті Ганна рішуче постукала в двері. Їй відчинив Володимир. Він був розкуйовджений, як дикий звір, і здавалося, що зараз хижо накинеться на свою жертву, але, впевнившись, що жертва не втече, він мовчки відійшов.
Ганна, не роздягаючись, сіла на стілець.
Володимир здивовано глянув на неї, й раптом м’язи на обличчі йому пом’якшали.
— Це що, в гості зайшла?
— Я зайшла, щоб з’ясувати наші взаємини.
— З якого це часу тобі потрібні стали коментарі?
— З учорашнього вечора…
— Тобто ти хочеш сказати, що між нами все перервано?
— Я цього не кажу, але коли тобі потрібно — будь ласка.
— Тоді розкажи мені, що означала вчорашня твоя поведінка?
— Моя поведінка одверта. Я погодилась бути господинею в Ніка на іменинах. А от твоя поведінка мені зовсім не зрозуміла. На словах ти присягаєшся в приязні Нікові, а в душі ти проклинаєш його. Скажи, для чого була ота твоя промова?
— За що слід його поважати — я поважаю, але вашої дипломатії я не стерплю. Пам’ятай, Ганно! Я не стерплю!
Володимир нервово заходив по кімнаті.
— Чого саме не стерпиш?
— Того, щоб під виглядом дружби ти була йому жінкою. Так!
— Ти обурюєшся, що я залишилась у нього ночувати? Адже й ти не вдома ночував, так? З приводу цього я могла б цілу дипломатію розвести, але я тобі кажу просто. Я залишилася в Ніка, бо знала, в якому він був стані: він міг що завгодно собі заподіяти, міг навіть зруйнувати машину.
— Машину! — жовчно посміхнувся Володимир.
Ганну вразила ця посмішка; вона обурено скрикнула:
— Так ти йому дифірамбів співав так, на вітер? Ти міг допустити, щоб він знищив машину? Тепер я тебе впізнала. Тепер я з певністю можу сказати, що ти лицемірний, підлий!..
Володимир повернувся спиною до Ганни, й, здавалося, її докори зовсім не зачіпали його, але раптом він винуватим тоном промовив:
— Ганю, ти зрозумій, яке ідіотське становище моє було там на вечірці.
— У всякому разі не гірше, ніж моє було в присутності Баталової.
— Дурниці говориш.
— Ну, а тут і поготів дурниця, — промовила Ганна вже лагідним тоном.
Поволі каламуть почала осідати.
За деякий час життя увійшло в свої береги, хоча якась тінь не сходила Володимирові з лиця. Він міг уже з Ганною обідати, міг зрідка розмовляти, але настрій йому був кепський.
На другий день, після суперечки, до них зайшов Вольський. Він, як казав, забіг між іншим, по дорозі, провідати "друга". Ганна знітилася. Володимир поспішив якнайскоріше вивести Вольського під приводом того, що йому треба йти на засідання художньої ради. Увечері він повернувся напідпитку, що сталося, як підозрювала Ганна, не без впливу Вольського.
— Я бачу, що дуже скоро на тобі стала позначатися вдача друга.
— Друг тут ні до чого. Коли б випив Нік, ти, мабуть, не дорікала б йому дружбою з тобою.
— Слухай, Володимире, коли ти будеш отак кожного дня мене гризти, то дуже скоро з мене залишиться самий кістяк. Я хочу жити.
Він мовчки відійшов, кинувши лихий погляд.
Цієї миті Ганні вже здавалося, що вона ніколи не любила Володимира.
(Продовження на наступній сторінці)