— Моя праця тобі відома: вдень на заводі, а увечері в своїй келії. Я тепер у буквальному розумінні чернець.
— А взагалі як праця?
— Посувається потроху. Дещо передумав, роблю наново. Деякі експерименти вдалися…
До третього дзвоника Ганна багато вже знала деталей із Нікового життя. Вона вся перейнялась його інтересами й слухала з таким почуттям, ніби це був Ніків звіт там, на дачі.
Ганна сідала на своє місце у третьому ряді якраз у той момент, як Володимир підходив до свого диригентського пульту. Він упізнав Ганну в напівтьмі, й очі йому привітно заіскрились. Він уже впевнено тримався перед оркестром. Але тепер образи його музики для Ганни змішувалися з життям і шумами заводу. Модуляції феєричного вступу були подібні до іскристого дощу бессемера[22].
Ганна була в задумі. За успіх Володимира вона певна. Вона боялась за Ніка. Часами в музиці вона вчувала його скарги.
"…Праця моя йде добре. Я не хотів би ні про що думати, як тільки про неї. Але часом, ти не повіриш… Часом хочеться все, що досі зробив, усе мстиво зруйнувати… Запити… Забутись… І головне — знаєш, що цього вже ніколи не виправиш… Ні, тебе я не засуджую"…
Бідний Нік! Так, що сталося, того не виправиш. Але невже через те, що він раз поступився, він не має права на ласку, заспокоєння? Ганна вже обурювалась проти будови людської психіки, проти її етикету. В цій дії вона багато передумала й щиро шкодувала Ніка. Нетерпляче чекала кінця дії, щоб, побачившись із ним, сказати щось тепле, заспокійливе.
Ганна знову зустріла його в коридорі з Талею.
— А ти за цей час дуже змарнів. У тебе не було раніше цієї зморшки на чолі. Так і хочеться торкнутися рукою, щоб розгладити її.
— Що покладе життя, того вже людська рука не здійме.
— Не треба бути таким песимістом. Ти ж колись вірив у силу людської руки. Ще знайдеться така, що все розгладить…
Нік безнадійно посміхнувся, не відриваючи свого задумливого погляду, націленого десь поверх людських голів.
У цей час із натовпу перед ним виринув Володимир. Усі на мить зніяковіли, а найбільше сам Володимир, що, певно, не сподівався зустріти Ганну в такому товаристві.
Нік уклонився перший.
— Вітаю вас, Володимире Андрійовичу, ви сьогодні справді заслуговуєте на лаври.
Володимир вдячно потис руку Нікові.
— Успіх незначний, але я радий і такому. Могло бути гірше. Розумієте, мій соліст альт не прийшов. Я й так був нервовий, а тут іще цей… Скандал! Але поволі увійшов у свою роль, альта замінив…
— Виходить, що ми даремно стільки очікували на Талю, — промовила Ганна, — Таля з батьком пішла з дому просто до театру.
— Молодець, що прийшла. — І Володимир обійняв розв'язно Талю за шию.
Таля соромливо зашарілась. У той момент якось усім стало ні про що говорити.
— Ну, вибачте, — вклонився Володимир, і раптом відійшов до групи професорів-музик, що наближалися. Професори оточили його і, взявши попід руки, зникли в натовпі.
Ганна провела його очима й тріумфально глянула на Ніка. Нік так само дивився десь понад головами людей, але, відчувши Ганнин погляд, звернув на неї очі. Тоді обом стало ніяково. Ганна зраділа, почувши другого дзвоника, стала прощатись.
— Заходь коли-небудь вільним часом до нас… Гадаю, що ти на мене не сердишся.
— Та чого, я з охотою коли-небудь, — у сум'ятті відповіла Ганна й, поцілувавши нашвидку Талю, відійшла.
У третьому антракті вона не виходила з партеру. До неї підійшов Володимир. Він був наелектризований і не міг ні про що певне говорити — забіг, ніби щоб тільки відпочити біля неї хвильку. Але Ганна була задоволена з самої його присутності біля себе, відчуваючи погляди десятків націлених на неї біноклів. Ганнині гордощі ще збільшилися, коли до них наблизився поважний сріблистокосий маестро — Гдаль.
— Моя дружина, — відрекомендував Володимир. Ганні здавалося, ніби вона так зашарілася, що Нік зі своєї ложі повинен був помітити її зачервонілу шию.
Володимир скоро відійшов, а Гдаль залишився сидіти біля Ганни. Під час дії вона кидала спостережливі погляди на Гдаля. Він зосереджено слухав, схиливши голову; з його вигляду знати було, що він задоволений диригентом.
Після вистави Ганна затрималася з Гдалем у залі, очікуючи на Володимира, але замість його до них підійшла делегація з оркестрантів, запрошуючи Гдаля й Ганну Павлівну на учту, що її влаштовує адміністрація опери на честь дебютанта-диригента. Ганна була приємно вражена такою несподіванкою, але від участі в учті відмовлялася. Тоді Гдаль фамільярно взяв її попід руку і цим маневром ліквідував усі заперечення.
У фойє були накриті столи з наїдками та питвом. Було кілька поважних гостей із професорів, сходилися артисти та оркестранти. Всі вони з шанобою нахилялись до Ганниної руки, і Гдаль, як безсторонній конферансьє, рекомендував: "професор Мурий", "артист Джіонеллі", "Заремба — артистка"…
Раптом усі звернули увагу на жінку, що тільки-но увійшла. Професори навперейми тиснули їй руку, засипали компліментами. Всі ознаки були за те, що це Баталова. Ганна з цікавістю і навіть із домішкою заздрості оглядала її. Баталова була, як для жінки, висока, трохи повна, але мала привабливі риси обличчя: з маленьким горбком ніс, пухкі пристрасні губи. Все обличчя було матового кольору слонової кості.
Гдаль їх познайомив:
— Ганна Павлівна, дружина Володимира Андрійовича.
Баталова, людина, що звикла завжди мати успіх, трохи фамільярно подала Ганні руку.
— Дуже приємно… Ви сьогодні мусите бути задоволені з успіху Володимира Андрійовича.
— Я не менш задоволена й з вашого успіху…
Але Ганнині компліменти для Баталової, вочевидь, мало важили, вона, не слухаючи Ганну, звернулася до Володимира, що підходив до них:
— Я не сподівалася, що ви такий винахідливий… пам'ятаєте другий акт?..
— А-а!.. — промовив Володимир, і обоє дружньо засміялись, як змовники.
З усього видно було, що учта влаштована як на честь Володимира, так і на честь Баталової. Їх посадили за столом поруч і, виголошуючи тости за успіх талановитого маестро, одночасно згадували героїню сьогоднішнього спектаклю — Баталову.
Їхні обличчя урочисто сяяли. Вони нахилялися і серед підпилого гамору говорили одне одному на вухо дотепи й підтримували одне одного сміхом. Було враження, що учта ця — заручини Володимира з Баталовою.
Ганна сиділа поруч із Гдалем, придивлялася до його зморшкуватого обличчя, і їй здавалося, що й вона вже така зморшкувата, віджила. Тут, у музичному колі, вона почувалася всім чужою й непомітною. Володимир тепер така видатна особа, що Ганні вже не вірилось, що вона була коли-небудь поруч із ним.
Баталова багато пила, багато говорила, й усі прислухалися до її сентенцій, сміялися з її дотепів, Ганна ж за весь час не промовила й слова прилюдно, ніхто не виголосив за неї тост.
І серед загального сміху й веселості Ганну оповила журба. Кожна з другорядних навіть артисток мала більше спільного з Володимиром, аніж вона. Її життя пішло хибним шляхом. Її місце заступила Баталова.
Уже коли Володимир був у пальті й тримався однією рукою Ганни, другою рукою він салютував Баталовій. У відповідь йому з натовпу маячила її рукавичка.
Узяли візника. Ганна мовчала. Почувалося, що і Володимирові ні про що з нею говорити, але так, ніби для годиться, він озвався:
— Правду кажучи, мене дуже здивувала твоя зустріч із Ніком.
— А мене зовсім не здивувала твоя поведінка з Баталовою.
XIII
Вечоріло. В сутінках околиця міста ніби прилягла одноповерховими будинками на відпочинок. На тлі заграви розпаленого металу неба замислився завод.
Нік мовчазний сидів у своєму кріслі. Збоку від нього Таля меланхолійно переставляла пальці по клавішах піаніно.
Серед такої задуми несподіваним дисонансом врізався дзвоник.
Таля побігла відчиняти, й у ту ж мить радісно задзвенів її голос: "Мама, мама!.."
Нік схвильовано підвівся з крісла.
— Як у вас тут затишно! Справді, як у монастирі.
Але з приходом Ганни затишність відлетіла. В кімнаті засвітили електрику, й Ганна, не роздягаючись, квапливо почала розповідати:
— Вже давно лагоджуся зайти, все ніколи. Я ж тепер щодня ходжу на лекції в технікум. Бачила, Талю, коли-небудь таку студентку? О, тепер я почуваюся на десять років молодшою. Часом здається, що я могла б іще два виші закінчити. Навіть не можу собі подарувати, що ото я досі сиділа, не виходячи з хати. Стільки є цікавого в науці! Я дуже багато тепер читаю.
Ганна справді виглядала тепер бадьорішою й не по літах рухливою. Рухи сміливі, в голосі життєрадісність. Навіть сонливі торбинки, що вже складалися під очима, тепер розгладились.
— Я радий за тебе, — промовив приязно Нік. — А як же там Володимир Андрійович?
— Нічого, дякую. Працює. Ми навіть рідко тепер із ним бачимось.
— Я вже кілька разів заходила й ніяк не можу нікого застати, — озвалася Таля. — Думала, що ви вже виїхали куди.
— А я думала, що ти вже зовсім забула за мене. Сьогодні вирішила, не зважаючи ні на які лекції, забігти хоч на хвилинку…
— А ти хоч роздягнися.
— Та ні, серденько, я поспішаю. Зараз біжу.
— Мамусю, — докірливо глянула Таля, — ти тільки раз зайшла, і вже так скоро?
(Продовження на наступній сторінці)