Варя слухала й не йняла віри: вона – наречена! І перед нею скоро стала така антиномія: Кім, безумовно, хороший хлопчик. Тільки ж чи любить вона його? Ні… ні трохи. Зате в них буде своя кімната, канареєчне господарство, будуть ходити подруги і заздрити. Приємно… Але ж… І Варя вагалась. Мамаша бачила, що Варя не серйозно ставилася до діла й цілими ранками то вмовляла ніжно, то сичала. Потім діло дійшло до бойкотів, навіть Варю почала обминати ранкова чашка чаю з повітряним бутербродом. Тоді Варя виходила було з дому, блукала годинами попід вітринами, розглядаючи дитячі цяцьки і не знала, що їй робити. Зрештою, історія набирала докучливого характеру і закликала до сліз.
А Кім – регулярно, щосереди й щосуботи – заходив до їхнього помешкання, за чаєм детально розповідав про шкільні та службові справи, а як залишався з Варею тет-а-тет говорив, наївно й серйозно, про свої погляди на одруження, про чесне й робоче життя, про дні впорядковані за НЕПом та раціонально. Він звертався до Варі на "Ви" й не насмілювавсь поцілувати їй ручку…
Тут я врізався частиною своєї орбіти в заплутаний космос Варіних нерозумінь.
– Е, дурниці, – безжурно затарабанив я: – звичайно, виходь… А то – можна й почекать. В чому справа?
Був вечір синє-льодистий, немов підсніжник угорі притишеною ракетою, і лився часом журний передзвін журавлів. І ми ходили довго, довго… На другім поверсі терплячий Кім чекав Варю додому, а вона за моєю допомогою, декорувала його молодими, ніжними ще й ніби золотими ріжками. Певне, я не думав, про що говорив, бо на прощання Варя, усміхаючись, одповіла мені: "Ну, звичайно, я піду заміж. Що значить?" Але при цьому так задиркувато-весело підморгнула мені, що розшифрувати все це можна було тільки так: "хоч ти й дивак і ексцентрик і майстер "заливать галоші", але я розумію тебе чудесно".
І вона бадьоро злетіла на другий поверх… Ну, а я… я поволі посунув собі додому, шукаючи в лунких вулицях порожнього міста срібного мотузка прийдешніх днів. Про Варю не думала в мене жодна розумна клітина.
Вдарила весна! Вулиці зашумували портативними костюмами й легкими черевиками. Червоношиї піонери, вистукуючи в барабани, пішли стрункими поточками, перерізуючи вулиці магістраллю красивого майбутнього.
Визначились "види" на врожай.
"Початки всіх початків" дочитав я до краю, але, здивований, побачив, що, дійшовши кінця, я стою на тому ж місці, з якого й починав.
– Е-е, – голубчики!.. Так он як?
І я рішуче здав книжки… І мене з непереможньою силою потягло на виробництво. І я купив собі «батинки-джімки» (гостроносі), скинувши колишні фордзони (салдацькі). Саме в цей час розв’язалась справа з одруженням Вариним, і то цілком несподівано й під найрізноманітнішими аспектами для всіх її учасників.
Кім – поїхавши на село – застудив собі, дивак, легені; почався процес запалення, і хлопчина не видержав – умер…
– Тю, – бухнув я, коли Варя спіймала мене коло бібліотеки. Вона була в жалобі і з провокаційною міною. – Як же?..
– І головне, – пускала далі вона лицемірство додолу, тихо, наче з слізкою, – і головне, що я не змогла бути навіть на похоронах.
Я пильно глянув на "вдову" і не витримав:
– Ну, Варю, вітаю. Тільки не журись. Адже Кім краще знав, як розпорядитись собою… а може, справді, він хотів лише позбутися тебе.
Варьок глянула, й ніби зненацька, втомно, страждально й разом з тим хитро, всміхнулась:
– Ах…
Мої діла пішли бурхливим темпом. Я взяв установку на фізкультуру і остаточно перебрався жити у воду.
Повертаючись вечорами з Дніпра, мені в голові цокотіли моторки й стояв гомін пляжу. З азартом я шукав ключа: як би перепливти Дніпро? Це стало мені за ідею фікс. З ентузіазмом неофіта, зачарований дивився я на червоні зав’язки, що розмірами погойдувались на середині блакитного Дніпра, і так, під вражінням плавального спорту, в мене спершу з’явились загальні тільки передумови симпатій до спортсменок; а скоро потім діло дійшло до цілковитої конкретизації.
Це була хоч і "водяна", але ж палка любов, а за мого партнера стала одна смуглява, з синіми мазками в очах, юнка – що не більше, не менше брала Дніпро туди й назад, не перепочиваючи. Звичайно, Варя, яка боялась лізти в ванну, лишилася збоку… Само собою…
Проте, мимохіть траплялось її бачити. Воно похорошіло, засмалилося на декольте, стало сміливе, метушливе: все кудись поспішало. Пам’ятаю, мене дивувало те, що в неї появився цілий асортимент нових туалетів. Звідки й нащо?
Якось я бачив її в маркізеті; другий – у баядерці, а іншим разом воно майнуло повз мене, мов рожевий кущ: все в рожевім.
Розгадка не забарилася. Коли одного вечора я несподівано сидів, невідомо чого в потертім фотелі у Варі і своїм звичаєм гладив Норочку, хтось чемний постукав у двері, і Варя, раптом, забувши про мене на півслові схопилась на зустріч: до кімнати вступив, з букетом конвалій молодий і на червінець модний політехнік, з КПІ, тов. Андрій…
– А-а-а!
І більш мені не довелось бачить Варі…
Тип, у якого бриль був, як у наших молодих письменників, розпрощався зі мною, і далі я пішов сам.
"Під таким брилем не родиться ніяка думка", – подумав я про типа…
Навколо стояв гармидер дванадцяти годин дня. Гриміли по брукові биндюги, візники; грузовики гуркотіли, і лящав трамвай… Як у чортовій кузні.
Публіка сунула тротуарами й через вулицю ясною проти сонця плямою і була спіховита, – кожне за ділом…
А над усім миле осіннє сонце лило липкий, червоно-золотистий світ, і – блакитна, холодна твердь неба. В якімсь солодкім екстазі жовте листя втомно згорало в синім…
Мені було легко, але трохи сумовито…
Я чув на собі ласку сонця і йшов поволі, розглядаючись і в той самий час роздумуючи.
"Це вже – осінь; червоне літо – фіть!"
"Напружена бурхливість літніх моїх днів, – думав я, – спланувала в осінь плавно й легко, і я зліз зі свого енергійного "літуна" – цілий і один".
І ще:
"Я лишився сам; але це добре – надалі багато роботи, знову треба братися за діло".
Дійсно, сьогоднішній день повинен був покласти початок, і сьогодні я мав намір одвідати вперше після літньої перерви бібліотеку.
Це бадьорило… Але було трохи сумовито…
На блискучій від сонця площі, де сплутуються головні трамвайні лінії, я задивився на панночку в червоній хусточці, що переходила сліпучі рейки.
Чимсь вона мені нагадала… нагадала ту, яку мені враз захотілось побачити, через яку, може, і ця моя печаль…
"Цікаво, чи вона вийшла заміж?" – подумав я.
Нагадала Варю.
Мені хотілось, щоб не вийшла…
Чого? – не знаю, але, думаючи як зустріну її сьогодні в бібліотеці, мене кортіло задоволено потягнутися.
У Варі було те, що відповідало мойому "сьогодні": сьогодні жевріло останнім жарком червоно-бурхливе вчора, і твердо вставало діловито-енергійне завтра.
"Перелом, а на переломі капризні бажання".
Жмурячись проти сонця, я мріяв про Варю, уявляючи, як ми побачимось…
А зразу в мене було не вирішено, куди йти: чи просто в бібліотеку і з кар’єру братись за "Початки всіх початків" (на пляжі я довідався з газети, що вийшов новий том), чи піднятись у парк.
Думка, що це останнє сонце й тепло, і бажання ще раз оглянути з гори свій курорт – Дніпро й пісок – привертали до парку…
На повороті, в юрбі замаячило щось знайоме.
Фріда!..
– А-а…
Фріда жваво, трохи почервонівши від несподіванки, почала розмовляти зі мною. Я потяг її в тихий провулок. Те… се… Потім:
– А Варя?
– Варя? Варя давно вже вийшла заміж. Хіба ви не чули? – одповіла Фріда і незрозуміло подивилась мені в вічі.
– За Андрія? – коротко кинув я.
– Да… А ви його знаєте?..
Далі довідався я, що Андрій – "хороший хлопчик"… Переліз на другий курс політехнікуму, а це недавно йому пощастило пристроїтись на службу.
Що ж до Варі, то – як оповідала Фріда – вона страшенно змінилась… Стала діловита й розсудлива і потрохи забирає дома "гору". Навіть над мамашею. Про Андрія нема що й казати.
Звичайно, всі "глупості" вилетіли з голови, і тільки інколи вона згадує про мене: де він, що його не видно?
– Дякую, – одповів я на це Фріді…
Перед наявністю невідомих, але, певна річ, величних обов’язків жони свого мужа одійшли на бік всі колишні інтереси. Ніде тепер Варя не буває, навіть у церкві, бо це може пошкодити Андрієві, як службовцеві й студентові…
І рішучо задоволена зі свого стану…
– Так… Ну, а далі ж що? – поставив я невинне питання.
– Як що? – здивувалась, не зрозумівши мене, Фріда. – На майбутнє літо проектують поїхати в Крим…
– Ага-а… в Крим? – зрозумів я. – Це цікаво.
(Продовження на наступній сторінці)