— Таке дурне дерево! — розсердивсь Еобаз. — Годиться тільки для багаття. — Подумавши про вогонь, він знову згадав оте своє кресало, якого давно вже й на світі не було. Старий хотів був побалакати про його виняткові достоїнства, але почув дивний звук. То вже не було людським голосом, і старого побили холодні дрижаки. То не були дайви-духи злого бога Анкра-Майнью, голоси дайвів Еобаз добре знав, не раз доводилося чути лихої горобиної ночі. Звук повторився ще й ще, й тепер Еобаз був уже майже певен, що то неприкаяна людська душа.
— Тут таке згубне місце, — сказав він, — що нічого дивного...
Звук чувся десь від самої води. Старий спочатку подумав на потопельника й хотів утікати якнайдалі, але голоси в потопельних душ також мусили бути лиглі й хрипкі. Зрештою цікавість узяла гору над страхом.
— Чи потопленик, чи ні, а шкода неприкаяну душу, — для сміливості проказав Еобаз, став спершу рачки й постояв хвильку, щоб у колінах минув раптовий біль, а тоді почав поволі зсуватися піском до самого берега. Коли позаду лишилося чотири кущі, Еобаз побачив під п'ятим кущем живу чорну грудочку, вона була дуже схожа на кошеня, але підступні дайви могли прибрати якої завгодно личини, через те старий довго їй не довіряв, а поволі присів і заходився зблизька вдивлятись. Грудочка зовсім по-кошенячому замурчала й підлізла до Еобазової ноги, а далі стала тертись об неї пухкенькою мордочкою. Еобаз тихо й спочутливо зітхнув.
— Ти дуже схоже на кошенятко, — сказав він. — Але якщо ти й не кошенятко, а чиясь неприкаяна душа, то куди ж дінешся. Певно, тобі теж у людському світі несолодко жилось. Оно тепер трешся об мою ногу й радієш, бо самому в такій пущі страшно було. Серед оцих дурних кущів і живій людині страшно, ну, а мертвій і поготів... Хочеш до мене в пазуху?
Кошеня мовби зрозуміло Еобаза, перестало тертися й звело мордочку догори. Він узяв його під пузце й посадив собі в пазуху. Хотів був повернутися назад під "свій" кущ, а тоді махнув рукою й сутужно опустився на землю.
Кошеня попервах тремтіло в його пазусі, потім нагрілося й почало само випромінювати тепло, так лунко муркочучи, що Еобаз аж завсміхався в пітьмі, прихиливсь до прозорого куща й мовив:
— Ти, мабуть-таки ж, кошеня, та коли ми з Курушем ходили воювати Сарди, один мідієць мені казав, нібито людська душа не помирає разом з тілом, а переселяється то в коня, то в свиню чи собаку, а може переселитися й у такий ось тамариксовий кущ. Ото й ти десь не дурно горнешся до людини. Так Ахурамазда створив, щоб людина горнулася до людини. Самотнього повсюди страхи беруть. Ондечки й мені було стало моторошно на цій безлюдній дорозі, а з тобою вже, бач і страхи зійшли, хоча ти в одній моїй жмені вміщаєшся. Велике діло — жива душа. Бо я оце чого йду до Парсастахри? Йду просити в Дар'явауша-царя, щоб одпустив з раті бодай одного мого сина. Я вже за всіх трьох не прошу — царям теж потрібні ратники, бо царям же головне — рать.
Еобаз подивився на чорні хвилі священної річки Хоаспу й завагався, котрого ж із трьох своїх синів просити в царя, але вирішити це було неможливо, тож він поторкав кошенятко крізь одежину й сказав:
— Усіх трьох однаково жалко. Та ти як побачиш моїх синів, то не зможеш і назвати кращого — всі троє кремезні й стрункі, ще й звати їх майже однаково: Артабаз, Мегабаз і Сірабаз. Подібно до мого імені, бо я й сам, хай тобі буде відомо, Еобаз. Отож я так і скажу цареві: "Одного одпусти, котрого вже одпустиш, того й заберу".
Кошеня млосно заворушилося в пазусі, й це стривожило досі спокійний плин Еобазових думок.
— Думаєш, найсвітліший не одпустить жодного мого сина? — спитав він. Це викликало в його голові бентежні образи, яких він не розумів, через те намагався щонайшвидше спекатись, бо від них на спині в Еобаза виступав мороз. — Якщо найсвітліший не відпускатиме, то я йому скажу: "В мого батька теж було три сини, й коли Батько персів повів їх усіх трьох на рать, мій батько пішов і попросив найсвітлішого Батька персів: так, мовляв, і так, одпусти додому бодай одного мого сина, бо ми з бабою вже старі, хто нас догляне до смерті й поховає, як помремо, та й у всіх моїх синів уже є жінки та дітки, хто вигодує й догляне їх?" А Батько персів сказав моєму батькові, мовляв, так і так, Персії потрібні ратники, але ж вони потрібні будуть і тоді, коли виростуть твої онуки, отож забери додому свого найменшенького синка, котрого звати Еобазом, а якщо на полі ратному поляжуть обидва його старші брати, то він догляне тебе та твою бабу до смерті, а потім вирядить і за міст Цінвад, а жінок обох братів своїх зробить своїми жінками, як велить перський закон, і сиріт братів своїх також вигодує й виглядить, назве їх своїми синами й викує для них мечі! Отак сказав Батько персів моєму батькові, сказав та й одпустив мене, а коли мої брати полягли в раті, я взяв собі жінками їхніх жінок, а їхніх синів назвав своїми рідними синами, бо в старшого брата був син Артабаз, а в середульшого — Мегабаз. А ми з моєю бабою мали також одного — Сірабаза. Ото так у мене стало три жінки й троє синів. Старші жінки рано пішли в царство блаженних, а ми з моєю бабою доглянули й поховали батьків, синів також вигодували гарними й могутніми хлопцями, але новий цар Дар'явауш забрав до полку всіх трьох — лаштується завоювати Скіфію. Отож я піду й попрошу: "Одпусти бодай одного сина додому, бо всі три мої сини мають жінок і дітей, і коли ті двоє синів складуть за тебе голови, то третій побере за себе їхніх жінок, як і належить справжньому персові, а їхніх синів вигодує й викує їм мечі..."
Еобаз урвав себе на півслові, бо його боляче дряпнуло кошеня.
— Тобі в пазусі в мене, бач, добре. А що казати нам з бабою?..
Потім він згадав, як погано було йому без цього малесенького кошеняти, розчулився й притиснув його міцніше до грудей.
— Отож і я скажу найяснішому, так, мовляв, і так, одпусти хоч Артабаза, хоч Мегабаза, хоч Сірабаза, пожалій мене та мою стару, бо хто нас догляне до смерті й хто поховає білі кості наші, обгризені зубами священних псів, і хто вчинить заупокійну жертву, хто заколе над моїм надгробним каменем чорного бичка, а над могильним знаком їхньої матері — чорну теличку, як заповів персам пророк?
Отак розмовляючи з живою душею, Еобаз непомітно заснув, а прокинувся від холоду та голоду. Це не збентежило його.
— Що ж тут дивного, — сказав він, — отого коржа я доїв учора вранці.
Витягши з пазухи розімліле від тепла кошеня, він поставив його додолу й рушив крутим піщаним берегом, але воно злякалося несподіваного простору й шаснуло під кущ. Еобаз поклав перелякану тваринку знову в пазуху, став рачки й почав сутужно вибиратися на шлях, дарма що руки й ноги тремтіли від голоду.
З-за сусіднього пагорба випливла отара рудих овець, ягнята в яких були смолянисто-чорні.
Попереду йшов молодий пастух, він був у рудому вовняному плащі й грав на дудочку, від нього ні на крок не відставав дуже великий круторогий баран, а трохи віддалік дріботіли вівці з ягнятами, остережливо косуючи на двох величезних кудлатих псів. Пси першими помітили Еобаза й загавкали на нього, а коли вівчар свиснув до них, вони підібгали хвости й перестали гавкати, але все-таки здалеку пильно стежили за чужим.
— Куди це ти так рано прямуєш? — здивувався молодий вівчар.
— До Парсастахри.
— Чи не в гості до царя? — зареготав той. — Звідки ж ти взявся? Ще й сонце не зійшло, а з найближчого села сюди буде гін двадцять або й тридцять!
— Я йду з Сус.
Вовкодави потроху підійшли ближче й знову розходились, настовбурчивши шерсть на хребтах. Вівчар певний час непорозуміло дивився на своїх вовкодавів, а коли вони й за другим наказом не підібгали покірливо хвости, сказав подорожньому:
— Щось тебе не полюбили мої пси.
Еобаз подумав і витяг кошеня з-за пазухи:
— Мабуть, відчули котячий дух.
Вівчар підійшов до нього ближче й весело засміявся:
— Де ти взяв це кошеня?
— Отут у березі, — відповів Еобаз. — Учора ввечері. Дуже жалібно нявкало, то я його й той... Живе горнеться до живого...
— Так і є! — вигукнув вівчар. — Я їх учора п'ятеро потопив у Хоаспі, дід звелів, а це випливло!
— Жива душа, — знову мовив Еобаз. — Воно... голодне.
Вівчар замахнувся на собак, ті відійшли й почали погавкувати здалеку. Він сказав:
— Скільки тому кошеняті треба!
Тоді вихопив з отари першу-ліпшу вівцю, цвіркнув у жменю молока й перелив його в Еобазову жменю:
— Годуй!
Але поки тваринка жадібно лизькала ту крапельку з овечого вимені, Еобаз так пильно дивився на білу пляминочку молока, що на очах його аж виступили сльози. Вівчарик помітив це й запитав:
— Може, ти теж голодний?
Еобаз дрібно закивав, бо далі вже не мав сили дивитися на голодну тваринку.
Вівчарик оддав Еобазові половину житньо-соєвого коржа, коли ж Еобаз одщипнув першу крихітку й поклав до рота, хлопець відвернувся до своїх овець, бо старий подорожній заливався голодними сльозами.
Потім овечки паслись на добре вже витолоченому горбі, а старий Еобаз розповідав молодому вівчареві, що змусило його вирушити в таку далеку путь.
— Поки військо ще не подалося завойовувати Скіфію, мушу просити найяснішого царя, хай лишить мені бодай одного мого сина. Я не хочу всіх трьох, бо цареві вони ще більш потрібні, мені аби один...
— А хіба цар Дар'явауш знову хоче йти на Скіфію?
— Хоче, хоче!
(Продовження на наступній сторінці)