Діофант почав облягати город швидше, ніж того сподівався Борис. Наступного ранку, ледве зійшло сонце, понтійські ладді вже стояли й по сей бік Красної Заводи, підійшовши майже до самого рову, що сполучав заводь із морем. Не встигла з молодої трави й роса зійти, як вої супротивника почали з обох боків оточувати й озеро, й город, розтяглись нескінченно довгою вервечкою.
Першу спробу взяти західний мур із суходолу Діофант учинив одразу ж, але Борис навіть не пішов глянути з вежі. Все почнеться взавтра, сказав він сам собі й не помилився.
Понтійці підійшли до рову, глибокого, мов прірва, здалеку обсипали високі мури з луків, та їхні стріли, стративши силу, не здатні були з такої відстані пробити навіть скоряного калантиря. Недолічившись півсотні воїв, Діофант наказав густи до відходу.
Він може си дозволити таку випробівку, — з жалем подумав Борис, коли Богдан, єдиний велій болярин його волости, розповідав йому перебіг уранішньої сутички. Він може, а я — ні, бо наші сили нерівні.
— Скільки-сте налічили ви воїв Діофанта? — спитав він.
Богдан, важким поглядом пригнітивши розхристаного князя, відповів самими губами, не розціплюючи щелепів:
— Дві тьми.
Вони сиділи в одкритому, на грецький лад зробленому перістилі другого поверху княжого хорому й дивились у садок під собою. Наліжниця Кіта, яку князь перевіз із Бориславля сюди, приглядала за двома молодими невільницями, які поливали відрами кущі винних ягід, посаджених ще колишнім господарем сього хорому, якимось грецьким стратеґом. Ледь-ледь розтуляючи вуста, болярин Богдан розповів князеві про готування до тривалої, глухої облоги, якої слід було сподіватись, а Борис думав, коли старий воєвода почне знову торочити йому своєї. Скаже, по скільки стріл уже заготовлено на кожного воя, й почне, подумав князь.
Останніми днями се вже стало для Бориса якоюсь потребою — вислуховувати те домагання Богдана, й він вивіряв себе, мов мисливець в плавнях, який пробує ногами молоду кригу.
Князь трохи не вгадав. Доповівши про стріли, велій болярин сказав, що слід готувати каміння, більше каміння, бо під заборолом його мало — щонайбільше на п'ять-шість добрих приступів.
— А де його брати? — рвучко розвів руками князь, я ж ударився кистю об мармурову колону.
Воєвода Богдан так само безбарвним голосом відповів:
— Розбирати-ймемо хати, княже. Зуперше — дворові мури, тоді й хати. — Й аж тепер сказав слово, якого відколи чекав князь: — А ти вже-с надумався?..
— Надумався-м, — наче між іншим, відповів князь і глузливо глянув, яке враження справив на велійого болярина. Та той зовсім не здивувався, мовби говорили про їжу, чи питво, чи полювання на перепелиць. А князь із сумом подумав: я ніколи не буду великим володарем. Не дорівняю гейби й вітцеві. Ще хвилину тому Борис і гадки не мав, яку відповідь дасть боляринові, й власні слова, замість приголомшити Богдана, здивували його самого.
— Й коли рушаєш?
Борис тоскно поглянув на робу-красуню, яка підганяла інших роб. Я й сього не знаю, подумав він і заходився загадувати: якщо Кіта підійде спершу до високого куща, він скаже Богданові "взавтра", якщо ж до нижчого — взагалі нічого не скаже.
Роба-наліжниця, струнка, мов оленичка, підвела дівчат до нижчого кущика винної ягоди, й Борис, кисло посміхнувшись, одповів:
— Узавтра.
Кіта враз обернулася, мов могла звідти почути його тихе слово, й махнула рукою. Князь одвернувсь і потяг ноги до дверей, що вели з перістилю в опочивальню.
Але ні завтра, ні післязавтра, ні третього дня він і не подумав рушати. Діофант позносив з ладь пороки й звелів складати їх напроти головного, нещодавно піднятого на чотири лікті муру. Пороки були нові, ще й колоддя не встигло потемніти, обложені обстрілювали їх зі своїх пороків, що стояли на вежах, важкими стрілами, закидали камінням, але вої супротивника лише відкотились на певнішу відстань і, захищаючи себе римськими "воротами", й далі складали колісні пороки, що їх греки звали катапультами, балістами та скорпіонами.
Я мушу діждатися їх, а тоді вже їхати, вмовлявся Борис, і се тривало до самого вечора. Велій болярин подав думку зробити вночі вилаз, і він погодився. Після другої варти, коли й у городі, й у ворожому стані поснули всі, хто мав на те право, болярин-воєвода сам вивів дві сотні пластунів "на розживку". Завчасно змащена брама й не рипнула, вої по перекинутих колодах подолали рів і скрадалися так тихо, що їх почули в ворожому стані, аж коли вони кинулися з мечами на ріденьку лаву сторожі.
Знявся ґвалт, у темряві завили страшні "скіфські" стріли з пищиками, й доки понтійці стямились, усі пороки спалахнули червоним кіптявим "грецьким вогнем".
Ся нічна весела пригода втішала й Бориса, й усіх охисників Красної Заводи, й він почав чекати нового дня, коли Діофант налагодить інші пороки. Се сталося в середу наступної сідмиці, від самого ранку. Кидуни пороків розмахалися всі заразом, кинувши на Красну Заводь стільки каміння, що з нього можна було б вимурувати добру вежу. Одні вої накручували важелями линву кидуна, двоє чи троє підважували в його дерев'яний "полоник" брилу, треті спускали гак, і брила неслася вгору, до визубнів заборола, й по кожнім ударі мур стогнав і шпувавсь іскрами, проте вистоював.
Лише коли-не-коли понтянам щастило з величезного гребінця муру вилущити край зуба, й тоді біля пороків, що вишикувалися двома шеренгами від озера до морського берега, здіймався радісний лемент. Каміння літало безперервно, й зумисне визначена тисяча понтян увесь час підвозила волокунами нові й нові брили з неподалік вищереного провалля.
Часом пущена каменюка, що її допіру ледве підняло четверо воїв, перелітала на той бік муру й трощила дахи, паркани та дерева в Красній Заводі, але вбитих не було, бо воєвода Богдан обачно виселив увесь ковальський куток, розташований найближче до західнього муру.
Уночі викрешене зуб'я заборола було поновлено, та зранку Діофант іще дужче посилив напад. Борис вирішив попалити пороки вдруге, та навчений гірким досвідом Діофант уже не дався перехитрити. Вночі понтяни стерегли кидальне знаряддя ще пильніш. Тоді Борис удався до іншого: зробив несподіваний вилаз посеред білого дня, відчинивши браму.
Сім пороків спалахнуло свічками, та на їхнє місце понтяни підкотили нові, й усе пішло, як і раніше. Так минуло ще сім день, і краю того змагання ніхто не бачив. Уночі визубні ставали на місце, й Діофант мусив усе починати завдруге.
— Скільки ж у них пороків? — бідкався воєвода Богдан. — Чи вони їх на кораблях ладнають?..
Борис із Богданом іще тричі вилазили вдень, і хоч за кожним таким вилазом по той бік рову лишалося два й три десятки вбитих і зранених, але й порокам нарешті з'явився край, і в кінці травного місяця Діофант перейшов до глухої облоги, щоправда, спершу безуспішно спробувавши вийняти город копієм. Він кілька днів закидав рів праворуч од брами й підсипав свій вал, але Борис вивів у сьому місті мур іще на чотири лікті, а понтійські обліжні вежі, гуляй-городні встигав палити або ж скидав униз.
І Діофант по-справжньому перейшов до глухої облоги. Від самої затоки на схід од города, понад берегом озера-заводі й далі до моря він вирив окіп у два ряди з валами, морем пустив усі свої сто п'ятдесят ладь і припинив будь-які дії, вирішивши взяти Красну Заводь голодом.
Борис більше не чекав нагадувань з боку воєводи Богдана та своїх братів. З початку глухої облоги він зібрав усю старшину:
— Йду до стольниці.
Се означало, що він іде до города стольного Великого руського князя, народ же мусить думати, що він — у своїй власній стольниці Новгороді.
Все вже було готове, вночі десять Гойкових ладь несподівано вийшли ровом у море. Їх опосіли сторожові ладді понтійців, і доки під теплим нічним вітром точилася морська січа, одна ладдя, користуючись темрявою й загальним гармидером, вислизнула й пірнула в ніч. За насадами її стояв Борислав, князь турицький.
Коли зійшло сонце, море за кормою було чисте, й се означало, що ніхто в запалі нічної січі не помітив княжої ладді. Через два дні сей стадвадцятивесельний корабель увійшов у гирло Данапра. Було свято Купала, коли сонце підіймається до свого верхнього, найвищого перевалу, й деякі греки, а також севери та руси починають відлічувати Новий рік.
Літо стояло спекотне, навіть серед широкого Данапрового гирла було нічим дихати. Ще спекотніше стало по другому дні, коли ладдя проминула Низове Полісся, й одразу з берега почався степ. На нечастих нивках правого берега ячмені та чорне грецьке просо вже стояли в полукіпках, але пшеницю оратаї ледве тепер починали жати. Та за сорок день, коли проминули Пороги й дісталися города Кийлева, навіть тут, на полуночі, вже віджнивували й пустили в стерні худобу.
Заводь під городом стольним звалася Почайною, й город починавсь одразу, але тут жили тільки люди, Великий же князь руський із болярами сидів на кручах, куди вів зміястий узвіз.
Великий князь Борислав зустрінув турицького князя дуже привітно й на першому ж пирі заходився пояснювати, як дружив колись із його вітцем Буйтуром і навіть погодився бути кумом, коли старому Буйтурові народився ще один син.
— Котрий єси ти в нього? — спитав Великий князь. — Чи не сімнадцятий?
Борис лише плечима зітнув, думаючи, коли ж володар неосяжної землі Руської нарешті поцікавиться метою його приїзду.
— Тобі вже сорокове літо минає?
— Сорок і друге, — відповів Борис.
— Се вже й я сорок друге літо сидю Великим князем?!
(Продовження на наступній сторінці)