"…В день гебдоме фтінонтос місяця антестеріона першого року сто шістдесят п'ятої Олімпіади прийшли скіфи тридцятитисячною потугою й стали під стінами священного Пантікапея. Й рекли скіфи: дайте нам дань по п'ять мін з кожного дому вашого, й по драхмі від кожного зубця на заборолах мурів, і по десять мін од святилища кожного кумира, а не дасте — зринемо ваш город разом з мурами й пройдемося плугом по руїнах його. Й ще дайте нам наліжницями по діві непорочній з дому й по робі, аби слугувала наліжниці, а не дасте й сього — не бачити добра ні вам, ні дітям вашим, ні вашим онукам, ані кумирам.
І не затремтіло серце в мудрого й велеміжного басилевса, володаря всіх земель од Феодосії Таврійської до скель Кавказу, й вийшов усеблагий і сонцеликий Перісад, син і онук Перісадів, нащадок Перісада Безсмертного Олімпійця, якому в Пантікапеї чинять требу так само пишно й урочисто, як і всім іншим еллінським кумирам. І встидалися сивих власів його скіфи, й убоялися вогню очей його, й повернули своїх коней усп'ять, і запалися в землю від страху. Й заспівало в священному Пантікапеї старе й мале, славлячи великого царя й полководця Перісада П'ятого Спартокіда, й пеан чути було на обох берегах Боспору, й пирував священний город цілий день і цілу ніч, славлячи визволення, й чужинці з-за моря пливли під його неприступні, Аполлоном обережені мури, щоб почути врочистих пеанів. І прийшов до Пантікапея далекий гість, воїн славний і знаний, увінчаний лаврами багатьох звитяг Діофант, таксіарх могутнього царя понтійського Мітрідата, щоб схилити коліно перед рівним Гераклові героєм. А вулицями до самого ранку ходили процесії з факелами й співали пеани Перісадові, сонцеликому паладинові нашому, який веде свій рід од кумира олімпійського".
Перше, що напучило Савмака, був сміх, і Савмак зареготав, звеселений управністю євнуха, який зумів кожній події надати свого тлумачення й свого змісту, поперекидавши все з ніг на голову. Та що дужче він сміявся, то лячніше ставало йому на серці, й він нарешті замовк і втупивсь у євнуха. Євнух Полікрат косував на нього лівим оком, і в тому оці було стільки п'яної злоби, наче він од усіх на світі людей мусив найдужче ненавидіти саме його, Савмака.
Великий лоґофет обережно поклав сувій туди, звідки й узяв його допіру. Досі євнух Полікрат ніколи не давав йому читати своїх писань, учив на зразках давно віджилих і давно померлих патріархів лоґоґрафи Гелланіка, й Геродота, й Фукідіда, й кого завгодно. Й сього, що нині зробив, Савмакові не слід було робити, бо людина зненавиджує ближнього найдужче тоді, коли її застукають на ганебному й негідному людини вчинкові.
— А про факели ти вже вигадав, — не знати й для чого сказав Савмак.
Але євнух, не зводячи з нього очей, пропищав тоненьким голосом:
— Кажеш, вигадав? Я — вигадав?.. Тоді вийди сьогодні вночі на мури Акрополя. Побачиш факели. Я не довчив тебе, юначе. Ти ще не знаєш багато такого, про що я вже встиг і забути. Факели будуть, се я вже відчув сьогодні, йдучи сюди.
Він непевно зсунувся з кравата й ще непевніше ступив за ширму, де сиділа глуха до всіх на світі розмов Лія. Савмак пішов услід йому, але від порога рушив назад, почуваючи себе зле й негарно. Та євнух раптом пазурями вп'явся йому в душу й потяг до виходу:
— Ні, тепер ти п… підеш зі мною! Коли посмів проч… читати осе ось, то вже мусиш прочитати й інше… Й саме сьогодні, поки я п'яний, бо завтра…
Не звертаючи уваги на евпатридів, які поступалися їм, здивовані, що захмелілий великий лоґофет і зовсім п'яний лоґоґраф ідуть, учепившись один одному в гіматії, вони проминули ґрифонів царського клімаксу, скотилися з Дев'ятої тераси на Восьму та Сьому й почали гатити кулаками в хвіртку євнуха. Спершу виглянув конюший сторож з Перісадових стаєнь, теж обдивився двох поважний царських чинців з голови до п'ят і поволі сховався в стайнях. Лише тоді десь із не знати яких нутрощів лоґоґрафового двору почулася спершу рипуча лайка старої роби Іфімедії, а тоді й сердиті кроки. Вгледівши господаря п'яним, вона склала руки на грудях і подивилася на нього по-курячому спочатку одним, тоді другим оком, наче й не помітивши царевого зятя.
— Не впізнаєш, стара гетеро? — захихотів євнух, але входити не зважувався, бо Іфімедія зайняла собою всю хвіртку.
— А ти себе впізнаєш?
Лоґофет ляснувсь по м'яких стегнах і зайшовся вдаваним регітцем:
— Ти тільки под… дивись на сю кік… кімору, подивись, подивись!.. Та як візьму зараз дрюка, та як розмахаю…
Роба ще раз по-курячому придивилася до нього, тоді враз, мов граблива сойка, схопила євнуха взакарк і потягла до двору, хряпнувши хвірткою в Савмака перед самим носом. Савмак слухав її грубий голос уже через мур огорожі:
— Ехей, ти, гладкий вирізаний кабанюко, як турну зараз у нужник, то й Посідон тебе не відмиє!..
Далі почалося якесь тузіння й вовтузіння, люте й мовчазне, й лише коли все втихло, з хвіртки з'явився й "ведмідь" — діерарх євнухової дворядної ладді Теодор, про якого Савмак лише недавно довідався, що він — метек, одпущеник лоґоґрафа.
— Хайре, кіріє великий лоґофете! — привітався він із знанням чинности й труснув гривою. — Кірій лоґоґраф чекає на тебе в своїм екусі. Не зважай на ту бабу Іфімедію, вона кого завгодно…
Савмак аж тепер подумав, який смішний вигляд мусив мати збоку, й швидко ввійшов у двір. Євнух чекав на нього вельми своєрідно. Він лежав на краваті зовсім голий і тонко свистів носом, та коли Савмак, неприємно вражений сим видовищем, рушив був іти геть, почув за собою плямкання:
— Я сю стару гетеру колись так про…провчу, що… — Євнух прудко підвівсь, аж не вірилося, ніби допіру свистів носом, і прикривсь нижче гладкого черева смугастим простирадлом: — Ти мого сина бачив?
— Кого?.. — Савмак од несподіванки сів на дзиґлик.
— Сина… сина… — проказав євнух і крикнув у двері: — Ехей, стара гетеро! Принеси сюди Ніколая, кажу, ну!
Іфімедія на продиво покірливо виконала його волю й з'явилася з пикатеньким хлопчиком років до півтора в руках.
— Дивися! — сказав євнух. — Схожий на мене хоч трохи?
— Схожий, мов рибка на рака! — віддячила-таки за свою покору Іфімедія й понесла малюка геть.
— Ото тепер мій син, — сказав євнух, знову впавши на крават горілиць. — А що: хай пропадає все моє добро за так? Усиновив його, вже й до фратрії записав минулого місяця. Хай тепер кажуть, що я євнух і нічого не вмію…
Він посміхавсь, але слова його звучали не так весело, й Савмак спитав:
— Де ти взяв ту дитину?
— Ніде! Було в мене двоє робів позаторік: Сінд і Парфянка. Я їх застерігав, нещасних, щоб не встругали мені байстря, — не послухали. То я й узяв його собі за сина.
— А вони?
— Що — вони? Сінда Теодор продав у Візантій, а Парфянку я подарував у хором.
— У який хором?
— Олімпійського цілит… теля.
Савмак пригадав свої позаторішні мандри в мірмекійський заміський хором Асклепія, й од страшного здогаду по спині в нього полізли мурахи.
— Вона вже… померла? — спитав він по часі.
— Ні, ще жива… — Євнух принишк і згодом знову засвистів носом, а коли Савмак, струснувши з себе спогади й здогади, встав, той озвався: — Он отам візьми…
— Де?
— В скрині зверху.
Савмак одважив коване віко скрині й дістав те, задля чого прийшов до сього дому. Грубий стос дбайливо підрізаних перґаменів був згори й зі споду стиснений двома дошками й ізшитий з одного боку. Се не здивувало Савмака, бо в євнуха всі дорогі перґамени зберігалися в такий спосіб. Він одкинув верхню дошку й почав читати чорним тетраменом списані, жодною червоною буквицею не оздоблені рядки:
"В день гебдоме фтінонтос місяця антестеріона першого року сто шістдесят п'ятої Олімпіади прийшов під мури Пантікапея Анахарсіс, брат Палака, скіфського царка, переможеного Діофантом, сином Діофанта Синопського, й Перісад затремтів, і наклав Анахарсіс дань многу на царство Боспорське, й цар почав знімати кожен обол із своєї давно спорожнілої скітниці, де велися самі миші та пацюки. Й мав Анахарсіс воїв жменьку, та нікому й на думку не спало захистити землю прадідів. І всі ще раз побачили, яка нікчема сидить на царському троні та як глибоко загнилося все царство. Кожен евпатрид готовий гуртом і вроздріб продавати вітчу землю кому завгодно: й сенаторові римському, й цареві понтійському Мітрідатові, й усякому, хто назвав би себе покупцем сього славного колись города.
Й коли з'явився на діерах і тріерах Діофант Синопський, усі в Пантікапеї сказали: ось наш покупець. І багато дехто в городі вже тягне руку по ньому, й мало хто впирається, бачачи нікчемність останнього в династії Спартокідів, і лише скіфи пантікапейські почали збиратися купами…"
Савмак зиркнув на лоґоґрафа, який уже не спав, а тільки вдавав заснулого, й сердито ляпнув верхньою дошкою:
— Се що? Одне — для царя, а друге — для себе?
(Продовження на наступній сторінці)