— А хто сте й звідкуду?
— Осе — брат князя Бориса! — От кивнув позад себе й заходився розводитись: — Їздили смо до Новгорода, речуть, князя там не є. Питаємо, де є, речуть, у Ховах, тож ми й сюди!
— Се ж котрий брат єси князеві? — спитав знову воїн. — Вишата?
— Ні!
— Може, Маломир?
— Ні…
— То котрий же?
От перезирнувся з Савмаком і сказав:
— А ти хіба всіх братів знаєш?
Воїн одповів:
— Спаси Біг, не всіх, а хіба їдного з кожного десятка. То всіх — ого!..
— Так осе й є Маломир, Мал, Малко! — не моргнувши оком, заявив молодий колісничий.
— Я-м же ж і питав тебе, чи не Маломир, так же ж речеш "ні"… А князя однаково в Ховах не застали-сте.
— Де ж він є?
Ратник тільки здвигнув плечима:
— Коли би-м я відав усьо про князя, був би-м не тутки на чатах, а десь межи соцьких альбо тисяцьких воєвід.
Савмак торкнув Ота за плече, й От ворухнув віжками, спрямовуючи коней у браму.
— А пощо сте на грецькому двоколі? — спитав їм услід чатник, але Савмак лише махнув рукою.
Та тут-таки сам потяг за віжки з-поза Отових пліч і гукнув назад немолодому вже воєві:
— Як ся звеш?
— Як і ти: Маломиром, Малом! — відгукнувся чатник, і Савмакові похололо в грудях. Се була перша в землі людина, котра спитала його ймення, й він збрехав. Савмак перейняв од Ота віжки й далі правував кіньми сам, думаючи про те, що поганий знак добра не вістує.
Князя Бориса в Ховав і справді не було, й Савмак, чекаючи на нього цілу сідмицю, благав кумирів, щоб те лихе знамення й околошилося на довгому чеканні. Він здебільшого блукав вузенькими вуличками сам, давши Отові повну волю. Город ізсередини був ще дивніший, і незабаром Савмак перестав навіть городом його називати. В Ховах ніхто не жив, на вулицях, вузеньких і кривих, було повно воїв, пішаків і комонних, і жодної жони, дитини чи старця. В своєму грецькому вбранні Савмак вирізнявся серед мешканців сього диво-города, та на нього й уваги ніхто не звертав, бо в такому строї в Новгороді, як запевняв От, ходило чимало народу.
Се справжня твердь, не без захоплення думав Савмак, блукаючи вуличками города. Тут не було жодної людської хати, а воїнські оселі, розраховані на сотню воїв кожна, були вирубані просто в скелях. Навіть хором князя, якщо величезну, перегороджену муром на дві нерівних частини оселю взагалі можна було назвати хоромом, теж вирубали в кам'яній кручі. Сю твердь не може взяти жодна рать світу, казав Савмак сам собі. Хіба що роками облоги, бо й води тут вистачає, кілька потужних джерел.
Перше побачення з Борисом у нього відбулось пізнього вчора, коли перед воїнськими оселями зайнялись вогнища й От пішов просити дров. Княжий хором, куди Савмака поселив тисяцький болярин Богдан як княжого брата, тиснула на душу невимовною силою скелі. Савмак вийшов, сів у порозі, чекаючи на Ота, й у сей час, тримаючи в руці смолоскипа, підійшов Борис, а за ним — Богдан та ще двоє незнайомих воєвод чи воїв.
— Осе й він? — почувся голос князя. Болярин Богдан підтакнув:
— Осе.
Борис підійшов ближчпе й присвітив смолоскипом:
— Ти хто єси?
— Твій брат… єсмь, — відповів, нелегко добираючи слова "скіфські", Савмак. — А ти сподівавсь-с побачити Аполлона?
— Я-м і сам не Аполлон, — сприйняв його жарт Борис і перепитав тут-таки: — То ти єси й справді Маломир?
— Н-ні, я-м — Савмак.
— Хто?!
Князь Борис присвітив ще ближче, тоді махнув болярам, щоб ішли собі, й попхнув Савмака в двері. Й лише тут перепитав:
— Який… Савмак? Отой? — Він махнув рукою за вікно, на схід сонця, й Савмак одмахнув у тому ж напрямку.
— Отой…
— Сьомак?..
Борис і досі дивувався, та Савмак із прикрістю відчув, що в голосі його мало радости. Він якось не так уявляв собі сю зустріч і лише тепер збагнув, що все те повинно було статись, бо роки є й лишаються роками, хоч би як намагалася людина забути про них. Роки й розстані, подумав він по-грецькому й спитав уже мовою, яку ще донедавна вважав чужою й варварською:
— Се мене так… звати?
— Як?
— Сьомаком?
— Угу…
Борис виглянув у двері й гукнув, нікого не бачачи:
— Богдане!.. Най там їсти чогось…
Незабаром до передньої світлиці ввійшов ратник із котелком, мідною амфоркою та двома келишками, Борис умостився за столом посередині й закивав до Савмака:
— Підвечеряємо?
Савмак сів і, не торкнувшись до їжі, почав розповідати про своє життя-буття, Борис слухав із цікавістю, та раз-у-раз перепитував, і Савмак збагнув, що той думає свою думу й переважує власні клопоти, тож по довгій мовчанці запитав:
— Хто ж я ємсь… насправді?
Борис уважно глянув на нього, тоді перевів погляд у темний куток, де сонно блимало око смолоскипа, й нічого не відповів, а Савмак, упіймавши себе на тому, що намагається мислити однією з Борисом мовою, подумав: я вельми старанно й чітко речу кожне слово, не так, як він, і се різнить нас із Борисом. Але справа була не в тому, а в чомусь іншому, й тепер Савмак намагався збагнути причину.
— Повірив би ти-с, коли б я назвався Маломиром? — спитав він, раптом згадавши перші хвилини їхньої зустрічі.
— Маломир ма бути старший… — невпевнено відповів Борис.
Ім'я ще одного брата повисло між ними, Савмак спробував пов'язати його з якимось обличчям, але воно лишалося тільки словом, і він сказав:
— У нас є ще один брат? Його звуть Вишата?..
Борис умислився й лише по хвилі відповів:
— Сімдесятеро й дев'ятеро братів, а ти єси вісімдесятий. Маломира я видів єсмь їдного разу, ще дітеським отрочам…
— А Вишату? — Савмакові стало навіть смішно.
— Вишеслава знаю добре. Він сидить під вами.
— Де "під нами"?
— По сей бік Феодосії.
Савмака неприємно вразило те Борисове діління на ваших і наших, але він уявив себе на місці брата, а його — на своєму, й відтак лишалося тільки налити вина й теж випити. Істини для всіх не буває, сказав він у думці й так само глянув на себе та Бориса чужими очима. Голодному риба пахне, а ситому — смердить.
Се вже можна було б назвати якоюсь безсторонньою істиною, та в неї теж виявилося два кінці й два виміри, й думка повернулася до свого початку. Савмак ураз охмелів, і всі протиріччя втратили будь-яке значення. Та се тривало всього мить, і голова запрацювала ще ясніше.
— Речи мені, хто я єсмь! — нахилився Савмак через стіл і торкнув свого незнайомого брата за руку, що тримала грецький кубок. То було майже диво, але він одчув струмінь якоїсь досі невідчуваної сили, що перебігла з братових пальців до його, й він сказав собі: я п'яний, я таки п'яний, коли навіть у такому доторкові мені вчувається промисел кумирів. Але з тим самим тремом він сприйняв і братову відповідь:
— Ти єси таль, Сьомаче, — сказав Борис. — Тому двадесять і три літа наш отець Будимир оддав тебе талем Перісадові.
— Перісад здолав його в раті? — здивувався Савмак.
— Ні! Пощо се нікчемний гречин мав би побити древлянина! Талів дають і так, для вічної любови. Й Перісад нашому вітцеві дав таля — сина єдинорідного.
— У нього є син?
— Був, — одказав князь, і з його виразу та голосу Савмакові стало ясно, що брат не волів би про се говорити з новознайденим братом.
Савмак лише спитав у князя Бориса:
— А де мій друг От?
Борис потиснув плечима:
— Відомо де. Коли князі гомонять між собою, підлому не місце серед них.
Одна думка лишилася Савмакові з сієї розмови: мене продано, виміняно на щорічну дань, мов останнього вола й послідущу, хоча й дорогу, наліжницю. Й се зробив мій отець, якого я ні сном, ні духом не знав і не знаю.
Й то було найприкріше, й з тим, коли змінилася перша варта, Савмак і заснув. Але вранці, згадавши мудрості старого Арістотеля про те, що підданці належать цареві, а сам цар — престолові, Савмак трохи іншим оком поглянув і на брата Бориса, й на вже померлого вітця, й навіть на себе.
Князь видався йому привітнішим, ніж учора, й се теж було зрозуміло. Вони ходили вчотирьох, і Савмак мимоволі дослухався, як щиро гомонять із ледве знайомим болярином Богданом його друг От. Нагадавши вчорашню розповідь Савмака, Борис почав удруге про євнуха:
— Я-м знав його, ще коли наш отець Будимир вештався на сьому світі.
— Звідки? — спитав Савмак.
Але Борис, не знати чому глянувши на свого тисяцького воєводу Богдана, тільки плюнув:
— Старий вирізаний лис. У нього вся міжня сила пішла в зад і в хитрощі.
(Продовження на наступній сторінці)