В усі боки сновигали кельнери в накрохмалених маніжках, з начищеними до блиску тацями й перекинутими через руку сніжно-білими серветками — обов'язковим атрибутом кельнерської гідності. Горбатюка тут, очевидно, багато хто знав, бо він раз у раз набундючено розкланювався.
— Земляки, — сказав він Сергієві. — Це тут наші завсігди той… збираються.
Сергій неуважно сковзнув поглядом. Земляки повсІдались біля кількох столиків під волохатим рудим стовбуром крайньої пальми. Їх Ряжанка розпізнав по характерних для українців глибоко посаджених очах і м'якій лінії брів. Вони гучно перемовлялися, сміялись або про щось сперечалися.
Підійшов кельнер і сказав Горбатюкові, що на них чекають у приміщенні. Довелось іти всередину. Там було парко, та, коли зайшли за відгороджений ширмою закапелок, обличчя приємно торкнувся свіжий вітерець вентилятора. У затишній кабіні стояли стіл і кілька крісел. В одному мостився якийсь молодик. "Де я його бачив?.. Ну, мабуть же, під пальмами…" У другому сидів сизий, схожий на німця, чоловік із чималим черевцем, але ще міцний. Ряжанка здогадався, що це і є директор гер Мільх.
Горбатюк познайомив їх. Директор, не підводячись, простяг Сергієві руку. Ти ба, добре тисне! Займається спортом, не інакше…
— А це синок наших пана директора, панич Петрусь. Відповідаючи на потиск руки, Сергій пильно дивився хлопцеві в обличчя. Десь він бачив ці очі… Той не витримав довгого погляду й посміхнувся.
— Коли ви думаєте приступати? — перервав напружене мовчання гер Мільх. Він досить пристойно говорив українською мовою, хоч і з відчутним акцентом. Сергій відзначив про себе, що в гера Мільха і в поставі, й у голосі є щось таке, що приваблює. Й раптом відчув якусь незрозумілу прихильність до Мільха.
— Мені нема чого зволікати. Завтра…
— Гараст. Бо мені вже свонили віт хазяїна… Ви ж знаєте, що наш трест в Аргентіні, в Буенос-Айресі?
— Оце тільки чую. Я думав — у Штатах.
— Завтра сідайте вивчати геологічну карту. Правда, вона поганенька, стара. А тоді дасте свої плани. Що нам треба, ви знаєте?
— Знаю. Ур…
Гер Мільх перебив його, скосувавши на сина.
— Гараст, про це в конторі. А що це — секрет, думаю, балакати не будемо. Ми віримо вам. Коли п ні, то взяли п когось іншого.
Левонтій, що досі сидів мовчки, випростався в кріслі й приклав руку до серця:
— За пана Сергія я даю голову той… Ми з ним — як той… два брати…
Мільх пропустив його зауваження повз вуха.
— Де ви мешкатимете?
Відповів знову Левонтій:
— У мене, пане директор…
— Альзо… — Старий щось обмірковував, тихенько тарабанячи пальцями по бильці крісла.
Цю мить Горбатюк схопився й став обличчям до виходу кабіни. За спиною в Сергія сухо зашарудів шовк, ледь чутно повіяло лісовими конваліями.
— Дозвольте вам той… представить: панна Стефанія… Дочка наших пана директора. А це той… пан Ряжанка.
Сергій підвівся — та так і застиг у незручній позі. В білому парчевому платті з великим декольте, у таких самих парчевих черевичках на тонюсінькому підборчику, із золотою копицею модно вимощеної коси на голові, блакитноока й віяста, перед ним стояла та сама дівчина, з якою він стрівся біля океану другодні по приїзді до столиці.
Вона спочатку не впізнала в ньому отого замріяного задрипанця з океанського берега. За ці два тижні Сергій досить-таки змінився: схуд, очі пригасли, та й дорогий костюм, м'які черевики, зачіска… Але це тривало рівно стільки, поки Левонтій Горбатюк устиг відрекомендувати її. Потому сіла, невимушено посміхнулась і глянула на Левонтія. Говорила бездоганною, вишуканою українською мовою:
— Щиро вам удячна, пане Горбатюк, але ви дещо спізнились. Ми з паном… Ряжанкою вже знайомі. Засвідчіть мою правоту оцьому невдасі-лицарю, пане Ряжанко!
Вкрай ошелешений Сергій насилу видушив:
— Т-так…
— Пробачте, пане Ряжанко, я перед вами в боргу. Винна вам гроші…
Сергій здригнувся, не наважуючись звести на неї очі. А вона вже з милою усмішкою пояснювала:
— Пан позичав мені. Коли звихнула ногу, а на таксі не мала. — Й до Сергія: — Чи так, пане Ряжанко?
Сергій мовчав. Він остаточно втратив самовладання. Якби хоч цигарку! Молодший Мільх палить… Ага, он і вона збирається. Сергій зрадів. Дістав з кишені сигарети, запальничку й кілька разів затягся — глибоко, на повні груди. Так… Здається, потроху проходить. Ця дівуля не соромиться рідного батька. Чому ж він тоді повинен червоніти?
І Ряжанка вирішив не церемонитись. Нахабство — то й нахабство. Це йому навіть подобалося: з кіньми — по-конячому, з волами — по-волячому. Трохи гучно, але нехай… Сергій поволі опановував нерви.
— То дрібниці, панно Стефаніє! Хіба справжній кавалер коли-небудь позичає дамі гроші?
Він теж намагався вимовляти слова вишукано. Тоді, на березі океану, навіть не підозрював, що дівчина не креолка. Найбездоганніша іспанська вимова. Що ж русява — то перукарська штука. А виявляється, вона й е українській дасть фори будь-якому українцеві. Просто як учителька десь на Полтавщині або Київщині. Скільки їй? Двадцять? Двадцять два? Не більше. І що в ній німецького? Очі наші. І брови. Хіба що балтійський холодок у зіницях…
Стефанія перехопила його відвертий погляд:
— Петрусю, я так і не спитала, навіщо ти поголив бороду. Вважаєш, так ефектніше?
Й навіть не глянула в бік Сергія. А йому раптом аж дух перехопило: ось де бачив оці водянисті очі! Педро!.. Він і є! Ряжанка ще раз подивився. Точно! Помилки бути не могло. А душа в молодика, мабуть, шакаляча. Таких стерегтись треба. Коли б не він, не було б ні в'язниці, ні тієї статті в газеті… Була б, мабуть, каторга в іншому місці. Сибір. Як воно завжди виходить? Добро обертається злом, а зло — добром. Від однієї думки про те, що могло статися непоправне, в Сергія по спині побігли мурахи. Що ж, виявляється, цьому слинькові треба ще й дякувати? От така штука… Дарма. Тепер він, Сергій Ряжанка, став розумніший. Тепер його вже не купиш отими дешевенькими вигадками про пуп. Дурниці! Провокація! Вона мало не коштувала йому життя! А воно ще знадобиться. Он німці до урану пнуться…
— А як пан Сергій?
Ряжанка мугикнув щось невиразне. Він не розчув, про що його питали. А йшлося про коньяк "Вулкан Нікарагуа".
— Ви пробачите мені таку фамільярність? Страх не люблю офіціозності. Бр-р-р!
Хіба йому не все одно? Називайте хоч горщиком, аби в піч, не встромляли. Годі з нього. За свій вік поповарився. Нехай інші в печі лазять. А він, хоча й добре бачить, що світ прогнив згори до споду і його слід гарненько перетрусити, все одно не полізе. Нема дурних.
Таке резюме йому сподобалось, і настрій помітно поліпшився. За столом точилась одна з тих "політичних розмов", коли мечів не схрещують і списів не ламають. Кожен переважно зайнятий проблемою свого травлення.
— Тато вважає, що американці себе зжили як сила.
— І правильно кажуть пан директор. Американці нерішучі.
— Ваші факти?
— А що факти? Факти прості. Була в американців той… атомка в сорок п'ятому?
— Ну, припустимо.
— Чого ж не скинули її на Москву, га?
— Однією-двома бомбами Радянський Союз не переможеш.
— Ну нехай. А в п’ятдесятому?
— Не було приводу. Та й Радянський Союз користувався значною популярністю в Європі, Азії.
Тільки двоє: Сергій та Педро не втручались у розмову. Ряжанка взагалі не чув, чи вміє цей телепень говорити. Ні, здається, Стефанія щось запитала в нього, й він відповів — по-іспанському. Панич поводився так, ніби сидіти тут — для нього справжні тортури. Якої б він заспівав, коли б оце встати й з'їздити йому зо два рази по мармизі, як тоді, в порту? Не як помста, а просто заради експерименту…
Розділ 5
Дощі, які почалися того вечора, вже не переставали. О другій по обіді, наче на замовлення бюро прогнозів, чисту голубінь неба раптом запинали хмари, ставало темно, мов удосвіта або перед смерком, здіймався лютий вітрюган і на землю виливались мільйони тонн води. А перед заходом сонця свинцево-синя повстяна ковдра зсовувалася з неба, обрій над океаном займався кривавим багаттям. Тоді в червону вуалетку вбиралися й дерева в парках, і будинки, й навіть люди, що досі ховалися від зливи, здавались прозоро-червоними примарами.
Стефанія Мільх любила ці короткі вечірні хвилини, з нетерпінням чекала приходу дощів, як у Європі чекають на перший сніг. Але вже за тиждень вони обридали. Найприкрішим було те, що лити починало з обіду. Саме тоді, коли Стефанія прокидалася, сідала перед високим люстром і бралася за гребінку.
І як не прагнула перебудувати розпорядок дня — не щастило. Ремствувала на погану силу волі, кілька днів укладалася раніше спати й на повну пружину заводила маленький золотий будильничок. Та коли він разом зі сходом сонця на всю кімнату заливався нестримним дзвоном, її рука натискала на кнопку.
(Продовження на наступній сторінці)