— Відаю! — перебив його старший брат. — Але то вже не справжні вікінги. То вже таке...
Местиша міг би сказати, що сьогодні "справжні вікінги" чинили не гірше за справжніх розбишак, але ці слова однаково зависли б у повітрі: Людвік мав на думці тільки своє. Снив і бачив себе в червоних великокняжих чоботях.
СІЧНЯ-ТАКИ
В ДЕСЯТИЙ ДЕНЬ
Уранці Людвік поділив полк на сотні й розіслав їх одразу до п'ятнадцяти хуторів та сіл. Якщо Ольг Святославсон і поспішає йому назустріч, то буде тут не раніше як за два чи й три дні. Людвік не хотів ризикувати: всі сотні мали зібратися завтра ввечері в Березових лісах — біля Козятичів над Здвижем. Від села Козятичів повинні вже йти купним полком, відіславши повні вози в Київ.
Местишу Людвік залишив при собі — він уже не покладався на молодшого брата, позбавленого чуття гордощів за свій рід. Слідом за братами Свейнальдрсонами йшла сотня Лідулфоста, а за нею валка в тридцять возів. З хутора Прилісного дружина забрала все ще вдосвіта. Перелічивши порожні вози, Людвік вирішив не брати більше нічого громіздкого, а лише шкури, мед і віск. А ще ліпше — срібло й золото.
Не вкочена з осені Соляна дорога тяглась березиною гін на п'ять, далі починалися сіножаті, змережані долинами замерзлих річок. Добре нагодовані зерном коні нетерпляче гризли вудила, дружинники перегукувались і зривалися на сороміцькі пісні, а в десятці, де йшов крайнім рожевощокий куций Флелаф, голосно зареготали, коли хтось сказав, що довгань Карл перейме його молоденьку браночку, оскільки не зміг піти в полюддя з усіма, бо Флелаф його кілька днів тому поранив.
Усе йшло гаразд, наступне село мало бути за дубиною, та коли сотня проминула останні дуби, всі побачили витязів, що спинились на невисокій горі. їх було зо три сотні, а на довгих рогатинах маяли не київські й не переяславльські прапорці.
— Святославсон! — сказав Местиша й осадив свого жеребця.
Людвік теж розгубився: Ольга Святославсона він сподівався побачити пізніше — днів бодай за два. Лідулфостова сотня збилася докупи — недавні легковажні веселощі наче рукою зняло. Гридні стояли на косогорі, позаду стовбурчився дубовий ліс, густий і кострубатий, а деревлянський полк був на самому вершку горба. Якби ця лавина раптом покотилася, ніщо не могло б уже спинити її.
Але деревляни стояли й нехтували такою перевагою.
— Ви хто такі? — гукнули витязі деревлянським наріччям. — І що чините в нашій землі?
— Лови діємо, прийшли на лисиць, — відказав Людвік зумисне по-полянському.
— А оті вози?
— В них сіно та овес для коней. І харчі для нас. — Людвік уже повірив, що зможе вийти сухим з води.
Троє деревлян підійшли ближче — на перестріл, але ніхто не видобував оружжя. Середній придивився й сказав:
— Ти вельми схожий на Люта Свенельдича.
— Та він і є, — підтакнув лівий витязь, а правий низьким голосом прогудів:
— Попались обидва Свенельдичі. Ондечки й Местиша стоїть — ховається за Лютом. — І гукнув до киян: — То многі вже лисиці наловували?
Людвіка розібрала безсила злість — смердючий деревлянин кепкував з нього.
— Та трохи є.... — Людвік силкувався стриматись, але вже не міг.
— Полюддя збираєте? — запитав молодий деревлянський князь. Ольг за ці роки став ще дужче схожий на батька та старшого брата Ярополка.
Людвік відповів:
— Це право дав моєму батькові ще Інгвар.
— А ти хіба забув, що твоя тітка, а моя прабаба Хельга, забрала те право?
— А київський князь його повернув.
Тепер вони обидва перейшли на варязьку говірку. Ольг сказав:
— Того не може бути. Мій брат княжить у полян, а деревляни мають свого князя. Так нас поділив Святослав-князь.
— Кожен київський князь чинить по-своєму. На Русі старшим споконвіку був київський князь, а ти молодший за нього, маєш коритися йому.
— Ти брешеш! — знову по-полянському вигукнув Ольг. — Ярополк звелів тобі розоряти мої села? Тебе прислав твій батько Свенельд! Боронися!
За цими словами Ольг розвернув конягу й погнав назад, а по ньому обидва витязі. Людвікова дружина почала готуватися сама. Але гридні відчували свою приреченість, їм лишалося хіба гідно зустріти неминучу смерть. І тут у Людвіковій голові зродилася рятівна думка, він гукнув:
— Ти маєш три сотні, а я — одну! То чи буде чесно давити слабшого? Твій батько ніколи б такого не вчинив. Коли ти справжній Святославович, давай зіб'ємося вдвох, і хто здолає — правда його!
На горбі запала тиша. Людвікові слова вразили всіх, він і сам не вірив, що деревлянський князь вийде з ним на двобій. Проти могутнього сорокап'ятирічного Людвіка Ольг був вигонистий і надто легкий: йому минав сімнадцятий.
На горбі знову заворушилися й загули, вперед вийшов той самий кремезний муж із низьким ведмежим голосом, цей муж був щойно з Ольгом унизу.
— Наш князь іще дітеський. А якщо ти, Люте Свенельдичу, такий хоробрий і крутий, то збийся зо мною!
— А ти хто?
— Уже й не впізнаєш воєводу Зорича?
— Для мене ти вельми незначний, — відповів Людвік. — Оце мій сотенний воєвода Лідулфост — із ним збийся. А я князь! Чи ваш княжич меча не здужає втримати? Пощо ж мовчите?
Лют зумисне назвав Ольга княжичем. Він уже встиг добре розглянутися кругом. Косогір був устелений нетовстим шаром промороженого снігу. Треба стати конем саме так, щоб Ольг наскочив для першого удару навскоси й трохи збоку. Його кінь не зможе втриматися й хоч ледь-ледь та ковзне. А цього Людвікові буде досить. Він кинув свій виклик і тепер чекав, що з того вийде.
— Вони не пустять його на двобій, — якимсь сирим голосом озвавсь Местиша. Людвік невидющими очима ковзнув по братові й знову напружено глянув на горб.
Він міг пишатися своїм знанням людського норову. Деревлянський князь одтрутив воєводу Зорича й вийшов наперед.
Тепер усе залежало від Людвіка. Ратний досвід не міг не перемогти.
— Чим битимемося? — дзвінким голосом запитав деревлянський князь.
Людвік зумисне байдуже знизав плечима;
— Вибирай сам. Це твоє право... — Тим часом лапнув себе рукавицею по душі. Хрест відчувався навіть крізь вовняний натільник і хазарську кольчугу. — Дай боже мечем, — прошепотів Людвік самими губами.
— Битимемося на мечах! — по короткому роздумі сказав Ольг Святославович.
— На мечах — то й на мечах, — якнайбайдужіше відповів Людвік.
Святославів син сам себе віддавав до його рук. Лавами прошелестів шепіт полегшення: дружинники знали підступну силу Людвікового меча.
Тепер належало заколисати деревлянську пильність. Людвік уже встиг обдумати й цей свій крок: Ольг сам вибрав оружжя, а Людвікові мав оддати право вибрати кін.
— Де зборемося?
— Обирай сам, — чесно відповів деревлянин.
Це було те, чого так домагався Людвік. Він сказав:
— Та хоч і на цьому ось косогорі. Сила не в коневі, а в мечі.
Зорич запідозрив у тому якийсь підступ, але князь іскоростенський на знак згоди з Людвіком підніс угору меч. Поскидавши кожухи та корзна, Ольг і Людвік зійшлися посеред горба, незвично легкі й тендітні в своїх боронних різницях, що туго сповивали їм тіло від шиї аж до колін. З-під шоломів на плечі спадали важкі кольчужні ж бармиці, а нанісники шоломів захищали від поперечного удару очі й ніс. Вигострені донизу довгасті щити прикривали лівий бік до самого чобота, безборонною лишалася тільки нога. Обидва витязі були в однаковій бороні й з однаковими двосічними мечами, тільки на гострячку Ольгового шолома майоріло червоне знаменце-ялівець: ознака княжої гідності.
Зійшовшись на косогорі посеред горба, Ольг і Людвік глянули один одному в очі й розступилися, щоб дати коням добрий розгін. Людвіків кінь беззастережно слухав господаря, й коли Ольг розвернувся й кинувсь на нього згори, Людвік ледь помітним порухом спрямував коня праворуч. У мить зіткнення Ольг опинився над ним, здається, він цього й прагнув, і щосили замахнувся мечем.
Удар дістався по кутому щиті Людвіка, тим часом Ольгів щит од розгону задерся нижнім краєм до луки сідла. Людвік шарпнув повіддя, коняга просто заціпенів, Ольг спробував зробити те саме, але його кінь, розігнаний з косогору, зо півсажня проїхав змороженим снігом униз.
У цьому й полягав ратний досвід старшого витязя. Людвік навідліг рубнув Ольга по так необачно відкритій нозі. Й хоч лезо меча дзвякнуло об куций поділ різниці, але першої рани Ольгові Людвік завдав. Варязька дружина відгукнулася на влучний удар схвильованими криками.
За другим заходом Людвік мав розганятися згори, його супротивник знизу, й хоча Ольг аж тепер оцінив здібності свого далекого київського родака, але не міг повторити його хитрості, втратив спромогу зіп'ястись у стременах на обидві ноги.
Він ще не відчував болю, коліна Людвік не зачепив, але кров залила всю ногу й текла по червоному чоботі. Коли Ольг спинив і розвернув коня, кінь потягся мордою до чобота, зачув кров, хоркнув і оскаженіло заіржав, тоді став дибки й вдарив повітря передніми ногами. Рану пронизав гострий біль, однак Ольг утримався, зострожив коня здоровою нотою й погнав уперед, а коли мали зіткнутись, використав свою вигоду й рвучко осадив, учепившись у луку вільною рукою й випроставши праву ногу.
(Продовження на наступній сторінці)