Дажбог подавав їй знак смерті Сколупнувши наплилий під свічкою віск, вона почала дрібно його кришити, неначе це могло порятувати від близького зла, а потім викинула крихти в холодне вогнище
Володимир довго лежав, утупивши очі в стелю. Йому справді приснився лихий сон, але великий князь марно намагавсь його пригадати спогад щоразу вислизав і вислизав, просіювався піском між пальців
— Світлого князя там не видно в дворі? — спитав він Рогніду, яка дивилась у вікно. Спитав просто задля того, щоб перебити думку про сон, але це не допомагало.
— Ще рано, спи, — відповіла мужеві Рогніда.
— Приверзлася якась мара.. — Володимир підвів голову й з надією глянув на княгиню.
Це кинуло її знову в трем.
— Чого ти так дивишся? — раптом побілілими вустами прошелестіла вона.
Незрозумілий Рогнідин переляк його розважив. Князеві стало шкода жону, яка взагалі досить докучала йому переслідуваннями, хоч винним у цьому він відчував саме себе.
Володимир усміхнувся до Рогніди:
— Сонце зійшло?
Він бачив руде Рогнідине волосся, яке горіло під першим промінням ясним вогнем, неначе в одрині від того повиднішало, а про сонце запитав теж просто так — аби розвіяти її незбагненні страхи
— Зійшло, — прошепотіла Рогніда, думаючи про те, що іноді думки передаються від людини до людини.
Володимир більше не силкувався згадувати свій сон, і Рогніда почала потроху заспокоюватись. У стайнях знов тоненько заіржало лоша, з курників стало чути сокоріння, рипнули завіси Княжих воріт Володимир підвівся й почав шукати чоботи, він завжди мав клопіт з тими чобітьми.
У пошуках чоловікових чобіт Рогніда остаточно заспокоїлась. Коли на Маріїній половині почулися перші голоси, Володимир урешті вдягся й вийшов, а челядниця привела до Рогніди дітей. День починався звичними клопотами.
Але хоч би що вона цього дня робила й хоч би де була, рогніді раз по раз пригадувалась вранішня подія Перед очима неначе й досі стояла жовта мрецька голова, й княгиня над усе боялася, щоб цей знак не повторився сьогодні ще То було б уже геть нестерпно.
Таким знаком могла бути собача або й куряча смерть, і Рогніда вирішила цілий день не виходити з хорому далі терема — ба навіть далі сіней, щоб ненароком не вздріти чогось лихого.
Хворобливого Ізяслава вдарив Маріїн син Святополк. Іншим разом Рогніда не проминула б вилаяти Марію, але в сінях Марії не було, а на терем Рогніда не схотіла виходити Послала челядницю розборонити дітей.
Потім прийшов домажирич. Він просив велику княгиню спуститися до медуш, бо чашник і підчаший не можуть дати раду щойно привезеним з Корсуня винам, але Рогніда навіть у медуші не пішла, хоч мала це за свій особистий клопіт
Так минуло добрих півдня.
По обіді Рогніда звеліла челядниці принести кужіль і сіла прясти. Вовна була добре виварена в гречаному лузі, біла та пухка, веретено заспокійливо хурчало між пальцями й швидко повніло. До полудника Рогніда напряла двоє веретен, а коли гукнула челядниці принести третє, за Подільськріми воротами вдарили в щити
Удари були лункі й мірні, мов сотня дружинників ішла Боричевим узвозом крок у крок, і Рогніда затамувала подих
— Що там таке? — спитала вона в челядниці, яка ввійшла з новим веретеном у руці.
Челядниця стенула плечима й побігла глянути. Тим часом удари в щити ближчали й ближчали й незабаром почулись од самих Княжих воріт. Убігла захекана й збуджена челядниця.
— Вовчого Хвоста несуть!
Рогніда хотіла була вже перепитати, що то за такий "вовчий хвіст", якому стільки шани, а тоді раптом похолола й підбігла до вікна. Четверо мужів саме заносили до Княжих воріт небіжчика, накритого до підборіддя червоним щитом, за ним ішла сотня опричників, мірно вдаряючи оголеними мечами в щити.
Смерть спостигла Вовчого Хвоста сливінь під самим Києвом. Переяславльські насади вже проминули були Вишгород і пливли Повз гирло Десни. Ось-ось мало зійти сонце, вітер був низовий, коли з переднього насаду, на якому плив і велій боярин Вовчий Хвіст, помітили довбанку, що серединою річки прямувала до гирла Десни. Чоловік у довбанці сидів спиною до них і щосили гріб веслами. Довбанка йшла просто на передній насад, і коли до Неї лишалося сажнів з десять, переяславльський посадник гукнув жартома:
— Хапайте татя!
Заскочений зненацька низенький опецькуватий чоловічок здригнувся й глянув на насад, який сунув просто на нього. Обличчя йому перекосив такий тваринний жах, що всі в насаді дружно зареготали Опецькуватий стямився й почав утікати до Десни.
Певно, Вовчому Хвостові так присудила Доля, бо він гукнув своїм веслярам:
— Переймайте!
Насад поволі розвернувся носом до втікача.
— Десь я його наче бачив, — сказав до Покотила Вовчий Хвіст, але стареча пам'ять зраджувала, лишилось тільки невиразне і якесь вельми неприємне відчуття. Двадцятивесельний насад швидко наздогнав довбанку, Покотило дістав з днища багор, але Вовчий Хвіст вирішив сам підчепити вутлого човника: десь-то так було йому написано на роду. Він загородив гак багра в просмолену корму човника й потяг на себе, в цю хвилину чоловік у довбанці кинув весла й схопив лук, який лежав у нього під ногами. Переяславльський посадник і крикнути не встиг. Пущена майже вдотик важка стріла пробила горлянку й вистромилася з потилиці, Вовчий Хвіст і не мріяв про легшу смерть.
Тепер переяславльський посадник уходив до княжого київського двору, входив урочисто під червоним полянським щитом, а позаду вели на мотузку його вбивцю.
Кияни добре пам'ятали сього опецькуватого коротуна, Свенельдового й Местишиного гридня Флелафа. Претич подарував йому життя — продав Мусієві Хазарину холопом, та Флелафові пощастило втекти, й він вирішив пробиратися до радимичів, де, на його думку, мав бути Местиша з варязьким коромольним полком. Але біля гирла Десни натрапив на переяславльців.
Так загинув останній варязький ярл Ульвсванс — Вовчий Хвіст, Святославів брат і переяславльський посадник, який був не завойовником Полянської землі, а її захисником і рідним сином, хоча в жилах його текла варязька кров.
А ТРИДЕСЯТЬМА РОКАМИ РАНІШЕ...
(З вечірніх оповідей Добрині синові своєї сестри)
Був я вже другий рік підчашим, коли це каже до мене Вовчий Хвіст:
— Кличе тебе домажирич Мусій Хазарин.
Питаю чого? Каже — будеш теперки ти чашником. Кажу: а ти ж як?
— А мене, — каже, — Свенельд "жалує" сотником.
А бачу — не радий Вовчий Хвіст.
— Мене, — кажу, — сотником він ніколи не наставить.
А він рече:
— В Переяславлі я був би досі малим воєводою А що то за сотник у мої тридцять і дев'ять літ? Свенельд зумисне вдержує мене в Києві.
Питаю: пощо?
Каже: бо не любить мене та мого батька.
Це я вже й так знав. Старий Ульвсванс та його старший син дружили більше з переяславльськими сіверянами й полянами, а це було коромолою в Свенельдових очах. Він усіх нас давно б винищив, коли б мав з когось іншого брати дань.
Кажу Вовчому Хвостові:
— Ти ж варяг, то й іди.
А він одказує.
— Не всі ж бо варяги такі, як оці Щековичі.
Кажу йому йди бодай сотником
— Мушу, — каже, — йти...
Й сумно так усміхається.
Я вже теж збагнув, що в дружині йому буде не з медом, але ж і я ще всього не знав.
Його найлютішим недругом став там Людвік Свенельдич Дютові минуло двадцять і четвертий рік, а Свенельд уже давно наставив свого синка сотником. А Вовчого Хвоста аж оце тепер.
Ну, а мене домажирич наставив старим чашником. Своє діло я ліпо знав, тож і не випручувався, бо холоп є холоп, що скажуть — мусиш чинити, інакше заробиш і батога
Став я частіше заходити до княжого хорому то це, то те Наді мною ще були огнищанин та домажирич, але старий чашник також не останній у княжому дворі
Одного разу перестрів мене коло стаєнь Вовчий Хвіст і став розпитувати: та що, та як, та кого тобі дали підчашим? А тоді й рече:
— Щось ти вельми задрипаний. Он скоро пальці повилазять з чобіт, а лікті та колінця мало не світять.
Кажу, що мені дали, те й ношу.
А він каже:
— Тепер ти не простий холоп. У дворі всім усе дає чашник. А ти не жди, поки хтось прийде та покладе тобі на коліна, що хочеш, те й бери.
Досі я на все це просто не дивився, тепер же думаю: йдіть ви під три чорти! Візьму й на зло вам усім уберусь боярином!
Пішов я до підклітей і вибрав собі найдорожчий стрій. Боярського, правда, нічого не було в підклітях, кожен боярин шив собі все сам. Зате я взяв чоботи й стрій десятника. Хай їм усім чорт!
Ну, а Малушу, мамку твою, стара ще торік узяла пестункою Хоч куди, бувало, йде, а Малушу бере з собою А вбирала її так, як ото вбирають лельку перед святом Геть в усе чистісіньке та нове. Питаю Малушу:
— А де ж ти їси? На пекарні з челяддю?
Каже: нє, з княгинею за столом.
А була й досі худенька й квола.
Питаю: а про княжича мовчить?
Каже — не згадувала більше.
(Продовження на наступній сторінці)