— А чи ти відаєш, — майже лагідно сказала вона, — що Святополк народився семимісячним?
— То й що? — здвигнула плечем Рогніда. — Мій Ізяслав також семимісячний.
І вивихнулась та й пішла, але на теремі раптом обернулася й ошелешено глянула на Марію:
— Бреши, бреши! — й аж ляснула себе по стегнах. — Ну в тебе ж і голова... Але нікого ти цим не обдуриш. Святополк — Ярополків син!
Вона з реготом побігла до нового хорому, де сидів світлий князь, а Марія з сумом подумала, що Доля по-своєму розпорядилася її життям: призначила їй ділити мужа з Рогнідою. Рогніду сватав за Ярополка ще Свенельд, і Марія раділа, коли Володимир перехопив у старшого брата полоцьку княжну, але все одно не змогла втекти від невблаганної Долі, в якої виявилась міцна рука: так або так Марії довелося ділити мужа з Рогнідою.
День поволі доходив кінця. Марія сиділа в одрині й годувала сина груддю, син іноді боляче кусав її за сосок, але цей біль уселяв у душу тільки радість, мов невиразна обіцянка грядучої мсти.
В розчинене вікно Марія бачила Володимира, який разом з Доброчином виходив з княжих воріт. Щось у городі мало статися.
Син заснув. Марія поклала його в колиску й, випроставшись над ним, з раптовим тремом у колінах перехрестилася, шепочучи слова клятвеної ворожби. Присягалася зробити все можливе, щоб Володимир зненавидів оцього малюка, а потім зробити навіть неможливе, аби Володимира зненавидів і Святополк.
В одрині вже посутеніло, коли челядниця внесла недогарок і позасвічувала від нього свічки на столі. По кутках ожили тіні, але вони не викликали темних думок. Челядниця таємничим голосом проказала:
— Щось там знову коло Красних воріт... Мабуть, вертаються варяги.
— Хто тобі сказав?
— Закур з пекарні, княгине... Зачинити вікно?
Дівчина була русява й худенька, а в очах у неї відбивались вогники свічок. Її острах несподівано передався Марії, й вона відійшла за стіл.
— Позабивай усі мої вікна прогоничами.
Челядниця побігла виконувати наказ, і Марія чула з одрини, як вона грюкає знадвору лізницею й просиляє шворні прогоничів у дірочки. Потім вона прийшла й позаклинювала шворні зсередини скобками.
— То мені вже йти?
— Переповий Святополка.
Виконавши й цей наказ, дівчина стала коло порога, аж поки Марія дозволила їй іти. Мала б звеліти челядниці забрати дитя до себе, бо Святополк часто прокидався й будив її, але Марія воліла прокидатись од дитячого вереску, аби тільки не лишатися в одрині самій.
Разом з ніччю починались її тортури. Вона косувала на темні кутки, де прокидалися шарудливі або мовчазні тіні, як і за Ярополкових часів. І все-таки не вони найбільше лякали Марію, її змагало оте невгасиме вогнище в ній самій, яке цілий день ледве жевріло в попелі буденних клопотів, а звечора розгорялось вогнем.
Спершу Марія намагалася думати про Ярополка, але Ярополк був мертвий, а живий думає про живих. І тоді в Маріїній уяві поставав образ живого Володимира, їй ставало млосно й од жару наморочилося в голові, Марія поринала в напівсон-напівмарення, а схід сонця зустрічала розбита й лиха.
Й це повторювалося щоночі.
А Київ цієї ночі теж не спав. Десь біля Красних воріт і всього полудневого валу стояв невиразний гомін, іржали коні, й чувся цокіт копит, а в Маріїній уяві все це набирало рис багатотисячної витяги, яка поволі звивається правим берегом Дніпра. В такій витязі Святослав привіз її колись до Києва.
ЧЕРВЦЯ Ж ТАКИ
В ДЕВ'ЯТЬНАДЕСЯТИЙ ДЕНЬ
Позавчора пізнього вечора повернувся з Росі полк Ждана Будимировича, а Сігурдові вікінги почали прибувати лише тепер. То була добре задумана й не гірше виконана витяга, й Доброчин аж руки потирав.
Тиждень тому, виряджаючи полк за Рось, він сказав Жданові Будимировичу:
— Ніяких там печенігів нема. Ільдея-хан кочує десь лівим берегом — ну то й нехай. Десь там-таки з ним Местиша Варяжко — хай собі й він сидить: нам і до нього нема діла. Твоє діло буде таке: одведи варягів якнайдалі, хоча б і за саму Рось. А тільки-но трапиться нагода — нишком утечи од них і біжи сюди. Мусиш бодай на півдня їх випередити! Зрозумів? Біжи щодуху!
Ждан Будимирович добре все розумів: треба будь-що видурити варягів з Києва, а потім увійти в город без них. Полки були приблизно однакові: по тисячі мечів, і хоча варяги здавалися більш досвідченими, Ждан Будимирович не боявся за своїх. Він перевірив їх на всій путі від далекого Новагорода.
До Халепа дійшли за день. Наступного дня сягнули майже під Борчеськ, у якому сиділи чорні круки, й тут Жданові Будимировичу просто пощастило. Під Борчеськом трапився невеличкий печенізький полк — сотні півтори комонців, і Актутруян більше не сумнівався в правдивості Доброчинових слів. Актутруян сам запропонував Жданові Будимировичу:
— Удармо з двох боків — ти з лівого, а я з правого.
Ждан Будимирович повів свій полк, погнав печенігів просто в руки варягам, але несподівано з Борчеська вийшли чорні круки, й цього навіть Ждан Будимирович не сподівався.
Січа під Борчеськом затяглась. Чорні круки з невідомих причин вирішили допомогти печенігам, можливо, через те, що ті доводились їм далекими родичами, а між варягами й чорними круками злагоди зроду не було. Борчеськ визнавав зверхність лише київського князя й стеріг полянську землю від кочових орд, а на стягах Актутруяна не було знака київського князя.
Ждан Будимирович розгледівся й повернув назад. Варяги застряли за вісім верст од нього, до того ж недалеко починався вузенький, але довгий ліс, і дружина пішла назад поза цим лісом. Згадавши слова Доброчина не шкодувати сил, Ждан Будимирович посаджав пішців на крупи коней. Так дружина їхала цілий день: головне було — відірватись од варягів Актутруяна.
Ждан Будимирович про всяк випадок заплутав слід: пішов понад маленькою притокою Росі вгору, а потім звелів повернути бродом назад. І чи то Актутруяна надто далеко вбік відігнали чорні круки та печеніги, чи він упіймався в Жданову пастку й шукав його у верхів'ях струмка, але варяги прибились до Києва на півтори доби пізніше.
Актутруян усе зрозумів. Доброчин обкрутив його дуже легко, але це не повинно було зійти йому за так. Доброчина належало провчити. Варяги почали обступати Київ з боку двох стін, не захищених крутими обривами. Тут були тільки рів та вал. Актутруян хотів стати й на Гончарівці, але в такому разі в тилу б залишився Претичів дідинець, у якому сиділи три сотні: Доброчин випередив його й тут.
Доброчинові теж було не дуже весело. Актутруян повернувся до Києва не сам: за ним прийшла тисяча колишніх Свенельдових гриднів, яких Доброчин розмістив був засадами по низових городах — Сакові, Воїні та Голтаві. Отже, варяги мали дві тисячі мечів.
— Що робитимемо? — спитав Доброчин, зібравши великих і малих воєвод під полудневим валом.
Сігурд сказав:
— У Києві маємо сім сотень, а ще три сидять у Претичевому дідинці. Треба хоча б три тисячі, щоб приступити й вийняти нас мечем. Піду й скажу це Актутруянові.
— А вони тебе вб'ють, — відповів Ждан Будимирович.
— Мої ж — мене?
Сігурд вирішив, що обов'язково мусить піти, бо світлий князь вважає його причетним до заколоту. Доброчин переконував Сігурда нікуди не йти, але того вже годі було спинити.
Й коли Сігурда випустили в браму Красних воріт, світлий князь мовив Претичеві:
— Як не протримається до вечора — пропаде.
— Протримається. Ось-ось має надійти Вовчий Хвіст.
Доброчин недовірливо глянув на свого головного воєводу. То був Претичів задум — отой Вовчий Хвіст, і Претич покладав на Вовчого Хвоста великі надії.
З варязького стану чулися схвильовані голоси — певно, Сігурд намагавсь умовляти своїх вікінгів, але звідти довго не було жодних вістей. Нарешті з-за рову почали вигукувати, що Сігурд продався Доброчинові й вони його вб'ють.
Це вже було небезпечно, та ще більшу тривогу викликало в Доброчина те, що ввесь західний бік оточила колишня Свенельдова дружина. Після взяття Родня він не перебив цієї дружини й не продав жодного гридня купцям, хоча на тому найдужче наполягав Ждан Будимирович. А тепер варяги віддячили йому.
Певно, Актутруян через те так і запізнився, що збагнув усе ще біля Борчеська й вирішив підбурити своїх одноплемінців з низових городів.
Доброчин вирішив послати когось до Лідулфоста, який був у "низових" варягів за вождя. Вибір упав на знайомого йому ще з дитинства Каніцара, й коли бувалого в бувальцях огнищанина привели перед його лице, він посмикав його за рудувато-сіру нечесану бороду:
— Маєш багато гріхів, Каніцаре, але дам тобі змогу викупити своє життя. Ти добре знаєш сотника Лідулфоста. Підеш і скажеш йому так: "Доброчин велить своєму чорному робітникові, цебто тобі, щоб ти переказав іншим робітникам-варягам: хто покається й одкинеться від ворога київських князів, того Доброчин одпустить на всі чотири сторони. А хто піде за татем Актутруяном на київські вали, хай нарікає сам на себе, бо змога все одно буде за Доброчиновим мечем. Тоді вже Доброчин не зробить їм нічого доброго, натомість кого попродає в неволю, а кого скарає на смерть. А Лідулфоста роздере між двох сосен". Так і скажи, Каніцаре.
Когось іншого Доброчинові не хотілося слати до варягів, бо ті здатні були вбити будь-якого гінця, як, може, вже вбили й Сігурда.
(Продовження на наступній сторінці)