— Щось приключилося? — 3 розстебненої пазухи його виглядав потемнілий од лоту срібний хрест.
— Нічого не приключилося, — буркнув Свейнальдр, змірявши з ніг до голови ще й досі не чесаного старшою брата. — Де твій синок?
— Блуд пішов звечора на ведмедя. Був воєвода Претич і казав...
— Претич уже давно не є воєводою, — настирливо нагадав молодший брат. — А ти й досі... Не подобається мені, що твій синок своячиться з тим русином.
Асмус нічого не відповів. То була давня суперечка — ще від часів їхньої небіжчиці-сестри.
— Разом поснідаємо, — примирливо сказав він, узявши молодшого брата за ще міцні плечі. — А ти б і досі міг підняти меча. Ще маєш силу в сув'язях.
Старший брат знав, що Свейнальдр трохи пом'якшає. Той і справді мовби відтанув і дав повести себе вниз, до стравної підкліті.
Підкліть була невисока й тісна, як увесь цей теремний хором сестри Хельги, але потиньковані кам'яні стіни могли витримати віки. Хором Хельга звела вже по смерті Інгваревій: тут була княжа скарбниця-скітниця й сидів старший Ольжин брат. Не зважаючи на свої вісімдесят чотири роки, Асмус лишався так само міцний, як п'ять і десять років тому, а голова не втратила ясності думок. Він тільки смішно шамкав, бо вже давно позбувся зубів. У решті брати були на диво схожі: обидва високі й гладкі, як колись їхній батько — віщий князь Ольг.
Дверима туди й сюди шастало двоє робичів — носили наїдки для світлих князів, а по той бік сіней бряжчало, торохтіло й хлюпало-поварний тивун з робітниками та рядовичами варили обід.
— Якби мені твої жуби, — прошамкав старший брат, ковзаючи яснами по баранячій пересмаженій лопатці.
— Ти їх зроду не мав, — засміявся зверхньо молодший. То був натяк, який вони обидва добре розуміли, але сніданок з кухлем доброго меду їх розморив — навіть Свейнальдр утратив бажання сперечатися з братом. Він спокійно сказав, допиваючи хмільний терпкуватий мед із серебляного кухля: — Сподіваюсь добрих вістей. Тоді ми з тобою знову станемо зубаті, як за давніх часів.
Вони просиділи в стравній підкліті добру годину, їх ніхто не турбував, і коли обидва вже почали були куняти, ввійшов третій світлий князь — сорокачотирьохрічний Блуд Асмусович.
— Повернулося сольство від германського царя.
Свейнальдр підхопився, переможно зиркнув на брата й небожа й попростував до дверей.
— Світлий княже, — насмішкувато зупинив його небіж Блуд. — Не квапся так радіти. Імператор Оттон помер.
Свейнальдр підбіг до нього й торсонув за плечі.
— Помер? Дуриш! Коли?
— Давненько! — засміявся Блуд. — Наших дарів не діждався.
Раптова втома притиснула Свейнальдра до землі — він ледве зборов бажання сісти на порозі, взяв забуту край лави шапку й старечим кроком потягся до воріт, де на нього й досі чекали оті два отроки з гридниці. Та щойно його підсадили в сідло, як сила й злість повернулися до нього. Піднявши дибки свого коня, він уп'явся йому в боки острогами й вилетів у ворота. А коли попереду отроків підскакав до київських Красних воріт, на самому містку хтось ухопив його за чобіт. Свейнальдр з несподіванки мало не огрів його мечем по голові.
— Світлий княже Свенельде! — сказав той, лагідно посміхаючись. — Я твій брат! — На доказ тих несподіваних слів юнак дістав хрестика з-за пазухи: — Дивись — перехрещуся! — Й він осінив себе врочистим хрестом.
Свейнальдр шарпнув коня за повід, але юнак ухопивсь обіруч за вуздечку й не давав перейти місток. Світлого князя виручили отроки: один ударив нахабу плазом меча по руці, той скривився й пустив вуздечку, але щосили закричав:
— Проклятий поганине, ти кого б'єш! — і знову вчепився за чобіт світлого князя: — Побий його, брате! Звели кинути його псам! Вони всі отут називають тебе Змієм і Щековичем, а я твій брат, брат!
Цього разу отроки вдвох ледве визволили світлого князя, кинувши нестямного дурня в городський рів. Та не встиг Свейнальдр під'їхати до Святославового нового хорому, як той знову схопив за вуздечку княжого коня.
— Киньте його до порубу!
Нареготавшись і відлупцювавши його досхочу, отроки потягли обідранця до Свейнальдрового порубу.
То був новонавернений християнин Настас.
А ТРИДЕСЯТЬМА РОКАМИ РАНІШЕ...
(З вечірніх оповідей Добрині синові своєї сестри)
Мені минав десь, мабуть, шостий, як пішли чутки, ніби князь Ігор ходив на греків. Батько мій оповідав, та й од панів наших доводилося чути, що Ігореві дісталось на горіхи од грецького царя: ледве душу привіз у тілі. Рушав двомастами варязьких дракарів, човнів і ладь, а повернувся двома десятками, бо царський морський воєвода понтіарх Феофан розметав їх по всьому Босфору й попалив "грецьким вогнем". Ігор спробував був ратоватись на азійському березі, аж там давно вже чатували патрикій Фока й Теодор-стратилат. Отож прибився до Києва заледве двайцятьма човнами й насадами: ноги на плечі — та й гайда!
Мені тоді минав шостий, а твоїй мамці хіба рочок, як мій дідо Нискин Житомирович та мій батько Маломир замкнулися в Іскоростені. Ігор прислав Свенельда в дань, а дідо Нискин каже: "Вертайтеся, звідки прийшли, бо вийдемо з города й учинимо вам гірше!"
Свенельд постояв зо два дні під Іскоростенем і вдавсь назад — аж коло Ірпня трохи позбивав полюддя. Мій батько погнався був за ним, та вже не зміг наздогнати, бо почалася весна, велія повінь в Ірпінській заплаві поширилась.
Отак сплинуло двоє літ. Батько казав дідові, що треба викурити варягів з Києва й Полянської землі, та дідо Нискин уже був застарий і вельми недужий, а батько ще надто молодий... Хоч була тоді добра нагода...
На третє літо Ігор підняв предуже многий полк. Дідо Нискин знову звелів зачинитися — тоді піднялись жупани всіх деревлянських волостей і городів. Але Ігор посадовив своїх боїв у ладді й подався на греків. Триста варязьких дракарів та ладь, а кожна ж ладдя з насадом уміщувала добрих півсотні мечів.
Дідо мій такого не сподівався. Чекав Ігоря в своїй землі, а той узяв та й подався на греків.
А дідо Нискин тим часом помер. Веліїм жупаном землі Деревлянської віче обрало мого батька. Йому минав двадцять дев'ятий рік.
Ігор зрушив на греків десь перед Ладою, коли в полі вже буяла сита трава, бо вів по собі й многу кінницю — печенізьку й свою, а вже під коляду майнула чутка, що замирився з грецьким царем Романом Лакапином і йде назад.
До цього батько мій не був готовий, вік чекав Ігоря аж навесні, коли скресне Дніпро й випнеться молода трава в полі. А Дніпро тієї зими так і не замерз.
Батько звелів усім малим жупанам наглухо позачинятися — не виходити з городів і городищ, позбирати за частоколи всіх ратаїв і попалити села.
Тепер він уже добре знав, чого Ігор замирився з царем Романом: розв'язав собі з греками руки супроти нас. Він і не ходив на Царгород, навіть Дунаю не перейшов: домовився з греками ще в дунайському гирлі. Й заплатив цареві добру виру за той мир: нацькував печенігів плюндрувати Дунайську Булгарію; Роман хотів ослабити її й прибрати собі до рук. А за царем булгарським Петром Симеоновичем була рідна Романова онука.
Ото таке...
Тоді сини Левонові, Стефан і Костянтин, зарізали Романа Лакапина й самі стали царями, але мій батько ще того не знав, бо все сталося перед колядою. Та й Ігор навряд чи знав, бо не відпустив би своїх толковинів-печенігів.
Ну, прийшов він під Іскоростень і рече мому батькові: так, мовляв, і так, ти попалив усі деревлянські села, не маю тепер куди прихилити голови. Батько каже: вертайся назад, маєш у Києві стріху над головою. Я більше не данник твій.
І не впустив Ігоря в браму.
А той не зважився до спроби витягти Іскоростень копієм і мечем. Це вже не був той Ігор, що два літа тому рушав на грецького царя. Тоді цар узяв полоном і розіп'яв у Царігороді велику стару дружину, а молода дружина не здатна була до взяття кріпких городів.
Ігор став облогою круг Іскоростеня, а брат його жони Ольги Асмус кругом Вручого та малих ужських городів. Другий брат Свенельд пішов на Прип'ять — до полунічних городів і городищ, а батько мій замкнувся в Іскоростеиі й не виходив. Ігор його гукав: вийди з города та поборемося, коли ти мене потнеш — не платитиме твоя земля дані, а як здолаю тебе я — хай платить кунами й кревною данню за два минулі літа й за літо наперед.
Думні старці іскоростенські зібралися й постановили: нехай вийде велій жупан Маломир за городські заборола й городський рів та побореться з київським князем.
Многа була спокуса — одним ударом розрубати варязьке ярмо. Але батько мій устидався: того літа Ігореві минав сімдесятий рік, а батькові моєму тридцятий. Батько сказав думним старцям: Ігореві б боротися з моїм батьком, на такого діда в мене не здійметься рука. й не вийшов.
Тут велій жупан деревлянський слушно вчинив. Та в іншому помилився: він тоді не знав, що київський варяг пообіцяв грецькому цареві не тільки сплюндрувати Булгарію, а й поскубати хазарські городи.
Якби мій батько знав усе те, він прогнав би Ігоря. Але твій дідо нічого того не знав. А то не звелів би попалити всі деревлянські села од Прип'яті до Дністра й Полудневого Богу, од Горині аж до Ірпня.
А це відгукнулося на третє літо, коли під Іскоростень прийшли Ольга та її брати.
(Продовження на наступній сторінці)