І ці звуться вікінгами, з огидою думав Ярополк, ідучи хідником попід заборолом. Неподалік од валу зблискувала плесами Рось, Дніпро ховався десь по той бік города, за верхами високих кучерявих верб, а перестрілів на два чи три від рову та валів стояли передові новгородські сотні. На стягові великого голубого шатра було видно Дажбожий знак — червоне восьмилучне сонце, й молодому князеві кольнуло під ребром. Цей самий знак він бачив востаннє над вежею Іскоростеня, і його обсіли спогади трирічної давнини. Сьогодні Дажбог мстився нападникам.
Біля єдиної городської брами сидів сотенний воєвода Зігберн Лідулфост, притулившись спиною до зрубу, маленький і ще захляліший, ніж колись. Раніше Лідулфогт брив вуса, бороду ж коротко підстригав, а тепер борода й вуса нагадували руду сплутану мичку — Ярополк ледве впізнав його. Сонце почало дошкуляти Лідулфостові, й він сидячи відсунувся далі за ріг воріт.
— Де Местиша? — спитав Ярополк, але Лідулфост байдуже здвигнув плечима. Ярополк пішов далі хідником. "Навіщо мені Местиша?" — думав він. Йому теж було байдуже до всього, до всіх на світі Местиш і не Местиш. Він зліз із хідника й пішов назад до княжого двору. Дорогу йому перебігла ціла зграя пацюків, які шаснули на вал і з бридким пищанням перелізли через забороло. Це був лихий знак. Навіть пацюки втікають, сумно посміхнувся Ярополк, і його пойняло відчуття загальної втечі. Десь він чув, нібито пацюки втікають з городів перед землетрусом, повінню чи нашестям чуми.
Коли він увійшов до колишньої материної світлиці, там уже сидів Блуд.
— Хочеш?
Блуд жував суху конятину й спльовував під стіл. Ярополка почало нудити. Він сьогодні ще нічого не їв, але від Блуда тхнуло падлом. Ярополк рушив до дверей і побачив Местишу.
— Одно жуєш і жуєш...
Блуд перестав жувати, шпурнувши недоїдки крізь відчинене вікно, але дух тління мовби ще дужче посилився. Блуд плюнув додолу й проказав:
— Жуємо здохлятину, а той там заливається нашими медами та вином.
Він натякав на Доброчина. Местиша сів просто на порозі й схилив голову до самих колін. Блуд звернувся до Ярополка:
— Якийсь ти хлялий та блідий... Чого б то ради? Піди до братика рідного та й скажи: "Братику рідний, пощо нам один одного стерегти? Змирімося й полюбімось!.."
— Од деревлянина був гонець, — перебив Блудові теревені Местиша, не підводячи голови з колін.
Блуд зацікавлено глянув:
— І що рече?
— "Змирімося й полюбімось", — передражнив його Свенельдів син.
Блуд якийсь час мовчав і лише похитував головою, а Ярополкові пригадались пацюки. В цій світлиці також панували втікацькі настрої. Тільки й того, що всі ще впираються, думав Ярополк, бо непевні й бояться.
— Вам обом легше, — нарешті озвався Блуд.
— Чого це нам легше?
— Бо Володимир йому рідна кров. А в тебе мати — чернегівська сіверянка. Я ж круглий обільний варяг. — Блуд невесело засміявся: — До того ж колись його мало не вбив... Знаєте оту хитрість Лідулфостову? Я був кинувся на Добриню й хотів його посікти, а він вирвав у мене меча з рук по-Лідулфостовому.
Местиша сів на порозі верхи, як у сідлі. Тепер одна його нога була в світлиці, а друга в сінях. Це дуже скидалось на вагання й спонукувало до дій. Блуд підійшов і сів коло Местиші:
— Так чи так... Але голодна смерть не краща. Піду й скажу: "Дай мені мій Вишгород або якийсь інший город. Що даси — те й візьму". — Местиша сидів, спершись на одвірок спиною, й Блуд уже сміливіше запитав: — То підемо?
— Нікуди я не піду, — озвався Местиша не ворухнувшись. — Добриня нас усіх переб'є. Треба зробити вилазку — сьогодні або завтра вночі. Хтось та прорветься до печенігів.
— Пішки чи як? З повним пузом здохлятини? — вишкірився Блуд. — А Доброчин полюбовно кличе. — Віч — оглянув йому в вічі й спитав: — Може, боїшся батька? То так і кажи!
Местиша зневажливо махнув рукою.
Тут почулись кроки й з'явився Свенельд. Местиша й Блуд навіть не підвелися з порога.
— Я все чув.
— І що з того? — спитав, не глянувши на дядька, Блуд.
Старий князь раптом розгубився, бо Местиша мовчав, не заступившись за батька, теж вислизав з-під його руки.
— Святославів син мститиметься за брата, — сказав Свенельд, але Местиша не ворухнувся. Тоді він обрав найслабшого серед усіх трьох: — У тебе брат твій украв наречену, а тепер украв стіл, даний тобі батьком. І життя забере. Ти Блуда не слухай — то хитрий лис, він вас обох обкрутить і потопить, а сам вилізе сухим, пом'янете моє слово! Треба прориватися в степ — Ільдея-хан кочує за Ворсклою. Я вас виведу сам.
Ніхто не дивився на Свенельда. Местиша й Блуд навіть не підвелись, аби пропустити його до світлиці, й він кидався словами через їхні голови з сіней.
А ТРИДЕСЯТЬМА РОКАМИ РАНІШЕ...
(З вечірніх оповідей Добрині синові своєї сестри)
Людська душа ненаситна до свободи. Скільки не попускай — усе мало й мало: як ото в спеку заспраглому до води. Отак було й з твоїм вуєм...
Начебто я вже мав меча, хоч був рабом, та ще й робичем, а щасливішим од того не став. Нащо меч холопові, коли не годен оборонитися ним од тивунового бича? Воно-то бичем уже ніхто не зважувався мене бити, що так, то так, але я був і лишавсь холопом.
Мироніг почав частіш одпускати мене з Борисом на Гончарі, а я звідти вже сам бігав до його родака з Кожум'яцького яру. Цього літа він сказав:
— Плечата твої трохи поширшали. Пожовуєш вівсо?
Кажу, пожовую. Я вже був так звик до того вівса, що мало не іржав по-конячому, як мовив одного разу холоп Борис. А кожум'яка й далі ганяв мене сікти лозиння. Як насічуся донесхочу, то він бере свого меча й зачинає вчити хитрощів, яких уміє сам.
Я розповів йому про того дітеського з гридниці, а кожум'яка рече:
— Такої хитрості зроду не видів. Ти викинь оті варязькі дурощі з голови, ліпше навчу тебе піднімати мечем під пазуху.
І почав. А воно мовби й простенька хитрість — підлізти кінчиком під поділ бороні, а не виходить, і годі, бо відкриваєшся сам.
Ну, врешті-таки я й це вивчив, хоч і попомучив мене той Борисів родак. А вже ген по тому рубаємося в парі з кожум'якою, коли це його меч як брязне об діл! Кожум'яка аж очі вирячив. Та я й сам стою й тільки дивлюсь — нічого не годен уторопати. Аж тоді збагнув, що це ж і є ота Лідулфостова хитрість. Кажу кожум'яці, а він не та й не, то, каже, мені в руку затрудило.
Спробував я ще раз — але вже нічого не виходило.
А за день чи два по тому дивлюсь — аж кожум'яка стоїть під гридницею. Гридьба саме боролася на мечах, і якраз той захлялий дітеський боровся. Тоді в неділю кожум'яка мені й рече:
— Твоя правда. А я досі й гадки про то хитрість не мав.
Заходились ми боротися з кожум'якою — аж не виходить, і край. Ні в нього, ні в мене. За ціле літо я спромігся видерти в нього меча разів п'ять чи шість. А так посувалося вельми добре, тільки рука була те заслабка: не міг зробити більш як триста помахів. Треба, думаю, й далі жувати вівсо.
Аж вівсо мені зненацька взяло й урвалось. Приходжу якось удосвіта з Борисових Гончарів — Мироніг був одпустив мене в чисницю, беру вила й зачинаю од крайнього старого коня, аж Борис мене штовхає: йди, каже, тебе зве Мироніг. Думаю, чого б то ради? Начебто все поробив як слід. Підходжу — п'яний, аж хилитається.
Так і так, рече, скільки це вже ти робиш? Кажу — четверте літо пішло. То покинь, каже, вила та йди приворітним до Подільських воріт: княгиня веліла. А я стою й мовчу. Наче вже звик до цих стаєнь та коней, і до людей тутешніх притерся й звик, а коло тих воріт як то ще воно буде! А Борис та Мироніг речуть: гірше не буде.
Оддав я свого меча на схов Борисові та й подибав до воріт. Меча боявся брати з собою. Там інші люди, сторожі, як то ще на мій меч подивляться.
Сторожів було два: один для ночі, другий для дня, а мене приставлено вже третім. Ті були не робочі холопи, як я, а рядовні челядники, один старий, другий молодий — літ на п'ять хіба старіший од мене. Звався Муромцем і сидів на Гончарах — неподалік од того робітника Бориса, що продався Ользі й на цей рік. Ну, а старший був січеним ратником і звався Даном, ще з Ольгом ходив на грецького царя. А сидів на Подолі за Туровою божницею.
Муромець дивиться на мене й мовчить, а дідо Дан питає:
— Де ж твій меч?
Кажу: нащо меч холопові? Каже: як це так? Меч потрібний кожному чоловікові, бо що то за чоловік без меча? Без меча чоловік не почуває себе чоловіком. Бери й носи при собі, ажеж стара дозволила?
Він знав про мене все. Вельми балакучий був дідо, а той, Муромець, усе мовчав. Я збігав по меч і знову повернувся. Все тут видавалося наче не таким: люди снують туди й сюди воротами, одні йдуть Боричевим узвозом на Поділ, інші з Подолу на Гору, з ранку до вечора гарцює кіньми гридьба — тільки й чуєш їхнє джерготання.
(Продовження на наступній сторінці)