— З голими руками, — відповів Любомир Вовк, навіть задля переконливості простяг вивернуті догори долоні. — Цар Василій рече, що наш полк більше йому не в надобі.
— А про ту "багрянорідну" що він рече?
— А нічого! Сказав ляше про полк. Мовляв, коромольного Фоку переможено, — йдіть під три чорти.
Доброчин почав міряти світлицю кроками, тоді наче натомився й став коло вікна, заскленого різнобарвними скельцями. Вів думав знову про те, що людині не може без кінця щастити. Свою міру Доля відмірює дуже скупо й рідко подає двічі вряд. Світлий князь хотів побути сам і вийшов. За воротом його огорнула тиша безлюдного двірця, засадженого рожевими й жовтими трояндами, які вже почали цвісти. Це нагадало світлому князеві, що сьогодні велике свято трійці й до оселі треба вносити зелене гілля й траву. За мурованими парканами двірця гомонів Корсунь, який не визнавав цих варварських свят, і в Доброчиновій душі збурювалась хвиля, ладна поглинути город і городян.
Пізнього вечора, коли небо всипали зорі й стало виразно чути морський прибій, що гуркотів з трьох сторін Корсуня, світлий князь слухав докладну розповідь свого гінця.
— Чи не намагався цар чинити кови тобі й Звенкові Претичеві?
— Чим би він їх учинив!
— А Звенко Претич сказав цареві, куди йде?
— Цар думав, що полк вертається на Русь. А Претич вийшов на Траянову путь і звернув до Самуїла в Македонію.
— Василій уже знав, що Самуїл обступив город Веррію?
— Увесь Царгород знав. Але вони позбулися Фоки й радіють.
— Коли Претич звернув на ту Траянову путь?
— У двадцять пятий день травня місяця, — сказав переяславльський посадник Любомир Вовк.
Доброчин здивовано глянув на переяславльця. В двадцять п'ятий день травня Лідулфост пустив оту Настасову стрілу. Доброчин нагадав про це Жданові й Володимирові, які мовчки слухали розповідь сина Вовчого Хвоста, але й нагадування не підняло загального настрою.
Доля була заздрісна й ревно чергувала на своїй ниті вузлики щасть і нещасть.
МІСЯЦЯ СЕРПНЯ
НА МАКОВІЯ
Надійшли вісті від Яна Усмошевця, й Доброчин убачав у тому божу руку. Ян повідомляв, що Звенко Претич прибув зі своїм полком у 31-й день місяця травня, а за два дні по тому Веррію вийняли мечем.
— Так це ж якраз у другий день червця! — з раптовим хвилюванням вигукнув великий князь.
У цій події Доброчин і вбачав божий промисел. Це ніяк не могло бути звичайним збігом подій. Звенко Претич вийшов на Траянову путь у 25-й день травня, коли Доброчин одержав звістку від Настаса й перекопав корсунський водогін. Веррію Усмошвець і Претич разом з булгарами вийняли у 2-й день червця. Топарх Іраклій прислав сольство того самого дня:
— Знемогли ми водною жажею. Якщо скажеш Василієві-царю, що ми боролися з вами до останку, вдамся тобі.
Й того ж дня відчинились корсунські ворота.
Це не обійшлося без божого промислу й божої руки.
А ось чого належало чекати далі — того Доброчин не знав. У 27-й день червця на небі з'явилося нове знамення: велика яскрава зірка з довгим хвостом, який поволі обертався,-ввечері показував на всхід, а над ранок вивихнувся на захід.
Ніхто в стані ніяк не зміг витлумачити знаку опахатої зорі.
Це вселяло в душу Доброчина відчуття тривоги й непевності.
Старійшина київських волохів колись одразу розтлумачив йому значення вогняних стовпів, що майже тиждень простояли в цвітні над Вишимгородом-Деснянським. Сталося все так, як і передбачав старійшина: за півтора місяця Корсунь удався на ласку киян.
А що знакувала хвостата зірка?
Доброчин знав — цареві Василію зараз однаково вельми сутужно. Варду Фоку Василій переміг, скориставшись воями Звенка Претича, але залишився Варда Склір. То був не менш досвідчений і небезпечний ворог, який ще раніше від Фоки оголосив себе царем. А з переходом Претича до Самуїла Василій не тільки позбувсь Київського полку, але й лишився беззахисним перед булгарським царем: булгари взяли Веррію й могли так само взяти Сблунь. У кінці травня Василій легко розпрощався з Київським полком, але він тоді ще й не підозрював, що Доброчин звелів Звенкові Претичу перейти на бік булгар. Василій десь-то тільки тепер збагнув усю скрутність власного становища.
Гінців же від Василія не було.
Ця непевність тривала до кінця червня місяця. А того дня, коли хвостата зоря нарешті зникла, до Корсуня прибув корабель — велика дирема о двох рядах весел з кожного боку. Рівнобіжне берегом ішов невеликий полк — сторожова сотня тмутороканського князя Воїжира, Доброчинового сла.
Доброчин спершу зустрівся з Воїжиром. Тмутороканський князь був стомлений і злий, бо греки, крім весел, нап'яли вітрило, й сотня вершників ледве встигала звивистим берегом за кораблем.
— З чим вертаєшся? — спитав Доброчин, силкуючись розгадати по стомлених очах Воїжира, з якими вістями він прибув до царя.
— Не знаю, — відповів тмутороканський князь. — Переляк там вельми великий, але грецька пиха також не має меж... Я сказав цареві все чисто, як ти велів. Я собі мислив, що він одразу ж пошле з нами свою сестру, а він послав якихось у чорних корзнах...
— Ну й хто ж там на кораблі?
Воїжир скривився:
— Він рече, що вже не раз бував у Києві...
— Архімандрит Грек Мудролюб?
— Він ще по-нашому сяк-так тямить...
— Мабуть, він.
Грека Мудролюба Доброчин вітав у Корсуні — але вже наступного дня. Й те, й те справило на базиліка належне враження. З архімандритом прибуло зо п'ять десятків людей, убраних переважно в чорне, в чорному були навіть челядники та тоухмі. Але Доброчив звелів увести тільки архімандрита. Грек переказав од імені царя Василія доброго здоров'я й довгих літ, а потім застиг із нахиленою до правого плеча головою. Третім у світлиці був Настас. Доброчин більше нікого не запрошував — перші слова грека він волів почути сам. Архімандрит чемно чекав дозволу говорити, й коли світлий князь кивнув, той почав з давно знайомого:
— Богом поставлені імператори Василій і Костянтин кажуть: "Негоже вдавати багрянорідну за варвара, іже не знає закону бога нашого Ісуса Христа, убо недостойно ромейського імператора..."
Доброчин роздратовано махнув рукою й перебив його:
— Теревені!
— Цар Василій... — почав був знову архімандрит, але Доброчин не дав йому договорити.
— Більше нічого не переказував твій цар? — спитав він нетерпляче. — Бо оте про варварів я вже чув — і не раз. Коли не маєш чого більше сказати, для чого було пливти аж сюди?
Архімандрит скористався з хвилини тиші:
— Імператор Василій каже: "Віддам сестру Анну багрянорідну, якщо перед цим приймете в душу закон Хрнста".
Доброчинові це було смішно слухати. Василій знову заговорив так, наче вдавав милостиню. Світлого князя почала знову поймати злість. Він сказав зумисне до протоієрея Настаса Корсунянина:
— Скажеш йому, щоб прийшов увечері.
Архімандрит усе зрозумів сам, але Доброчин уже підвівся й вийшов, лишивши їх у світлиці вдвох.
Пізніше він скликав малу думу — лише князів та тисячних воєвод, і повідомив думників, що звелів переказати їм грецький цар.
Володимир озвався першим, і це був знак, що терпець урвався навіть стриманому Святославовичу:
— Василій заговорив так, наче не ми взяли їхній город, а вони — наш!
Дума схвально загомоніла, потім Ждан сказав:
— Хай присилає свою сестру й не торгується. Якщо ж не пришле — хай зустрічає на ту весну гостей під Царемгородом!
Після думи Доброчин звелів привести всіх грецьких слів — до останнього челядника. Він аж тепер збагнув промисел царя: той наслав стількох чорносвитників, щоб чіпляти хрести.
Переказавши рішення думи, Доброчин дозволив слам вертатися назад, але наступного дня з подивом довідався, що Грек Мудролюб і досі сидить. Певно, мав указівки торгуватись.
Надвечір він і справді попросився через Настаса Корсуняннна на розмову, але почав якось надто здалеку. Тлумачив Настає:
— Аще царь прислеть сестру Анну, чьто вчинешн ти?
Доброчин вирішив докопатися до причини, яка змусила грека не поспішати назад.
— Поверну вам цей город, — сказав він. — Якщо ж не хоче — хай нікого не винить. Це ти вже чув на думі.
Це, певно, було те, що найдужче непокоїло базиліка.
Доброчин сказав:
— А ти перекажи Василієві... — й почав загинати пальці на лівій руці: — ...щоб не забув прислати вінець імператорський — такий же, як носить сам; щоб прислав імператорську одіж; імператорську державну булаву; щоби прислав на Русь митрополита, бо архієпископа не візьму; щоб висвятив на єпископа тих пресвітерів, на котрих укажемо ми. — Він кивнув на протоієрея Настаса: — Також і його! І ще кількох корсунських пресвітерів нашої крові. — Потім почав загинати пальці правої руки: — Щоби прислав книжників булгарського роду; щоби не стромляв носа в наші вірські діла: самі собі дамо раду; щоб не чинив перепони булгарським учителям, наш-бо люд не знає грецької мови, а булгарську сяк-так розбере.
Це дужче нагадувало суд переможця над переможеним, аніж уклінне послання варвара до богорівного грецького царя, й сол за кожним новим вироком дедалі дужче блід і нітився.
— Такого ще зроду не було, — проказав він хрипким од хвилювання голосом. Бажання цього вусатого архонта зростали мало не день у день, і грек вважав обов'язком нагадати, що все в світі має межі й переділ. Але після власних слів сам злякався, коли б у наступну хвилю світлий князь не сказав, що роздумав повертати Корсунь.
Сольство затрималося в городі ще на цілих три дні, й протягом цих трьох днів Настас тричі підходив до світлого князя:
— Імієть к тобі поползновеніє отець архімандрит. Хощеть рещи дві слові...
— Од себе чи від царя? — зумисне перепитував Доброчин кожного разу.
Й щоразу Настас відповідав:
— От себе.
— Тоді скажи йому, щоб швидше їхав до Царягорода.
Якщо все буде гаразд, якщо цар переступить через власну пиху і виконає всі його уклади й умови, Доброчин вирішив повернути цареві Звенків полк. Але це мало бути великодушною щедрою милостинею. Архімандрит заявив, ніби такого зроду не бувало. Доброчин і сам знав. І все-таки це мало статися: час розкидати каміння минув; надійшов час громадити каміння.
Так думав Доброчин, стоячи на скелі Чорної коси й дивлячись услід грецькій диремі, яка поволі танула в ранковій імлі.
Весла диреми, розташовані одні над одними в два ряди, кволо занурювались у зеленкувату воду, тягучу й важку. В тому була якась безнадія й приреченість.
А тепер, на Маковія, Доброчин знову стояв на тій самій скелі Чорної коси. Після відплиття базиліка архімандрита минуло півтора місяця, та вони здавалися довшими за рік. Володимир, князі та бояри стояли купкою поряд, а рать і дружина юрмилися й на Чорній косі, й уздовж усього берега до самого Корсуня, а на березі попід східною стіною города рябіли юрмища корсунян.
Усі погляди й двадцятитисячного Київського полку, й тридцятитисячного населення були звернені в один бік: на спалений серпневим сонцем виступ у морі; з-за цього виступу кожної хвилини могла з'явитися валка царських кубар.
Ще три дні тому гінці повідомили Доброчина, що царівна проминула гирло Дніпра, всі сподівалися гостей уранці, але навіть полудень уже давно минув, а Володимирова наречена жона й досі була десь у морі.
А над городом і всім Корсунським півостровом не втихав передзвін. У церквах та соборах правились єпископські молебні за здравіє та многая літа імператорської сім'ї: багрянорідних Василія, Костянтина й Анни, й гомін мідяних дзвонів то втихав, то знов підіймався над півостровом і затоками.
Корсунь ще зроду не бачив у своїх стінах члена імператорської сім'ї. В корсунян було небачене свято.
Доброчина ж охопило таке відчуття, ніби він присутній на похороні.
Це відчуття було йому знайоме з давніших часів. Доброчин дивився через вузьку затоку на корсунян і думав про Київ.
Під Морськими воротами Корсуня стояла купка в чорних та строкатих плащах — то була челядь митрополита Артема й топарха Іраклія, які теж стояли десь там. Щойно перед цим до стану киян приходили обидва корсунські зверхники, топарх Іраклій казав, що Доброчинові й Володимирові теж личило б зустрічати Анну на березі, але Доброчин відповів:
— Хочу в цей урочистий час бути серед раті.
Володимир та бояри теж відмовилися йти до Морських воріт.
Враження похорону охопило багатьох бояр і воїв, і Доброчин уже достеменно знав природу того дивного пекучого відчуття. Це був похорон усього звичного й рідного, на чому трималася дідня й прадідня земля.
На виступі, з-за якого виглядали царські кораблі, настало пожвавлення. Найдопитливіші й найнетерплячіші стояли там: вони першими й помітили царгородські кубари. Над Корсунем знову розлігся мідяний передзвін, і Доброчинові та іншим киянам було видно, що в гурті під Морськими воротами замайоріли хоругви й наперед вийшли топарх і митрополит. А з-поза виступу з'явилися велика трієра й дві диреми. На парусі кожної видніли темні лики Христа, обведені золотими сонцями. Це був знайомий багатьом киянам імператорський знак.
Далі місити куряву на Чорній косі не було жодного глузду, й Доброчин сказав до Володимира та інших князів і бояр:
— То клопіт митрополита й топарха. Ми зустрінемо Анну коло брами дідинця, цебто царського акрополя.
Ждан насторожено пробурчав:
— Що то воно ще за Анна... Може, якесь таке, що тільки тьху...
Коли під'їздили до брами акрополя, де був і царський хором, Доброчин відвів голову й мимоволі здригнувся. По той бік вулиці під скісним промінням сонця сидів на здибленому конязі сонячний бог, схожий на Іллю Муромця.
— Цього з собою заберем, — сказав Доброчин Володимирові. Заклопотаний своїми клопотами великий князь непорозуміло кивнув, а Доброчин так і не пояснив йому причину цього свого дивного рішення.
До акрополя за ними в'їхало зо дві сотні князів і великих та малих бояр, які один по одному висідали біля брамки царського хорому.
Навпроти був інший хором, у якому сидів топарх Іраклій. Топарх три дні тому вивільнив його для царевої сестри. Хором був значно менший від царського й присадкуватий, до того ж не мав двірця.
— Так і чекатимемо посеред двору? — совгав Ждан, позираючи на численних челядників, які гарячкове готувалися до зустрічі імператорової сестри.
— Заходьмо до хорому, — байдуже махнув рукою світлий князь. — Як треба буде, поплачуть.
Грецька челядь принесла руським архонтам вина, князі та бояри сьорбали вино в просторих світлицях і слухали. В навстіж розчинені вікна було чути все. Кияни майже напевно звала, коли царівна вийшла на берег коло Морських воріт, коли вступила на городські вулиці, коли промннула торжок агори. Над вулицями стояв передзвін і линула тягуча вісня, яка поволі наближалася до царського дідинця.
Наближався паркий серпневий вечір, а в вікна хорому було видно осяяні сонцем верхи й поновини високої Таврської гори.
Нарешті ввійшов тлумач і повідомив, що прийшов Грек Мудролюб. Доброчин звелів упустити. Базилік увійшов і чемно спинився коло дверей.
— Сідай, пане архімандрите, — запросив його Доброчин. — Чи, може, ти вже став митрополитом? Бо вбраний по-іншому й маєш ліпшого хреста...
Одразу стільки слів грек не міг збагнути — перекладав протоієрей Настас, якого Доброчин не відпускав од себе після взяття Корсуня.
Грек Мудролюб скромно відповів:
— Удостоєний есмь архієпископського сану, — А тоді перелякано глянув на князів: — Царівну вже ось-ось унесуть до акрополя! Треба йти, світлий княже...
— Це від нас не втече... — Доброчин загнув мізинця лівої руки й спитав у новоспеченого архієпископа: — Імператорське очілля привіз?
— Й очілля-корону, і вбрання істинно імператорське, — врочисто відловів грек.
— А хто вінчатиме Володимира й Анну?
— Сам патріарх Николай Хрисоверг.
— Дасть нам патріарх митрополита?
— Дасть.
— А висвятить киян єпископами?
Грек ще врочистіше відповів:
— Істянио!
— А цього нашого земляка? — Доброчин кивнув на Настаса Корсуняиина,
— Його теж, — без особливого захвату відповів архієпископ.
— А ти хотів би бути митрополитом Руської землі?
— Я хотів би, — відповів грек, — але це у волі патріаршій... і в твоїй.
Доброчин уже не мав про що запитувати, хіба що про булгарських книжників та вчителів, але це вже було зовсім малою дрібницею, яку належало вирішувати з булгарським царем.
А цар Василій повністю виконав умови укладу. Можна було з чистим сумлінням зустрічати його сестру. Доброчин з двома сотнями князів та бояр вийшов саме на ту хвилину, коли шестя наближалося до воріт.
Царівна Анна сиділа в позолочених ношах, які несло четверо напівголих муринів з кільцями в широких сплющених носах. Мурини побачили киян і самовільно поставали ноші. Їм ніхто нічого не сказав.
Запала мертва тиша. Царівна дивилася на варварських вождів, одного з яких їй судилося стати жоною, й не вставала з нош. А варвари так само нерухомо стояли й дивилися на царівну.
Ждан тихо прожебонів:
— Ану ж хто кого перетриває?..
За царівною в брамі й на вулиці стояло безліч царгородських і корсунських сановників та ченців, патріарх Николай вирізнявся своїм убранням серед єпископів і митрополитів, і кожен з них чекав, що кияни підбіжать і попадають ниць перед багрянорідною. Того вимагав царгородський імператорський уклад.
А кияни чекали, що царівна врешті підведеться й першою вклониться київським князям.
Царівна нишком глянула на сивобородого патріарха, але той похмуро й розгублено мовчав.
Тоді вона подивилась на киян і дуже швидко збагнула, котрий з них її майбутній муж. У нього були довгі майже чорні вуса, а з голеного тім'я звисав поза вухо в'юнистий вуж коси.
Цю ознаку скіфських царів у Константинополі дуже добре знали.
В тих двох старших такої ознаки не було.
Царівна ще дужче розхвилювалася. Потім її охопив жах. Вона відчула, що переступила якусь незнану, не дозволену їй межу, хутенько підвелася з нош і вперше в житті глибоко вклонилася. Тоді з надією глянула на Володимира та на тих двох.
Цупкий Володимирів погляд змушував її схилятися. То був погляд наймогутнішого й найстрашнішого в світі царя, перед яким схилився навіть Константинополь.
Потім царівна глянула ще раз і не повірила сама собі. Жорстокість в очах її нового повелителя поволі танула, натомість зродився усміх на вустах. Тепер це був юний добрий велетень. Царівна відчула в собі приплив нових надій і нових сил. Це здавалося незбагненним.
Вона щиро подивилася в очі всім трьом. Ті стримано відповіли на глибокий уклін царівни, Ждан же знову ледь чутно прожебонів:
— Добра ознака. Пихата Візантія вклонилась Русі.
Царівну ввели у хором топарха, де вона мала витати до того дня, коли патріарх Николай обвінчає її з Володимиром і помаже Володимира імператором.
Ждан сказав:
— Думав побачити якесь опудало, а воно ще й нівроку дівка вдалась.
Сьогодні за всіх висловлювався Ждан Будимирович.
Пізнього вечора прибув Звенко Претич зі своїм полком.
Доброчин звелів йому після злюбу та коронації вертатися до Царягорода. Київ домігся свого — Київ міг бути великодушним і щедрим.
Та ледь після півночі Доброчин залишився сам, у нього знову з'явилось оте відчуття похорону, що посіло було його сьогодні на Чорній косі, коли погляди п'ятдесяти тисяч людей були спрямовані в море. Завтра чи позавтра мав нарешті відбутися так довго виборюваний шлюб. Уперше варварський архонт родичався з піднебесним імператорським домом: київський князь ставав рівним з грецьким царем.
А за це довелося сплатити дорогу ціну. Після шлюбу та вінчання Володимира на імператорство відбудеться найстрашніше: хрещення Русі. Похорон усього дотеперішнього, чим жили земля й люди протягом багатьох-багатьох віків, а може, й не одне тисячоліття, від батька до сина передаючи дідній уклад і закон. У раптовому пориванні Доброчин поклав руку на руків'я меча й моторошним шепотом, од якого по спині пробіг мороз, урочисто поклявся, що зробить усе-все, аби те переродження відбулось якнайлегше й найбезболісніше, щоб деревляни й поляни ніколи не забули й своїх давніх богів.
Боги живуть тисячами років, думав Доброчин, і все-таки ніщо в світі не буває вічним, усьому рано чи пізно має прийти кінець, навіть безсмертю небожителів. Колись постаріється й помре і цей грецький бог, який тепер лише входив у силу. А зараз відбувався похорон старих богів.
В літо 1500-е
від нашестя Дарія,
а від укнязкіння Кия в Києві 506-е,
а від нашестя варягів 106-е,
а від вигнання варягів 8-е,
а від вінчання Володимира царем-імператором усієї Русі 1-е,
а від народження грецького бога Христа 988-е.
Хрестилася Руська земля. Заплакав многий люд київський, говорячи: "Настав кінець світу й кінець нашим богам!" І ходили кияни городом і Подолом і ревно голосили.
Котрі ж хрещені з давніх літ — ці співали й веселилися, кажучи: "Попалимо й поскіпаємо богів поганських на Священному горбі!" Я ж убоявся гніву невіголосів, викопав Дажбога золотого вночі, й пропустили мене через Подільську браму вірні люди, котрі шанувалв дідній закон, і поніс я Дажбога до Хрещатого яру, й вирив яму глибоку під кручами, й схоронив там, нема-бо нічого вічного під небом і на небі. Я дійшов цієї думки за довгий свій вік, і я також стомився. Віддамсь увечері хвилям священного Дніпра, сина великої Словути.
Писав Стан Велесь.
1975-1985 рр.
Примітки
[1]
Хорив — семітськими мовами буквально — Свята, або Божа, гора. В біблії — друга назва гори Сінаю.
[2]
Третяк — трирічний бугай.
[3]
Берковець — міра ваги, 10 пудів.
[4]
Ряси — серги.
[5]
Сустуга — широка масивна оздоба, пектораль.
[6]
Медуша — комора. Розташовувалася під клітями, тобто на першому поверсі будинку.
[7]
Поруб — підвальне приміщення.
[8]
Верв — хліборобська община.
[9]
Скіт — скарб.
[10]
Котори — сварка.
[11]
Перевісище — сітка для ловіння птахів.
[12]
Корокота — судоми.
[13]
Цір — натерта горючою речовиною конопляна мичка.
[14]
Пруги — сарана.
[15]
Поприще — відстань, яку військо долало за один день.
[16]
Тобто о 10-й, бо день, вважалося, починавсь о 6-й ранку.
[17]
Вирник — збирач данини.
[18]
Мостник — старший на будівництві мостів.
[19]
Городник — старший будівничий оборонних споруд.
[20]
Урок — податок.
[21]
Таль — заложник.
[22]
Кови — лукавства; звідси давньослов'янське "коварний".
[23]
Багаїни — менші бояри.
[24]
Боїли — значні бояри.
[25]
Коміт — управитель області.
[26]
Сторонь — мішень.
[27]
Тагма — частина, в широкому розумінні — полк (гр.).
[28]
Гетерія — особливе військове з'єднання (гр.).
[29]
Топарх — городський посадник (гр.).