— Скільки треба, — каже, — стільки й ждатиму. Думаю собі: до чого ж довели зайди-чужинці навіть наших бояр — ходять по рідній землі, мов неприкаяні! Ярли викурювали їх із сіл. Ну, а з чорними людьми було ще гірше. Спрежда в кожному селі й городі був княжни чи боярський суд, за кожен гріх і переступ була давня правда: за вбивство чоловіка-стільки-то кун, а ще йі право мститися, за вбивство худобини чи за татьбу-стільки-1 о. За все свій наряд. А тепер кожен варяг став тобі суддею... Як тільки може, знущається гридьба над нашими людьми...
Кажу ввечері твоїй прабабі, так, мовляв, 1 так, а вона дивиться на мене, мов на якусь мару.
-Ти, — каже, — пильнуй свого діла. Я, — каже, — не сторож гридьбі. Ліпше дивися, щоб тобі ніхто не встромив перцю під хвіст.
Отака була твоя прабабуся, пухом їй земля.
Ну, а нас із Малушею вона обоярила в листопаді — щойно почав на небі з'являтися Золотий Плуг. Підвела нас до того їхнього бога Тура, що стояв у княжому дворі, й каже до мене:
— Клянися й ходи на роту!
Ну, золота на мені не було, я поклав лише меч під того Змія Горинича, проказую слова клятьби, що буду вірним боярином їй і Святославові, а сам думаю: гай-гай, ліпше візьму на душу смертний гріх, аніж служитиму тобі й твоїм братам Щековичам.
Твій батько подав мені бойового череса й харалужного меча, бо мій був старий і вже геть сточений, а сотник Зігберн Лідулфост підвів мені гнідого коня.
Отак я став боярином Святослава, хоч народився сином велійого жупана Деревньої землі.
А Малуші заплітали косу в хоромі. Стара дала їй шапочку з червоним дном, і мамка твоя стала Ольжиною боярівною.
До Любеча ми з Малушею поїхали на третє різдво. Велій жупан іскоростенський теж став боярином. Я його, вважай, і не впізнав — якийсь біленький, сивсиькиіі діде.
А йому ж заледве минав сорок другий рік...
А батько не впізнав Малушу. Він бачив її востаннє семилітнім дитям, а тепер твоя мамка стала дівкою. Вона підійшла до нього й шепотить:
— Ба-атю...
Він аж затремтів. Та мені й самому в очах защеміло... Такого словами не передаси.
Це відтоді в твоєї мамки село Малушине-стара дала. Мені ж дала село під Путивлем, а твому дідові Маломиру коло Дністра. Щоб якнайдалі від Деревньої землі н Іскоростеня.
Отак-то було...
В літо 1415-евід нашестя Дарія,
а від укняжіння Кия в Славутичі-городі 421-е,
від убивства ж великого князя Оскола в Києві 21-е,
а від уцаріння Леона й Олександра в Царігороді 16-е,
а від різдва грецького бога Христа 903-е.
Породила Хельга-Олена дщерь, і заплакала Хельга-Олена, кажучи до свого батька Ольга так: "Не дав мені господь бог сина, щоб посадити його на батьковому столі, — на столі його батька князя великого Владимира. Горе мені!
Не маю тепер ні мужа, ні сина!"
Сказав до неї Ольг: "Назву дщерь твою в ім'я города стольного булгарського Преслава — Преславою. Хай убоїться князь Симеон! А мужа я тобі дам іншого".
Спитала Хельга-Олена: "Кого?" Й підвів Ольг сипа Рюрикового Ігоря й мовив: "Ось він!" І заплакала Хельга-Олена, кажучи до свого батька так: "Кого даєш мені мужем? Оцього нікчемного безталанного сироту?"
Був-бо Ігор безвольним і заляканим мужем, а минало йому двадесять і восьмий рік, і ходив тінню за Ольгом, і дерсмсзно тремтів перед ним, боячись прийняти смерть од руки Ольгової, вбив-бо Ольг його батька та Рюрпковпх братів, не смів Ігор слова супроти Ольга мовити. Сказав Ольг: "Оця буде тобі жоною!" Ігор же одказав: "Добре".
Й пойняв Ольгову дщерь.
У літо 904-е. Стяг Ольг теремний хоромець на березі Либідь-ріки, й сказав Ольг до Хельги-Олеїш: "Це буде Преславним селом!" І росла в ньому Преслава, булгарська княжна, люди ж насміхалися й прозивали княжну Передславою, а село — Передславиним селом.
У літо 905-е. Прийшли до Ігоря сестри його — старша, Гертруда, й Кунегунда Одноока — й сказали йому: "Пощо слухаєш Ольга й коришся татеві? Він убив батька нашого Рюрика та Рюрикових братів, а ти тремтиш перед ним усівва удами своїми. Підсип зілля труйного в його вино, як він підсипав Рюрикові, Сіневсу й Труворові, помсти за нашого батька та наших дядьків, як личить ярлові й мужу!"
Сказав Ігор сестрам: "Боюсь!" А сестри мовлять до Ігоря: "Якщо боїшся отруїти його чи посікти мечем — прожени його дочку Хельгу!" Й знову сказав Ігор до сестер: "Такоже не важусь. Аще він отруїв батька нашого та його братів-то мене також отруїть. А має й двох синів-отрочат: Асмуса й Свенельда, цьому ж Асмусові минає тринадесятий рік. Ольг отруїть мене й посадить Асмуса, сина старшого на київському столі".
Спитали сестри Ігоря: "Як же маємо рятувати своє життя? Коли-бо Ольг отруїть нашого брата, то мс пожаліє і його сестер". Ігор же мовить: "Маю на думці вчинити так: не прожену дщерь Ольгову. Поки Хельга буде мені за /кону, Ольг не зведе мене зо світу, коли-бо помре, його дщерь буде в Києві великою княгинею. По смерті ж Ольговій сини його будуть у моїх руках: усе може вчинитися з Ольговими синами Асмусом і Свенельдом. Я же не матиму синів, досі-бо жодна моя належна холопка не понесла в череві дитини".
Й сказали до Ігоря сестри його: "Горе родові Рюриковому! Немає месника за його кров!"
І ходив далі Ігор за Ольгом, і чинив усе, як велить, і не мав зваги сказати слова спротиву. І все такоже чинив, як веліла жона його Хельга, іже поставила на Лисій горі вні Києва грецьку божницю дерев'яну святого Іллі. Був-бо Ігор слабий духом і удами, й ніколи не вмів звершити того, що намислював, і був тінню свого тестя й своєї жони.
Року 987-го
МІСЯЦЯ ЛЮТОГО
В П'ЯТИЙ ДЕНЬ
Цей рік з першого ж дня мав стати особливим: уранці першого січня на усході з'явилося троє сонць — двоє по боках і одне посередині, й ніхто не знав, котре з них тире. А першого лютого над Києвом прокотилася літня гроза: дощ був рясний і теплий, а з-за Либеді та Передславиного раз по раз били перуни, неначе в горобину ніч або на Купала.
Орачі з навколишніх сіл та кияни стурбувалися за врожай, Доброчинові та декому з бояр це здалося лихим знаком. Єдиним спокійним чоловіком у Києві був Стан, вісімдесятивосьмирічний старійшина волохів. Стан сказав:
— Нічого лихого цього літа не бійтесь. Буде тільки затяжна весна, а неврожай на мак та на вишню.
Й це миттю приспокоїло киян. Хай би мак не родив і сім років — голоду не було б: кожен знав цю приказку.
Другого ж лютого почалася справжня й звична зима, за три дні навалило по коліно снігу, м'якого, мов лебединий пух, яким бояриням і княжим жінкам набивають перини та узголів'я.
Доброчин прокинувся вдосвіта й вийшов протоптати стежку в незайманому снігу. Це ще з невільницьких літ завжди викликало в нього почуття якоїсь причетності до вічного й без кінця повторюваного світу. Він сам не розумів цього почуття, але на душі щоразу ставало вільно й просторо.
Доброчин пройшов цілиною до Володимирової кам'яниці й глянув на вкриту снігом вежу Подільських воріт, що здіймалась по той бік заборол княжого двору, тоді озирнувся на тихе порипування снігу й побачив старого одновухого пса. Пес підійшов і мовчки став коло князя. Доброчин провів долонею по його набокуватій голові:
— Також маєш свої клопоти?
Пес по-людському важко зітхнув. У нього була геть сива морда й розумні очі, він так задумливо дивився на чорне небо й свіжий сніг, наче всвідомлював оту вічно повторювану безконечність, яка викликала в Доброчина невиразні й майже несвідомі відчуття.
— Й ти маєш душу, — теж зітхнув Доброчин, намагаючись запам'ятати мить отієї причетності, що охопила все його єство. Тоді він помітив коло дальніх стаєнь кількох людей, і його взяло легке розчарування. Доброчин усміхнувся й пішов своїм же слідом назад. Усе було не так просто, кожна думка й кожен порух мали свою межу, просторий княжий двір теж почав здаватися тісним і суточним, і Доброчин з надією глянув у мерехтливі простори зір. Тільки там було безмежжя. Потім на причілку кам'яниці засвітилось вікно, й це повернуло князя на землю. Він мовби вдруге прокинувся й увійшов у коло звичних думок. Мав повідомити Володимира, що в нього позаторік народилося ще двоє синів. Рогніда розщедрилася близнюками, зачавши в ту ніч, коли була вирішила вбити мужа.
Доброчин поплентав на хозний двір. Він любив заходити до стаєнь раннього досвітку, коли ще не було конюших і сходилися перші робітники. "Як дивно влаштовано чоловіка", — подумав він, удихнувши різучих парів сечі та свіжого гною. Це неодмінно повертало його до найтяжчих холопських літ, а йому було приємно. Мабути, це через те, подумалось князеві, що замолоду чоловік найживучіший і легко переносить біль. Навіть страждання тих років здавалися не так стражданнями, як відчуттям подоланих мук. Молодість завжди перемагала.
Робітники й челядники вже позапалювали скіпки вздовж усієї стіни, дехто вигрібав гній і покрикував на коней. Якийсь молодий голос незлобиво вилаяв коня: "Повернись! А най би ся оно єму сквасило..." Доброчин пройшов уздовж стайні й побачив незнайомого вусатенького юнака, який лаявся Муромцевими словами. Все замкнулось в один вузький нерозривний круг.
(Продовження на наступній сторінці)