Протаґор хвилювався. Він, хоча й ішов попереду ряджених у гурті евпатридів та магістратів, одразу помітив того "сілена", що шаснув з хвіртки рожево-мармурової брами. "Сілена" у цапиній скірі через одне плече стрибав і вихилявся, й задирав тих, що стояли, міцно притулившись до мурів та портиків, і нічим не різнивсь од решти супутників Діоніса, хіба що золотою машкарою, яка затуляла йому все обличчя. Та Протаґор добре бачив, що вся увага "золотолицього" звернена сюди, до чільників поліса. В широких очних отворах машкари раз у раз поблискували чорні жагучі зіниці, які мовби питали Протаґора не знати що й не знати для чого кликали.
Стратеґ Еак і сьогодні йшов на чолі, попереду й від нового архонта-епоніма Павса, врочисто спираючись на барвінком заквітчаний тірс, і Протаґор напинив його трохи, смикнувши за полу святкового омофора.
— Дістань мені вбрання сілена, — шепнув йому на вухо Протаґор, хоч у гаморі його й так ніхто б не почув.
Старий чинець здивовано глянув молодому афінцеві в вічі, той нишком кивнув назад, і стратеґ одразу все зрозумів. Він теж помітив "золотолицього", як тільки той вийшов з рожевої брами, та не знав, що робити. Найупливовіша в цілій Ольбії особа мусить бути на врочистій церемонії від початку й до кінця. Поряд поважно, свідомий своєї ваги, ступав Макроб, якого й на се літо обрано архонтом-басилеєм. Він теж був із таким самим священним тірсом у правиці, та нічого не бачив поперед себе, крім подоби Діоніса на хистких ношах.
— Як же мені вчинити? — розгублено заблимав довкола себе Еак, шукаючи бодай якогось свого роба, щоб послати додому по вбрання "сілена" чи "вакханки". Але шестя йшло розміреною ступою по двоє та по троє в ряд, роби юрмилися ще десь коло самої аґори в розтелесаному натовпі ольбіополітів.
День видався теплий, майже літній, на небі не було ні хмаринки, й коли ефеби під священний спів дифірамбу нарешті встановили скульптуру в лівому кутку скени, сонце підбилося над східними мурами Ольбії на добрих п'ять сулиць і стало парко.
— Пече, мов улітку, — сказав стратеґ Еак, обтираючи піт полою омофора, та Протаґор з раптовою неприязню глянув на нього. Колоніст є й лишається колоністом, і таких варварських звичаїв жоден афінський евпатрид не допустився б, а витер би піт яскравою хусткою.
— Пошли когось! — роздратовано нагадав він Еакові, та старий тільки ще дужче знітився. Тоді Протаґор, не звертаючи уваги на здивовані погляди, заходився рішуче протискатись до виходу з амфітеатру. Від переляку стратеґові навіть здалося, що мармурова скульптура Діоніса з вінком на голові важким осудливим оком дивиться то на нього, то на Протаґора, й він тремкими губами прошепотів:
— О велесильний олімпійцю! Якщо ти допоможеш нам, я принесу тобі в жертву дві дюжини білих ягниць і дюжину чорних. — Тоді подумав і додав: — А ще десять амфор вина родоського й п'ять амфор оливи!
Він так щиро молився, що не помітив, коли поряд з ним опинився "сілен" у золотій машкарі.
Стратеґ Еак сприйняв се як ласку Діоніса, й від радощів йому аж мурахи побігли поза спиною. Він мало не підняв руку для привітання, та вчасно стримався й одвернув голову.
— Відійдімо вбік, стратеґу! — запропонував підійшлий. Еак удавано здивувався:
— Пощо?
— Маю поговорити з тобою.
— А хто ти є?
Той, що в машкарі, роздратовано запереступав з місця на місце.
— Може, відкрити тобі вид свій?
Голос із золотої машкари долинав дзвінко й виразно, мов з порожнього піфоса, й стратеґ злякано підняв руку:
— Не треба! Кажи тут, бо я не владен одійти. Лише не так голосно.
— Хочу посвятитись!
Еак спробував заглянути в "очі" машкари, та збоку віч не було видно.
— Боюся, Скіле, посвячувати тебе в елліни, — сказав він по хвилі, нахилившись до співрозмовника.
— Боїшся? Чого й кого? Павса?
— Боюсь твоїх скіфів. То є народ дикий.
— Я не боюсь, а ти боїшся? — Голос із-під машкари був такий самий лункий та багатократний, і стратеґ знову згадав про Діоніса.
— Скіфи, коли того схочуть, геть по камінчику розкидають Ольбію.
— Я їхній басилевс, і вони робитимуть те, що я повелю їм, стратеґу! Й не прикидайся, ніби ти не хочеш посвятити мене. Я все відаю.
Старий чинець зашарівся, проте й далі вдавав, ніби вагається. Незабаром мав повернутись Протаґор, хай би сам на себе й брав ту небезпечну ношу. Дифірамби змінювались один за одним, розповідаючи пригоди та діяння всемогутнього переможця зими, а Протаґора не було й не було. Перекидаючись зі Скілом-Соболем тягучкими словами, стратеґ Еак дедалі занепокоєніше озирався назад, до широких воріт амфітеатру.
— То ж сей досі так вагався, — сказав Скіл-Соболь, кивнувши золотим цапиним писком у бік архонта-басилея Макроба: — А тепер і ти?
— Та я що… — зумисне тяг слово за словом перший чинець Ольбії, та раптом аж здригнувся з несподіванки.
Скіл-Соболь, обернувшись до нього машкарою, блиснув з отвору чорним оком:
— А де той ваш афінянин?
Старий не знав, що й відповісти, та в сей час до них протиснувся "сілен" у грубій закоцюблій подобизні рудого цапа й став другобіч від Скіла-Соболя. Шпарке весняне сонце підбилося високо вгору, й у натовпі було нічим дихати. Скіфський басилевс одразу впізнав афінянина:
— Се ти задля мене перебрався на цапа?
Протаґор з гідністю відповів:
— Сьогодні вся Еллада святкує Великі Діонісії.
— Але ж мене ти добре знаєш? — спитав Скіл-Соболь. — А чи, може, й ти не впізнаєш мене, як осей евпатрид?
— Він показав тірсом на стратеґа Еака.
— Що ти волієш?
— Ти сам відаєш, афінянине.
— Добре. А яку користь матиме від сього Еллада?
— Я дам Афінам те, що вони хочуть.
Протаґор мовчав, мірно вимахуючи тірсом у такт священному дифірамбові, що розповідав сього разу про те, як пірати хотіли полонити Діоніса, закували його в кайдани, а кайдани не тримались на руках кумира. Та Скіл-Соболь бачив, що Протаґор не чує й не слухає притчі й тільки вдає з себе побожного афінянина.
Так вони простояли до кінця містерій, виголодавшись і потомившись не стільки від стояння біля скени, як од напруги.
Й тут раптом знявся гарячий Нот і почав гнати з-од моря високі білі, наче на дріжджах висходжені, хмари. Тоді під білими з'явилися темніші, згодом усе небо затягло свинцевим оповитком — і пішов рясний теплий дощ.
Елліни стрибали під його скісним лагідним батіжжям і несамовито горлали до хмар:
— Діоніс прийняв нашу жертву!
— Прийняв!
— Буде врожай!..
— Урожай-й-й!..
Лишивши статую на відкритій скені, бо ж олімпійцеві дощ не шкодить, усі посунули до брами амфітеатру, не перестаючи радісно горлати. Тоді вдарив перший весняний грім, і захопленню не було ні меж, ні впину. Сам тато Діоніса, Зевс Громовержець, виявив сього літа прихильність до ольбіополітів, пославши перший грім на заквітчані дерева.
Скіла-Соболя охопила загальна радість, і йому, як ніколи досі, схотілося бути схожим до сих людей, таким самим, і нічим не відрізнятись од них. Раз у раз із неба били перуни й розбивалися на сині іскри хтозна й де за Лиманом, і по той бік города, й у степу, й із цапиної скіри в Скіла-Соболя збігали кошлаті струмини води. Він зняв із голови золоту машкару, підставив її дощеві й довго тримав отак, аж доки в вузькому писку зібралася вода, тоді нараз випив її й мов охмелів од неї.
— Посвящуся! Посвящуся! — кричав він, і вистрибував, наче несамовитий, і знову кричав, обіймаючи то Протаґора, то старого Еака, які теж вимокли до нитки, але не відходили од нього ні на крок.
Рада поліса зібралася нашвидкуруч у довгому, з сорока колонами, будинку магістратур на аґорі. Всі вимокли до решти, але сушитися було ніколи. Надворі й досі шаленіла гроза, то на мить утихаючи, то знову падаючи на білокам'яний город з небаченою силою. Магістрати сиділи на дерев'яних ослонах, зазимкувато щулячись, а головував стратеґ Еак, хоч мав би се робити котрийсь епістат. Протаґор мостивсь у першому ряді, заґорнувши мокру цапину скіру під саму шию, й слухав теревені ольбійських чинців. Коли рада почалась, він сказав те, чого не мав говорити так зопалу, а мусив спершу підготувати кожного магістрата. Але тут хвилина була дорога, й Протаґор вирішив одразу приголомшити нерішучих і дурних дідів, які вершили долю поліса. Він сказав, підвівшись на ноги:
— Сього літа Ольбія повинна сплатити форосу в півтора рази більше, ніж торік. Себто, на кожен торішній талант ще по тридесять мін срібла.
Сказав і сів, і над лавами повисла нестерпна тиша. Магістрати попригиналися й заклякли, й стало чути, як капає вода в скляній клепсидрі. Й коли з верхньої півкулі нарешті все вибігло, Протаґор підійшов і перевернув клепсидру. Й аж тепер магістрати мов попрокидались. Голова спробував був дати лад, але марно. Кожен кричав і вимахував руками, й нічого не можна було розібрати в загальному ґвалті. Чулися тільки окремі вигуки:
— Здирство!
— Се вже не форос Морського союзу, а данина!
— Афіни накладають на нас данину!
Й коли магістрати похрипли від галасу, голова ради стратеґ Еак звернувся до Протаґора:
— Елленотамію, слава тобі й Афінам, які послали тебе до нас. Але ж одразу після Великих Діонісій починається головна екклесія…
— То й що?
(Продовження на наступній сторінці)