— Мені нема чого ділити ні з персами, ні з еллінами. Перський басилевс мірявся силами ще з моїм дідом Боримислом, якого елліни прозвали Ідантірсом, але не зміг подолати його й ледве втік назад у свої Суси.
То була суща правда, Протаґор добре знав сю історію й з повагою глянув на вусатого скіфа.
— Але з еллінами твої предки ніколи не ратилися.
В сей спосіб афінський елленотамій хотів згладити неприємне враження від розмови, яка пішла в небажаному напрямку, та Соболь лише зневажливо хмикнув:
— Якби ти вирішив пройти Скіфію з полудня на полуніч, то мав би йти півтора місяці.
Обидва архонти поважливо захитали головами, й архонт-басилей Макроб зітхнув:
— Скіфія велика!
— Слава кумирам, — відгукнувся Соболь. — Ми не маємо потреби ратити чужі землі. Слава безсмертним.
Архонт-басилей, піднявши свій золотий кілік з відстовбурченими вухами, поспитав:
— А то правда, ніби ти шануєш нашого Зевса? Кажуть, мати твоя привчила тебе змалечку…
Знову запала нестерпна тиша. Старий Макроб вибовкав те, чого не мав права казати, й Протаґор тоскно подивився на скіфського басилевса. Соболь і тепер хитро посміхавсь, як і допіру.
— В нас на Зевса древляни кажуть Бог, севери — Дідьдух, а русини — Перун, — сказав він архонтові-басилею й подивився на притихлого Протаґора, бо з першого ж знайомства зрозумів, що він — достойний супротивник і тільки до нього слід пити чару.
Втрутивсь архонт-епонім Еак:
— Але ж мати твоя — еллінка, а, за нашими законами, кожен, народжений еллінкою, стає елліном.
То було не зовсім так, од сих законів Еллада відмовилася вже хтозна й коли, вони лишились тільки в найдавніших переказах. Закон Солона в голову ставив отця, й Протаґор ніяк не міг знайти способу загладити чергову дурість архонтів. Бідна ж моя Еллада, подумав Протаґор, коли віддає силу в руки таких ось телепнів! Після того як у більшости наших полісів повиганяли басилевсів та тиранів, усім раптом здалось, ніби з дурістю спадкових правителів покінчено раз і назавжди, а виявилось — і демократія має свої хиби, й влада часом переходить у руки таких ось нестелеп, як мої сусіди. Хто дужче кричить на екклесіях і хто більше амфор вина виллє на аґорі, той і кращий?.. — кисло посміхнувся Протаґор.
Він відчув, що вогниста пірра почала й його долати, й перемістив вагу свого тіла на правий лікоть, аби не дивитись у вічі лукавому скіфському басилевсові. Та се ніскільки не рятувало, в голові почали снуватися безрадісні й клейкі, мов торішя павутина, вривки думок. Мав би менше пити зрадливої пірри, сказав він знову сам собі, та хіба се могло його врятувати?
Й він вирішив найближчими днями завітати до скіфського басилевса без отакого супроводу. Маю поговорити з ним віч-на-віч, поклав він сам собі. З ним і неодмінно в присутності його матері. Я, мабуть, без неї не впораюсь, незабаром приїде вісник з Афін, а що я зможу йому передати? Як звітуватиму перед шаленим Фукідідом?.. А Фукідіда й на се літо обрано стратеґом, як і Перікла. Протаґор виконав державний обов'язок — належний форос, внесок до скарбниці Делоського морського союзу, а насправді данину Афінам, Ольбія справно внесла й того, й сього літа, навіть з надлишком. І то моя заслуга, мовчки відзначив Протаґор. Та я й досі не виконав наказу Фукідіда, й сього мені ніхто не подарує. Афінам потрібні колонії, нові колонії, а справа не рухається з минулого літа. Якщо пощастило розбити Персію в морському бою під Саламіном і перський цар нарешті підписав сорок років очікуваний мир, за яким усі грецькі міста-колонії в Малій Азії знову віддавались еллінам, то Скіфія — то зовсім інша річ, і з нею не поговориш так, як із Персією.
Наступного дня по пізніх обідах Протаґор сам з'явився в ольбійський дім скіфського басилевса. Тут була й Кіно, й він сподівався, що сього разу йому більше пощастить. Та басилевс начебто дуже зрадів своєму несподіваному й непрошеному гостеві, поїв його розведеною піррою та білим кнідським вином, однак, як і вчора, лишався глухим до натяків афінського чинця.
Й Протаґор, утративши терпець, нарешті заговорив одверто. Бачив, що се остання можливість, і коли втратить і її, то більше такої не трапиться. Він сказав:
— Ти, басилевсе, носиш у своїх жилах кров еллінки, а кров — то не вода й не фінікійська пірра. Чому ти не помстивсь аґафірсам за вітця свого?
— Вони прислали мені голову й руку вбивці.
— Елліни так не чинять. Доки син не помститься за вітця, не дадуть йому спокою еринії, так і знай.
Соболь колюче посміхнувсь:
— Але ж у моїх жилах тільки половина крови еллінської.
— Ти злякавсь аґафірсів. Але ж ти могутній володар наймогутнішої землі.
— Я не люблю воювати, — сказав скіфський басилевс. — Кожному кумири визначають долю. Нащо ж випрошувати в них понад те?
— А в Афінах усі думали, що ти покараєш зухвалого вбивцю.
Господар будинку не відповів, але втрутилася Кіно, яка досі не промовила й слова:
— Син мій повів собі нову жону, елленотамію, й синові зараз інше на думці.
Соболь подивився на матір, бо вона явно підбивала його дати гостеві якесь слово, й спитав:
— А на що все те вашим Афінам?
— Афіни, — випалив Протаґор, — вирядили б тобі на підмогу скільки завгодно й гоплітів, і вершників, і трієр.
Тепер уже все стало ясно, й Соболь умисне встав і налив собі вина з кратера, хоч личило б гукнути роба-частувальника. Ніхто нікому нічого не дає дурно, й скіфський володар перевів розмову на геть інше. Зараз йому не хотілося приймати ніяких рішень, тим більше — давати обіцянок. У сьому гарному, наче з давньої материної казки, мармуровому теремі йому було затишно, й за сусідніми дверима чекала найкрасивіша в усій Ольбії й цілому світі жінка, й ніхто не повинен, заважати йому докучливими натяками.
Протаґор збагнув, що розмови не вийшло й не вийде, і пішов до свого сумного дому пережовувати сумні думки.
А скіфський басилевс, пробувши в Ольбії з місяць, несподівано вбравсь у бойові лаштунки й зник. Разом з водатарем зняло облогу й військо; й прості ольбіополіти та хлібороби з навколишніх еллінських сіл піднесли кумирам щедрі жертви за збавлення.
Розділ 12
Уся рать Великого князя Соболя разом із возами неквапом посунула правим берегом Лиману на полуніч, а там, де Лиман кінчався й Бог уходив у звичні вузькі береги, Соболь наказав переправлятися на той бік. За три дні повільного руху перед ними блиснули густі хвилі Білого озера з хоромом Юра Побідника на косі. Ще за два дні, спиняючись і пасучи коней, військо повернулося знову до старого місця над берегом Лівого гирла, де стояв Стан уже кілька літ і звідки Великий князь повів був свою рать в незрозумілу витягу. Вої говорили всяке, й дехто знав, що Соболь одружився в грецькому торжищі, та з Ольбії він повернувся сам, без жони, й розмови потроху вщухли. Ратні можі мусили завдруге обладнувати полишений і розорений Стан, а зайнятість найліпше гасить усілякі плітки.
Се мав на оці й велій болярин Сур, коли порадив Соболеві:
— Княже, настала пора й валку до Вітчини рядити.
Великий пан Малко, з яким Соболь теж часто радився, зрозумів натяки, хоча знав більше за Сура, й поквапливо підтакнув:
— А пора вже…
Навкіл стояло ще в розповні літо, за інших обставин Соболь не поспішав би виряджати непорожніх жін і старців на Вітчину, в Древлянську вкраїну, та сього разу згодився:
— Хай збираються.
Й уперше згадав про свою жону Опію. Після місяця в Ольбії йому не хотілося бачити її, й він подумав, чи не вирядити й Опію разом з валкою, хоч Великий князь міг тримати в Стані всю сім'ю цілий рік. Так чинив навіть дехто з-поміж болярства.
Четвертою людиною в полотці, крім Великого князя та Сура з Малком, був брат турицького володаря Воїжира — Валдислав. Коли ті двоє вийшли в справах, він затримався, й Соболь зрозумів, що Валдислав хоче йому сказати щось віч-на-віч.
— Речи! — підохотив його Соболь. А Валдислав здивувався:
— Об чім?
— Сам ліпше відаєш.
Великому князеві не хотілося зараз вислуховувати гостя. Після походу він охоче спочив би, та Валдислав загадково блискав очима, й Соболя врешті розібрала цікавість.
Валдислав звідавсь:
— А жону свою так і тримати-ймеш в окремій полотці?
— Пощо питаєш? — настовбурчився Великий князь, який сподівався від Валдислава зовсім іншого запитання.
— Просто питаю, та й годі.
— Задля сього й лишився-с тут?
Валдислав схилив очі додолу, та раптом кинув:
— Осмогруд вельми лютий на тебе за неї.
Про те Соболь уже давно відав і тепер тільки стомлено зітхнув. Його й самого переймала лють на брата, й він намагався не мислити на нього, а сей ускок узайве роз'ятрив незагоєну рану.
— Ти-с, Валдиславе, як той лис лукавий, — проказав Соболь і вороже глянув йому в вічі. Та гість витримав сей погляд і викінчив думку, розгадану Соболем:
— Осмогруд — небіж Воїжирові. Ти не боїшся?
— Він і тобі небіж.
— Мені-і? — Валдислав удавано весело засміявся. — Мені… А про що можуть умовитися два жебраки?
— Двох жебраків злучає ненависть до двох володарів. — Соболь зорив так само похмуро.
— Жебрацьким ціпком, — сказав гість, — можна тільки боронитись од псів…
(Продовження на наступній сторінці)