— Питаєш мене, що мислить про се Геродот?
Метекові згадалася його зустріч коло велетенського мідного котла, що засвідчував незліченність скіфського племені, й оті слова лоґоґрафа: "Ти — метек! Чого пнешся? За мзду?" Сі слова могли б образити кого завгодно й на все життя, але Гіпербола вони не образили, а злякали. Геродотів оклик стьобнув його по щоках, мов давно забутий бич наглядача, й старий метек благально глянув на Протаґора. То коли б довелось розповідати, мусив би розповісти тому все, геть усе: й за той раптовий ляк на березі гірководної скіфської річки, й за своє страшне минуле. Й Гіпербол змовчав.
— Не відаю, кіріє, — тільки й сказав він і схилив голову.
Але Протаґор добре знав думку Геродота й перейшов до зовсім іншого:
— Чому ж басилевс Скіл і досі не починає війни?
Він мав на увазі Великого князя Соболя. Гіпербол стенув плечима:
— Хто їх розбере, сих скіфів!
Протаґор мав би вибухнути, бо саме для того він і посилав Гіпербола до матері скіфського басилевса, натомість його розібрав сміх:
— Ти ж, речуть, також роду скіфського?
Тоді побачив, як засмутили старого метека його слова, й вирішив пригладити свою необачливість:
— Нічого; ти хочеш стати елліном? Ти станеш ним.
Але йому здалося, що він переплатив метекові, бо той полегшено відітхнув і чоло його розгладилось, тож Протаґор нагадав:
— Станеш, коли прислужишся Ольбії й Афінам. Коли доведеш справу до кінця. Се речу тобі я, Протаґор!
Та між ними лягла тінь, і через неї важко було переступити. Вони мовчки пройшлися попід усіма чотирма рядами мармурових колон перістилю, й коли Протаґор нарешті відчув, що тінь потроху розтанула й з метеком можна було говорити далі, брязнуло кільце калатала.
Протаґор подивився на ворота. Стара зморшкувата роба пішла відчинити, й до двору ввійшов Геродот. Вони не бачилися з-перед самої подорожі, й урочистіше, ніж звично, підняли руки для привітання.
— То як, лоґоґрафе, многе побачив?
Геродот знав, що Протаґорові зовсім байдуже, наскільки збагатились його "Музи", але чемно відповів:
— Записувати не мав часу, а побачив багато.
Міг би розповісти своєму молодшому товаришеві, яке то громаддя — скіфське плем'я та як небезпечно з ним заводитись, але тільки всміхнувся. Мовлене слово було срібним, а немовлене, як завше, — золотим.
Вирядивши метека, Протаґор повів Геродота в екус і кивнув йому на одне з лож:
— Умощайся!
А сам заходився зміщувати в маленькому розмальованому чорним лаком кратері вино з водою.
— Чи, може, тобі по-сфіському? — спитав він, закінчивши колотити.
— Я теж еллін, Протаґоре, й такий самий афінянин, як...
Протаґор звів брови:
— Се що: натяк?
— Ні. Я теж народився не в Афінах. Але хоч і вдячний Періклові за те, що афіняни прийняли мене в свої стіни, та не хочу бути більшим афінянином за самого Солона.
Протаґорові не хотілося сваритись, і він підхопив його думку:
— Солон теж був хитрою людиною. Домігся прийняття синодом своїх законів, а тоді десять років блукав світами, щоб демос не міг скасувати їх. Бо ввесь синод перед тим поклявся, що не зачепить законів без його відома.
Геродот здивувався:
— Звідки се ти знаєш?
— Із твоєї першої книги, лоґоґрафе!
Вони обоє засміялися й почали помалу сьорбати вино з вухатих скіфосів.
— А де ж твої роби? — спитав Геродот, бо тільки тепер завважив, що Протаґор навіть вино сам розводить.
— Одна, коло воріт, і ти сам її бачив. Друга щось варить у пекарні.
— Та й годі? Архонти поскупились?
Протаґор стенув плечима. Він зумисне вибрав сих двох роб — одну стару, як пень, до того ж глухувату, а другу молоду, але таку, що не знає по-еллінському жодного слова — для "миття ніг" і для пекарні. Так він міг чинити в своєму домі все, що хотів, і говорити, про що мав бажання, не остерігаючись чужого, стороннього вуха. Та Геродот про се не відав, і молодий господар не вважав за необхідне відкривати йому свою маленьку таємницю.
— Чого се ти питаєш?
— Спитав, бо знаю твою прихильність до розкошів. Я то сам робів ніколи не купував собі.
Протаґор ухильно мовив:
— Як каже мій учитель, Геракліт, усе тече, все змінюється, й ніколи не можна зайти двічі в одну й ту саму річку, не кажучи вже про людину.
— З твоїм розумом, — озвався Геродот, — ти міг би стати великим софістом. — Утішений такою оцінкою відомого в усій Елладі лоґоґрафа, Протаґор солодко зітхнув, бо то останнім часом було його заповітною мрією: розробити ще ніким не розроблювані закони логічного мислення й мистецтва риторики. Він удячно глянув на співрозмовника, який безтурботно лежав, спершись ліктем на м'яку подушку. Але втішався завчасно, бо Геродот ще не закінчив своєї думки. — Кажу, ти міг би стати великим софістом, коли б не встрявав у мул брудної політики.
Протаґор від образи не знав, що йому відповісти, нарешті здобувся на слові:
— Хтось повинен і в багні длубатися, Геродоте!
Історик гримнув:
— Нехай у ньому нездари длубаються! Ті, що нестелепні до чогось путнього!
— Наші кумири, — почав Протаґор, — указали своєму народові панувати над іншими, й ми мусимо виконувати їхню волю…
Та Геродот перебив його:
— Коли речеш, ніби ти читав мою першу книгу "Кліо", то я нагадаю тобі слова з неї. Солон сказав Кресові, бо той надто вихвалявся своїми скарбами найбагатшої в світі людині: "Я знаю, Кресе, що кожен кумир заздрісний і полюбляє смуту; а ти хочеш, щоб я назвав тебе найщасливішим з-поміж смертних… Про людину можна сказати, що вона була щаслива, лише тоді, коли та людина помре".
На Протаґора справили враження слова мудрого Солона, та він не хотів отак, з доброго дива, складати руки. Він сказав:
— Ні в кого немає таких міцних мечів, як в еллінів, їхня зброя подолала й пихату Персію.
Геродот похитав головою:
— Ще остання битва з персами попереду. Не забувай про заздрісних кумирів, Протаґоре.
— Наш навтікон тепер могутніший.
Геродот сьорбнув з череп'яного скіфоса й знову скептично похитав головою:
— Залізо кумири відкрили нам для своєї втіхи. Я думаю, вони зробили се нам на нещастя. — Він поглянув на молодого друга й раптом сказав: — Шкода, що ти не бачив отого котла.
— Якого?
Та лоґоґраф не став йому пояснювати.
— Кажуть, — мовив він, — скіфи топили залізо ще тоді, як наші предки воювали під стінами Трої мідними мечами.
Протаґор замислився. Думка про заздрісних олімпійців дедалі дужче гнітила його. На мить він забув і те головне, що мав сказати Геродотові, й, опустивши голову на подушку, задививсь у стелю.
— Як ти думаєш, — спитав він по тому, — чи можна осягти сутність кумирів? — Й оскільки гість не обзивався, він сам собі відповів, бо се вже давно сушило йому мізки: — Мені здається, що ні.
— Чому?
— По-перше, вік людський дуже короткий. А по-друге, взагалі не ясно, що треба осягти…
Се було явним кумироборством, і Геродот засміявся:
— Коли Афіни лишать тебе своїм громадянином, а тобі се обридне, повтори ту твою думку афінянам, і вони проженуть тебе навіки за свої високі мури. Якщо й не присудять випити кухоль цикути.
Протаґор схопився знову на лікті. Кров прилила йому до щік, і він вигукнув:
— Я вдячний їм, що вони три літа тому назвали мене своїм співгромадянином, і намагатимусь виправдати їхню довіру.
— А знаєш, друже, — прискалив чорне око Геродот, — що сказав Крес, коли перси вщент розбили його військо, а сам він став робом перського царя? Він мовив: "Нема в світі такої легковажної людини, яка побажала б війну замість миру, бо в мирний час сини ховають батьків, а в часи ратні — батьки синів". То найбільша трагедія, Протаґоре, й нам не слід забувати про сю вічну істину… А сутності кумирів дошукуйся — то твоє діло. Тільки не речи се бодай афінянам. — І Геродот несподівано закінчив свою думку зовсім іншим: — Не зашкодило б і тобі, елленотамію, побачити той мідний котел.
— Що ти говориш? І що то за котел?
— Той котел сказав мені, Протаґоре, яка то сила-силенна — скіфи.
— Сказав? Людським голосом? — Протаґор посміхнувся. — Ти віриш у примари?
— Людським, — відповів Геродот і звісив ноги додолу. — А в примари я таки не вірю.
Протаґор устав і вийшов з екуса. З-під поварні хвилями линули смачні пахощі, обом схотілося їсти, й він на пальцях дав знак молодій робі, щоб уносила страву. Після випитого вина мітлотос із перетертого сиру, меду й часнику здався таким добрим, що й гість, і господар на часину забули про сперечання, й про ті незгоди, які виникли між ними. Тоді поварна роба принесла смажену скумбрію, далі варену курку та приправлені отцом, оливою й медом овочі. Й першим словом Протаґора, коли роба змішала їм новий кратер вина з водою, було знову звинувачення. Він сказав:
— Не те речеш, Геродоте! Коли народ гострить мечі, його не слід лякати отими твоїми "вічними істинами".
(Продовження на наступній сторінці)