Іладіка так і зробила, тамуючи серце, яке аж калатало від сподівання близької зустрічі з Гатилом. Валтарій прийшов о двох конях, і вона сіла на гнідого. Їхали цілу ніч і цілий наступний день майже без перепочину, й тільки тоді її розібрали сумніви. Дорога вела їх усе на захід і на захід. Вона сказала про се Вадтарієві, й молодий гот одкрився:
— їдемо в Аквітанію!
Іладіка повернула коня й хотіла втекти назад, але не змогла втекти, бо була в своєму вузькому довгому полотті й сиділа на коні, звісивши ноги на один бік. Та й Валтаріїв білохвостий яблукатий жеребець, якого кохав Гатило для себе, вдався прудкий і витривалий.
Валтарій завів її в хащі й прив'язав до дерева. Тоді розпалив багаття й, певний, що йому пощастило уникнути переслідування, почав, насміхаючись, розповідати їй свої задуми. Він пішов у рать на полуніч, сподіваючись там перескочити до своїх одноплемінців-готіа, а при можливості вбити Великого князя київського й помститися за смерть свого діда, конунга візіготів Теодоріка, Та йому не пощастило здійснити ні першого, ні другого задуму: за його кожним кроком пильно стежив князь Тодорік Бернський.
Тоді Валтарій наважився втікати сам. Зробити се, коли до городу Києвого повернеться вся рать, було б майже неможливо. Мусив якось випередити Гатила. Він так і зробив. У хитрого Войслава видурив двох добрих коней та ще й оружжя самого князя Гатила. Й, звичайно, не міг утриматися, щоб не викрасти й Іладіку, яку давно вподобав...
Молодий гот одв'язав дівчину й почав домагатись од неї кохання. Дівчина не давалась йому до рук, дряпалася й кусалась. Він пошматував на ній одіж, але так і не зміг подолати.
— Не люблю тебе! — кричала вона, обірвана й виваляна в пилюку, розкуйовджена та лиха, мов тигриця. — Ніколи не буду твоєю, так і затям!
— Але не будеш і Гатиловою! — відповів їй Валтарій Аквітанський.
— Буду!
— Ні, не будеш!
— Пощо?
— Не люба єси йому.
— Яке твоє діло! Буду!
— Однаково не будеш.
— Пощо?
— Якби він і полюбив тебе, все б одно не взяв таку...
— Яку?
— Отаку обшарпану. Глянься, на кого схожа єси. Вся плоть виглядає. Він тепер не повірить, що ти не була-с... моєю.
Після того змагання Іладіка й справді мала жалюгідний вигляд. Вона плакала й побивалась, а наступного дня не промовила до білявого хлопця й слова, твердо вирішивши втекти з-серед дороги. Та гот пильно стежив за Іладікою.
Богдан обійняв дівчину й міцно притиснув її до змучених грудей, Іладічине пухке волосся чіплялося за його від учора неголене підборіддя, й довгі посивілі вуса здавалися першою памороззю на збурених чорних хвилях. Богдан гладив ті хвилі й думав, що мав би бути вітцем сій дівчині, але кумири посіяли в ньому зерна Лади до неї, й тут чоловік невільний будь-що вдіяти. Його могутнє тіло наливалося нетерплячою силою, дівчина в Гатилових руках уся горіла, та він здолав у собі той вогонь і грубо видерся з її млосних обіймів.
І тільки в стайнях охолов і заспокоївся. Руський покон лишається поконом для всіх, і Гатило не мав права топтати його, бо князь хоч і є князем, і ніхто не владний заперечити володареві, але його найдужче видно з-поміж усіх, і йому зовсім не байдуже, що про нього думатимуть кияни й некияни.
Єдине, що міг собі дозволити Гатило, — справити весілля не в Купальську сідмицю, як заведено серед русинів, а раніше, бо свята теж повстановлювані людьми чи кумирами не просто так, а з розумним задумом: женитися й веселитись тоді, коли роботу в полі зроблено й попереду лишаються тільки жнива та збирання врожаю. Або ж і зовсім серед зими, по холоді. Великий же князь мав змогу зробити се й раніше.
Й того-таки вечора він оголосив про свій намір повести нову жону. Войслав був геть приголомшений звісткою, Борислав же весело засміявся:
— Слава тобі, Гатиле! Хай щастить землі Руськійі Нарешті Великий князь київський став тим Гатилом, яким він знав його змалечку, й тут справді було з чого радіти. Борислав тільки й завважив:
— А як же отець її, Ілія?
Богдан Гатило вперше подумав про сей бік справи. Ілія все-таки князь, хоч і грецький, і належало дотримати покону.
— Істину рече Борислав Борич, — мовив старий конюший Войслав.
Отець же Гатилової першої жони Руски, яку князь посадив у Вишгороді, сімдесятип'ятирічний жупан вруцький Воїбор закивав лисою головою:
— Треба сла рядити, Богдане.
Тесть і сього разу не мав нічого проти нового зятевого злюбу. Його ровесник витичівський посадник Ждан теж погодився:
— Виряджай, Гатиле, сла сватівного.
Великий князь обійняв поглядом усіх присутніх, а в красній світлиці зібралося душ із двадцять князів і веліїх та малих боляр:
— Кого ж послемо до князя Ілії?
— Та кого? — по паузі обізвався князь Воїбор. — Сли мене та... — він обдивився присутніх, — та Ждана-посадника. Ми смо можі старі й сиві.
— Тебе не личить, — засміявся Борислав Борич. — Тесть єси Гатилові. Там же всі носять хрести в пазухах, то ще й...
Се зачепило Богдана, й він сказав:
— Хай їде тесть мій Воїборі 3 хрестатими панькатись не будемо. Не ми їм, а вони нам дань дають і вони роби наші!
Він міг би сказати сим людям, як сестра римського імператора, Юста, сама колись віддавала йому руку свою, навіть лягла б у ложе його, коли б він того захотів, і лягла б, як остання наліжниця. Та Гатило не мав наміру казати про се, бо князі та боляри, які сиділи в його красній світлиці, мусили й самі все добре пам'ятати.
— Їдьте, — сказав він тестеві та витичівському посадникові Ждану. — Їдьте взавтра до корсунського князя Ілії й везіть йому викуп за дочку, достойний нашої землі й нашої слави.
Але ніхто не розходився. Всі чекали останньої волі, й Гатило сказав:
— У неділю почнемо,
Тільки тепер князі та боляри заворушилися й почали вставати з лав, розташованих попід стінами довгої світлиці. Шаруділи коприною й паволоками свитки та ногавиці, бряжчали мечі об підлогу піхвами, радці, кланяючись Гатилові, двоє по двоє виходили в сіни й жваво перемовлялися. Великий князь київський не щодня жону вів, та й не щоразу Русь народжувала такого князя, тому весілля мусило бути гідним його ймена й величі городу Києвого. Кожен мав подбати про віно для князя, віно ж абияке не піднесеш, отже, й сього разу тріщатимуть спини невпокірних смердів.
Була середа сідмиці, ввечері ж напередодні весілля Богдан Гатило мав дуже неприємну й важку розмову з власним сином, княжичем Юрієм.
Юрко був неговіркий, але ласкавий і поштивий до вітця свого. Й раптом щось із ним сталися. Богдан помітив се ще в четвер. Зустрівши сина в стайнях за новими гридницями, він сказав:
— Прийди по заході сонця, маю ректи тобі про справи твої.
Хотів поговорити з сином, чи не пора наставити його тисяцьким над усією великокняжою дружиною. Та Юрко лише буркнув щось незрозуміле й увечері не прийшов. Гатило, не дочекавшись, послав по нього тивуна Туткая. Кібценосий сакин повернувся нешвидко й сказав:
— Княжича немає в дворі. Я-м перешукав у всіх стайнях, і в воїнських, і в малому хоромі, й скрізь...
У п'ятницю рано Гатило знову послав котрогось челядника, та сина знову ніхто не міг знайти. Лиха думка кольнула князя в серце, й удосвіта наступного дня він здибав Юрка. Молодий сотник був верхи й мав намір шаснути повз вітця, та Гатило, стоячи в розчинених воротях, ухопив коня за вузду.
— Куди зібрався-с?
— Пустіть! — глухо проказав Юрко й спробував здибити коня, Гатило ж тримав міцно.
— Злазь.
Юрко, зашарівшись, вишилив ногу й стрибнув додолу.
— Ходім.
Гатило поманив підстаркуватого челядника Мааса й віддав йому синового жеребця:
— Розсідлай.
А сам пішов до хорому, певен, що Юрко тепер нікуди не дінеться й не втече, поламавши волю вітцеву.
Вони сиділи в столовій світлиці й не дивились один на одного.
— Що-с намислив проти вітця? — тихо спитав Гатило. Син мовчав, і се ще дужче хвилювало князя. Він повторив: — Що-с намислив?
Двадцятишестирічний сотник уперто дивився кудись у вікно, широкобровий і гарний, і темно-каре волосся спадало йому до пліч, як і належить княжичеві.
— А нічого, — нарешті видавив син.
— Віри не йму. Щось та пече тобі душу. Повідай, сину. В княжому домі котора — то найлихіший ворог. Нехай таті землі нашої в пря котораються — не ми. За що стережеш зло на вітця — речи!
Син мовчав, і Гатило теж мовчав і дивився в інше вікно, й тисячі думок снувалися йому в голові, й жодна не трималась купи.
Й раптом неприємний здогад, що підсвідоме вколов його вчора вранці, застелив Гатилові очі млою. Він обернувся до сина й довго зорив на його вперто зведені брови й міцно стиснені вуста.
— Заради... неї?
Сі слова зронилися мимохіть, і Гатило пошкодував, та було вже пізно каратися й каятись, бо слово не горобець.
Обличчя Юркове, допіру бліде й нетутешнє, почало братися знітом, аж на очах виступила роса. Він зірвався на ноги й хотів бігти геть, але знову сів і низько схилив голову.
Гатилові все стерпло всередині. Рука сама вхопила довгу косу шпакуватого оселедця й почала сукати й накручувати його, й голене тім'я то натягалося зморшками до правого вуха, то знову розгладжувалось. Отже, сталося найстрашніше. Син піднявся проти батька й піднявся заради жони... Юрко важко, слово по слову, вимовив;
(Продовження на наступній сторінці)