— Підеш ти, княже.
Мовби між ними нічого й не сталося.
— Ти й... Орест. Якраз обоє рябоє. Вішайте на себе всі хрести, які лиш маєте, й гайда.
В останніх словах знову почулися колючки, й Годой стримано посміхнувся. Правду речуть греки на нас: варвари, для яких нічого святого нема.
Богдан гукнув за полотку:
— Русичу!
Звідкись одгукнувся бас:
— Га-а...
Й незабаром прийшов ябедник [13] Русич.
— Пиши! — наказав Великий князь, і той дістав з княжої полотки тетрамен і пергамени й став навпочіпки коло Гатилового стільця.
— По-якому?
— По-грецькому. Пиши: "Я, великий цар Аттіла, володар усіх земель і язиків..."
Годой стояв і слухав, як Гатило перелічує свої землі, й йому було прикро, що саме він мусив узавтра їхати з сим до грецького імператора. Й водночас ніби й радісно, бо вперше побачить християнський світ і храми тому богові, в якого повірив ще хлоп'яком і якому офірував свою душу...
Й те, що він побачив у Візантії, вразило його, хоч відчуття роздвоєності не полишало ні на мить, скільки й їхали до Гему-гори, й за Гемом, і навіть у самому царі-городі Константинополі. Паннонського жупана ж Ореста все те не обходило, хоч він теж вірував тому самому богові й носив у пазусі хреста.
До імператора їх запросили наступного дня по приїзді, й то було досить дивно, бо правила двірцевого звичаю вимагали, щоб посли нудились в очікуванні й трепеті бодай кілька днів. Обличчя в імператора видалося Годоєві надзвичайно бліде й втомлене. Особливо зблідло воно після того, як Годой дав йому свою ябеду, писану на вовчій шкурі. Володар християнського світу нічого не сказав гунському слові, й від того було ще прикріше. Годой картав у душі й Гатила, який усе те понаписував, і себе, що згодився везти сюди й завдавати таких прикрощів сій гарній людині, геть укутаній у червоні та золоті полоття:
Прикро вражений, Годечан навіть не встиг до пуття розгледіти імператорові хороми. Та тут йому став у пригоді євнух, із яким їхав аж з Дунаю сюди. Він мав доступ скрізь і сам запропонував свої послуги. Годой щиро вклонився йому — чуйній людині завжди радий, і даремно він так холодно тримався з сим приємним чоловіком усю дорогу.
Євнух так і сказав Годоєві:
— Не зміг єси й увидіти все ліпство хоромів нашого святого імператора, архонте?
— А так, — погодився Годой.
— То ходім, я тобі все покажу, архонте. Хто зна, чи мати-ймеш удруге таку путь до столиці світу...
Він водив його по царі-городі, вірніше, не водив, а їх носили в зручних ношах четверо чорних, як головешки, людей, і євнух усе показував і про все розповідав архонтові з далекої варварської країни.
— Вельми добрий єси, келіоте, — розчулено сказав йому князь Годой першого вечора, коли вони прощалися біля палацу, відведеного гунським послам. Євнух, скромно схиливши очі долу, відповів:
— Християни смо, архонте. Господь бог заповів нам бути з одверзтим серцем до ближнього.
Наступного дня євнух повів Годоя в палац святого Константина, й луганський князь був просто ошелешений красою й розкошами хорому. Він мовчав, але його хвилювання проступало незвичайною блідістю на його виду. Коли підійшли до величезного золотого іконостаса в одній з великих світлиць, Годой став і не міг зрушити з місця. Відусіль на нього дивилися суворі й лагідні водночас очі святих подвижників, і великомучеників, й архангелів, і Діви Марії, й самого Ісуса в усіх видах — і малятком на руках матері, й юнаком коло білих, мов сніг, овечат, і старшим отроком, який владно показує фарисеям та книжникам на вихід з божого храму, й у колі апостолів, і розп'яття, й воскресіння з мертвих. І все те в золоті й сріблі, в незвичайної краси мереживі, й усе сяє незліченними барвами самоцвітів. Найдужче ж потряс Годоя образ маленького Христосика. Таке крихітне, безпомічне, а в очах світиться недитяча мудрість. І надто ж оті пальчики, які стулилися в знакові святої трійці. Годечана так вразили ті ніжні й мудрі пальці, що його, людину, яка на своєму віку перебачила й вогонь, і воду, й тисячі смертей, і сама завдавала іншим людям смерть, і не десятьом, — його раптом пойняло приємним морозом, і з очей мимохіть побігли гарячі сльози. Сивий, бритоголовий носак, вождь косаків, стояв і плакав, і сам того не помічав навіть. І тихо проказував молитву, яка допіру народилася в його серці.
— Хвала тобі, боже, що я-м увірував у тебе... Хвала, що ти є на небі!.. Хвала тобі, що-с пустив мене в свій город, священний Константинополь...
Євнух погано розмовляв гунською мовою, але зрозумів слова палкої молитви дикого скіфа. Він проказав:
— Усе те міг би-с бачити щодня, архонте...
— Як? У нашій землі, келіоте, немає й храму путнього. Носимо бога в душі й боїмося перехреститися на людях — засміють...
— Дикість, архонте, велія дикість…
Вони пішли далі, й у якійсь іншій світлиці, де були виставлені різні золоті чаші та келихи, здоблені й смарагдом, і кривавцем, і всяким іншим камінням, євнух знову сказав:
— Таке багатство міг би-с мати й ти, архонте...
— Як? — повторив те саме Годой і сумно глянув у жовтавий жіночий вид євнуха. Той неспокійно відвів погляд і проказав:
— Для сього досить стати ромеєм...
— Що?
— Чув єси, архонте, — мовив євнух і вже не відвів погляду, витримав до кінця.
Того дня вони вже не промовили один одному й слова. Лише коли прощались увечері, Годой холодно й стримано нагадав:
— Як не личить слузі чужого мені господаря казати такі слова, так не личить і мені слухати їх.
Євнух почав з усіх сил заспокоювати Годоя й переконувати, що нічого в тому поганого немає, коли християнин прагне жити серед християн, а не між поганцями-язичниками, й що господь бог тільки вітає такі кроки... Ввечері Годой довго думав, розповісти про все Орестові чи ні. Але паннонський жупан смачно спав після ситої трапези, й Годой роздумав.
Наступного дня євнух знову прислав по нього чотирьох муринів з ношами, й луганський князь без особливої охоти дозволив їм нести себе до хоромів та божих соборів. І, як він і передбачав, євнух знайшов нагоду знову повернутися до вчорашньої розмови.
В одній невеликій церкві, зовсім порожній і напівтемній, Годечан нарешті спитав:
— А що для того треба, щоб стати... ромеєм?
Євнух уважно подивився на гостя й повільно підніс угору ліву руку. На пухкому мізинці в нього сяяв чималий золотий перстень із тьмяним— смарагдовим камінцем. Годой одразу здогадався, що то, й похмуро мовив:
— Я тямлю вбити людину тільки мечем і в одвертому герці.
Євнух нахилився до Годечана майже на саме вухо, й від нього запахло нудними парфумами:
— Подумай, архонте. Се не вбиває зразу. Воно діє тихо. Місяць і два... За сей час устигнеш далеко від'їхати... Аж до богоспасенного царя-городу... Я дам тобі сто літрів золота.
— Ні! — відрубав Годой і пішов до виходу. Йому раптом стало млосно в сьому божому домі.
Та від євнуха було вже не так просто відчепитися. Він усю дорогу торочив Годоєві те саме, нарешті сказав:
— Добре, коли не маєш хоті сам... Ми прислемо іншого. Згоден єси?
— Кого? — сіпнувся луганський князь.
— Нашу людину. — Тоді подумав мить і додав: — Ти її знаєш. Вікілла, гунський тлумач наш.
Годечан так нестямно поглянув на нього, що той аж сахнувся в тісних критих ношах, які плавко гойдалися в руках чотирьох маврів. Євнух уже пошкодував, що відкрився дикому скіфові, та до вух йому долинуло зовсім несподіване:
— Зараз... ні.
"Зараз"? Євнух скосував на нього. Чи добре чув? Зараз? То виходить, пізніше?
— Коли ж? — спитав він спраглими вустами.
— Не раніш, як я сповню свою службу сла.
— Добре, архонте, добре, — прошепотів євнух і радо засовався на подушках сидіння.
Решту днів Годой уникав зустрічатися з ним, та й він не пнувся йому в вічі. Коли ж імператор Теодосій Другий дозволив посольству вертатися назад, євнух таки прийшов до Годечана, виманив його пальцем у сіни й зашептав:
— Осе є завдаток. Сто літрів золота. Як зробиться... — він передихнув, немов даючи Годоєві все втямити. — Як зробиться... тоді й ще двісті літрів.
Безвусий показував у куток, де спроти світла кіптявого лампіона можна було розгледіти чималий шкіряний міх.
— Сього не візьму, — твердо сказав Годой.
— Пощо?!
— Не візьму. Не люблю так. Нехай... як зробиться. Євнух умовляв його довго, але луганський князь наче відрубав:
— Нехай, як зробиться.
(Продовження на наступній сторінці)