Се була ще досить молода жінка в чорному полотті мало не до п'ят і в такому самому чорному полотку, що заповивав їй голову й увесь вид, лишаючи вільними самі сині очі та брови. Брови мала широкі й чорні, з-під полотка ж на спину висла товста руса коса. Жона розмовляла по-руському, але в словах одчувався ледь помітний сіврський приголос. Коли старці поцікавилися, хто вона є, чи має собі можа й усяке таке, жона відповіла коротко:
— Вдовиця єсмь.
І більше нічого не сказала, та ніхто й не налягав, бо людина сама погодилася придружити князя, й у такій справі слова не важать анічогісінько.
Відтоді ся жона стала на видноті, й тривало все те цілу сідмицю — від двадцять першого до двадцять восьмого дня, коли місяць повернувся до людей тим самим боком, яким був у ніч смерті Рогволода. Жону годували найкращим і поїли найкращим, і вона ні в чому собі не відмовляла, бо такий закон і покон деревлян і сіверян, та навіть частина лугарів його виконує й дотримує.
Коло жони завжди було багато жін, і жінок, і дів, і дівчат, і всі вони співали їй пісень і намагалися розважити, як могли й чим могли, й за нею ходила, мов тінь, стара жона, мабуть, найстаріша з цілого Витичева городу й навколишніх сіл і городищ. Стариця була вбрана в усе біле, тільки голову мала запнуту чорним полотком, і то теж належало, й молода жона все те знала й не сторонилася її. Тільки раз, охоплена несподіваним настроєм, голосно плакнула, затулила вічі кінцем полотка й довірливо тицьнулася на груди стариці:
— Бабуню-у... ще ж я-м і молода.
Стариця співчутливо поплескала її по плечах і приголубила:
— Котрого ж єси літа повела?
— Чотирдесять і другого...
— Речеш "чотирдесять"... Чую, що єси з моїх земель... Зодкуду ж прийшла єси?
— Ой, бабу-у... — заплакала жона, та так більше нічого й не сказала.
Стариця налила їй повний келих міцного бурого меду:
— На, спий, воно й трохи...
Жона шморгнула носом, одтулила полоток з гарного та білого обличчя й випила ввесь мед, потому вдарила келихом об землю, й череп'яна мальована судина х рипко брязнула й розсипалась. Жона випростала руки поперед себе й пішла корогодом навшпинячки. Діви й ддвчата заспівали весільної, бо так належало:
Ой летіла чаєчка
Та сизокрилая,
Та ста на моріг, на моріг,
А на тому та на морогу
Сизий сокіл кличе,
Кличе та прикликає:
Ой чаєчко-ворочаєчко,
Та зодкуду, та куди летиш,
Політаєш?
Двадцять восьмого дня велике поминання почалося зранку. Всі жони й діви та дівчата, всі стариці витичівські й не витичівські заголосили й запримовляли, рвучи на собі коси й роздираючи в кров ланити. Вони рушили з красної світлиці княжого терема, звідки шестеро зоружених можів винесли дубову корсту. В горсті лежав не сам небіжчик, а його подобина, шита з полотна й натоптана соломою. Подобину вбрали в таку саму багату одіж, у яку був одягнений мрець, — теплу баранячу гуню, криту грецькою паволокою, гарну видрячу шапку з позолоченим тулом і м'яке зелене черев'я на ногах. Можі несли домовину, жони ж сипали їм під поробошні м'яту та любисток, і плакали, примовляючи, й витирали сльози білими полоточками та клали їх у труну.
Похід проминув княжі й городські ворота й потягся до того місця на пагорі, де мав одбутись похорон. А на пагорі вже сталися великі зміни. Справжнього небіжчика, який усі ті дні лежав у холодній ямі, закиданий м'ятою, любистком та ялицевими лапками, тепер було знову винесено. Його всадовили на човні, встеленому багатим і різнобарвним узороччям, обіклали з усіх боків шовковими подушками, й здавалося, що Рогволод самохіть вийшов попрощатися зі своїми рідними й городянами й зі своїм єдиним сином, який стояв найближче від поховальної ладді й вже не плакав, а тільки шморгав носом та зрідка клав на себе несміливі хресні знаки.
Ті, що принесли княжу подобу з городу, витягли її й поклали на звільнене місце в ямі, а під ладдею, що дивилася на поминальників роззявленою зміячою головою, вже було повно борових і дубових колод, збитих і поскріплюваних великими залізними скобами.
Жони голосили й голосили. Біла стариця, запнута чорним полотком, з'явилася посеред голосільниць несподівано. За нею дві молодиці вели попід руки наречену жону. Її вже перебрали, й тепер вона була в дівочій сорочці з яскраво мережаною душею та рукавами, в дорогому заморському полотку на розпущених русявих косах, уся в намисті, золотих і срібних обручах, яскравому наруччі з золота, срібла та єюпетського скла, на ногах, які нетвердо ступали по землі, жовтіли гарні скоряні черевії. Жону підвели до напівзакладеної колоддям ями, й біла стариця в чорному полотку на голові поспитала:
— Що видиш там, отрочице?
Жона заглянула в темну яму, підтримувана попід руки, й мовила:
— Виджу зелений сад-вітроград.
— А що в тому саду видиш?
— Виджу, що там є вельми ліпо...
— А кого видиш там?
Жона подивилася докруж, тоді заглянула в яму, далі знову на людей.
— Виджу князя.
— А ще кого?
— Виджу матку свою й вітця свого.
— Що вони чинять?
— Ходять по саді-вітрограді й сміються.
— Й що вони речуть?
Уречена жона тупо дивилася в яму й мовчала.
— Що речуть? — перепитала стариця, й одна з тих жін, що підтримували вречену, шепнула:
— Речи: гукають мене.
— Гукають мене... — ступлено повторила та. Стариця обминула яму й драбиною, приставленою до ладді зі справжнім Рогволодом, полізла вгору. Помічниці заходилися пхати на драбину й уречену жону. Се було нелегко зробити, бо жона погано трималася на ногах. Але зрештою її таки випхали, й у ладді лишалися тільки вона, та стариця, та мертвий князь, який замислено схилив голову, зусібіч обкладений шовковими подушками. Білий оселедець князевої чуприни, що виглядав з-під видрячого смушка шапки, ледь помітно маяв на вітрі, й молода жінка пильно стежила за кожним його порухом. А стариця в чорному полотку затягла те місце, де в останнього князевого теремка мала бути четверта стіна, широким вишиваним полотном. І коли полотно впало й затулило їх од людей, у старичиній руці блиснув широкий ніж.
Уречена жона тепер зачаровано дивилася на той ніж, сидячи біля зелених черевій мертвого князя. Стариця стояла поряд і мовчала, втупившись у ті черевії.
— Бабцю... — мовила зовсім тверезим голосом жона. — Я-м тобі ще не все рекла...
— Що? — не дивилася на неї стариця.
— Маю чотирьох діток.
— Синів?
— Трьох... трьох синів. Се я заради них... Віно кумирам нашим... За них...
У запненому полотном човні панувала мертва тиша, за човном теж. Люди стояли й чекали того, що мало статися. Й у жахливій тиші раптом пролунав болісний зойк. І знову запала тиша. По хвилі гойднулася мережана полотняна завіса й з-під неї визирнула запнута в чорне голова стариці.
— По всьому є... — сказала стариця, ні до кого не звертаючись, і жони та діви знову заголосили.
Стариця зійшла драбиною вниз, і біла сорочка в неї горіла ясними цятками й стрілами.
Се була данина поконові деревлян і сіврів.
У ладдю полізли можі. Вони відкинули полотно завіси, постояли, дивлячись мертвому князеві під ноги, й заходились обкладати його Цур-паллям. Корабель стояв на високому стосі колод, і кілька душ подавало їм дубці та борові дрова знизу. Терзальники, кревні й некревні Рогволода, скидали з себе довгі рушники, помережані знаками вічного Дерева Життя та червоними й чорними півниками, що вособлювали живий вогонь Цура й мертвий вогонь Пека. Можі зв'язували в кожен рушник по три колодки й подавали нагору, а ті, що в ладді, так і вкладали їх навколо князя й навколо його нареченої жони, й мостили доти, поки можна було, поки вивершили корабель аж до стріхи поховальної хижі. Й коли все було зроблено, кожен підходив і просто пригорщами горнув глину в яму. Голосіння не стихало, й найдужче голосив п'ятдесятичотирилітній рожевощокий княжич Єутихій.
Над ямою виросла могила вогкої землі, яка ще не встигла висохнути. Князя було поховано за давнім поконом і діднім звичаєм племен Деревської й Сіврської україн і Лугів. А те, що відбувалося далі, було законом одноплемінців небіжчика — полян.
Тристінна хата над свіжою могилою з великим змієголовим човном, Рогволодом та молодою жоною в ньому спалахнула з усіх боків. Кожен підходив і клав запалену головню між колоди, в човен і під човен, колоди були сухі й перекладені шарами тонких дрів та соломи. Незабаром знялося таке вогнисько, що люди мусили втікати з пагорба.
Горіло до самого вечора, й до самого вечора тривала остання страва по вмерлому Великому князеві Рогволодові. Поминальники сиділи довгими рядами попід горою й пили та їли, аби й небіжчикові пилося й їлося смачно на тім світі, в зеленому вирію, що його бачила сьогодні князева наречена, пили, й їли, й співали, щоб і на тому світі весело було й Рогволодові, й усім давно й недавно померлим русам, і сіврам, і деревлянам, і лугарям, які зібрали свої землі під меч полянського князя.
Й коли пішли зі страви до городу, пізнього вечора, вже проти місяця, небалакучий Вишата спитав свого побратима Борислава:
— Видів єси?
Той кивнув головою й зітхнув.
— Повідаєш і йому?
Велій київський болярин нічого не відповів. Але він таки сказав про все Богданові, коли по трьох тижнях, узявши з чернегівського князя Божівоя клятву на мечі, що той сполчив рать свою проти знахабнілих племен весі та муроми, Великий князь повернувсь у Руську вкраїну.
(Продовження на наступній сторінці)