Адаміс мовчки витяг з-під горлянки товсту сирову нитку, на якій блиснув чималий золотий хрестик.
— Пощо питаєш, княже?
— Питаю, та й годі...
Грек так і стояв, тримаючи в руці знак своєї віри, й тільки коли в сінях рипнули двері й зачулися важкі кроки кованого черев'я, він укинув хрестик за пазуху, зиркнув назад і проказав тихим голосом:
— Хай спасе тебе діва Марія, княже.
— Га? — здивовано перепитав Богдан.
Адаміс підійшов, і князь не встиг і спам'ятатися, як хлопець поцілував йому колючі поробошні — спершу один, а тоді й другий.
Богдан гидливо відступив назад, і в сю мить одчинилися двері, й до світлиці ввійшов луганський князь Годой. У нього були червоні щоки й червоний ніс, певно, від їзди на морозі, він спершу потер долоні, тоді торкнувся правицею підлоги. Кивнувши в бік Адаміса, який і досі стояв навколішки, поспитав:
— Що то є за отрок?
Богдан посміхнувся й по хвилі сказав:
— Речи тому отрокові, що чоломкати поробошні не до лиця є.
— Чого се маю рікти йому? — здивувався Годой. — Речи сам, коли спіткав єси таку нагоду.
— Він твоєї віри, — засміявся Богдан. — Погомони.
— Хто єси? — спитав Адаміса Годой. — Грек?
— Грек.
— То встань, коли-с грек. На сій землі ноги не чоломкають.
— Він — князь, — устаючи, завважив Адаміс і, помулявшись трохи, вийшов, тримаючи нову гуню під пахвою. Коли ж двері по ньому зачинилися, Годой сказав:
— Пощо так, княже Богдане? Як я приходжу в гості, ти мислиш про віру нашу?
— Грецьку, — нагадав Богдан, а тоді ще й поправився: — Юдейську.
— Пощо є так? — не звернувши уваги на ту шпильку, повторив Годой.
— Не відаю.
— То й я не відаю, але на те виходить... А чи не є то знак?
— Чи не маєш хоті, княже Годечане, за мою душу собі святого заробити?
Годой пильно подивився на Богдана, не второпавши, чи той жартує, чи каже без посміху.
— Пощо ж мовчиш?
Годой сказав:
— Ти-с Великий князь витичівський.
— Єсмь князь київський. У Витичеві сидить брат мого діда.
— Чув єси, що рече отрок той?
— Чув єсмь, — одповів Богдан. — Я-м опростив його. За опрощення можна чоломкати й поробошні.
— А ти б чоломкав?
— Я? — здивувався Богдан. — Я єсмь князь.
— Відаю, — замислено проказав Годой. — Отрок сей те саме рік.
— То й що?
— Князь є від бога, Богдане. Ти єси Великий князь і маєш те чути.
Богдан пройшовся світлицею туди й назад і знову став коло замороженого віконця.
— Був єси в греках, княже, маєш відати.
— Русини — то не греки.
Годой зневажливо засміявся:
— Дай русинам бога — й вони стануть такими самими. Й скажуть тобі: "Князь — від бога".
Київський володар підійшов до столу й линув у кухоль меду зі дзбанчика. В нього був добрий настрій, і розмова якось мовби стороною обминала його.
— Того не буде, Годою. Того не схочуть ні русини, ні сіври, ні деревляни. Й твої косаки — такоже. Якщо князь — від бога (вашого юдейського бога), то богові — боже, а кесареві — кесареве. Я-м не забув ще грецької науки, як видиш. Богові многого не треба, зате кесареві дай і димнину, й душнину, й від бортів десятину, й од рала міру пшениці...
— Дивно мені слухати тебе, княже. Речеш, як той смерд.
— Русини того не захочуть.
— Як відаєш?
— Відаю. За се старці в мого прадіда Велімира меч Юрів забрали. Ліпше ото випий меду та підемо вечеряти. Зодкуду прийшов єси?
Годой не відповів.
Богдан, сьорбаючи пінястий мед, думав про Людоту-ковальчука. Пішов би Людота отак за київським князем, коли б той правив з нього й подушне, й димне, й десяту вівцю, й десятий міх жита? Пішов би, як у ту зиму, полчитися проти степовиків?
Тоді йому згадалося, як тому сім літ він опростив і Людоту, й його молоду жону Славку, свою обільну челядницю, робу, — й насмішкувато зітхнув. Через сім літ усе повторюється, як і в тій товстезній книзі, що її колись Годой умисне забув у сьому теремі. Людота їв землю, а грек Адаміс чоломкався з князевими свинячими поробошнями.
А що дужче приницює людину: те чи се?
— Христос ваш рече: кесареві — кесареве. Якщо єси роб кесареві — то від бога й не роптай. Робом умреш, а на тім світі всі роби божі. Таки роби! І тут — і там. Русини такого бога не захочуть, Годоє.
Вони ще довго мовчали, й тільки коли свічка догоріла й почала тріщати, Богдан підвівся з-за столу й кинув гостеві:
— Забув єси в мене книгу свою, Годечане. Забереш? Вона в красній світлиці лежить.
Годой скоса позирив на господаря й відповів:
— А чи не забув єси ти, що я не тямлю по-грецькому? — Й без видимого зв'язку спитав про зовсім інше: — Можів же терплять?
Богдан зітхнув. Можів смерди таки терплять — по одному в оселищі. Терплять — і за те їм хвала. Що б мав робити князь, аби-но смерди відмовилися годувати й можів?
— То є від мого прадіда Велімира, — сказав Богдан, коли вони переходили з наріжної до красної світлиці.
— Відаю.
— Мечем віно те заплатив. А на більше руський смерд не піде. Один між на ціле село — то ще нехай...
— Кесареві — кесареве? — засміявся в темряві Годой.
— Пек його відає. Може, й кесареві, — сказав Богдан, і справді не знаючи, що то: грецька втіха чи, може, данина юдейським богам. — Пек його відає, — повторив він і дав собі слово більше про те не думати, принаймні сьогодні.
В ЛІТО 434-Е
Місяця березоля в 15 день
Три сини княгині Ясновиди та загиблого роденського князя Вогняна — Гано, Горват й Огнян — їхали густим сосновим лісом у повному зоружінні. Гано довершував своє двадцяте літо, брати ж його були кожен двома літами молодший один від одного. Старший прокладав дорогу крізь част і завали, вслід йому правував коня наймолодший, Огнян, а середульший, Горват, одставав на півпоприща від братів. Коли їхні коні зникали за деревами та буревалом, Горват перегукувався з ними.
Поряд із Горватом їхав верхи ще один юнак. Він був сином лужицького жупана, давно зігнаного з вітчини готами, звався Сікуром і мав стільки ж років, як і Горват. У бору було видно, крізь верховіття світило сонце, й тхнуло грибами, якимось їдким зіллям і гнилим деревом. Трава ще не встигла повитикатись, але в настояному на живиці повітрі вже витала весна.
— Гано-о-о!.. Де сте?..
Передніх не стало помітно, й Горват приклав долоні до вуст і знову гукнув:
— Гано-о!..
— Ту смо-о... — почулось у відповідь зовсім близько, й Горват підострожив коня.
— Як мислиш, Сікуре, коли сонце стане тако — приїдемо?
Сікур стенув плечима.
— Гано ліпше відає. Він ходив у тоті краї.
— Будемо, будемо, — сам себе запевнив Горват. Незабаром ліс почав рідшати, й четверо хлопців почулися вільніше. Горват із Сікуром наздогнали передніх. Гано стояв, зіп'явшись у стременах, і вдивлявсь у бік призахіднього сонця. На обрії синів інший ліс, не можна було тільки розібрати, чи то теж бір, чи діброва, чи, може, букач.
— Тамо єсть, — показав на синю смужку лісу Гано. — Доскочимо, чи ставати тут на ніч?
— Доскочимо! — впевнено відповів середульший брат Горват, його напарник Сікур байдуже мугикнув, наймолодший же, Огнян, до уваги не брався: отрок стає мунжом тільки по вісімнадцятому літі.
— Ано! — смикнув свого воронця Гано, й усі четверо побралися вскач до синьої смуги далекого лісу. Першим знову їхав Гано, по ньому на гнідій кобилиці мчав Огнян, а далі, не відстаючи, йшли парою однакових чалих коней Горват і Сікур.
Ліс то зникав за пагорбами, то знову виринав перед очима, щоразу ближче й ближче. Й коли вони доскакали під перші дерева взлісся, почало смеркатись.
— Не треба до лясу, — почав благати шістнадцятилітній Огнян. Решті хлопів теж ставало моторошно від однієї думки про нічний таємничий ліс у чужій землі, й вони охоче пристали на його благання.
— Страшишся? — зверхньо всміхнувся Гано до наймолодшого брата й помисливе махнув рукою. — Hex буде по-твому.
Вони стриножили потомлених коней і пустили пастися, тоді розіклали багаття й почали парити в'ялену лосятину. Ніч виходила з близької діброви й щохвилі дужче сповивала їх темною плащаницею. Після вечері вони напоїли коней у мілкому каламутному струмочку й, не поставивши варти, позагорталися в сірячиння й поснули. Було тихо й зоряно, поблизу спокійно форкали скакуни. Від жаріні пригаслого вогнища струмувало приємне тепло, й се заколисало виснажених важкою путтю хлопців. Тут була вже земля графа Заградського, до якої вони їхали майже тиждень, отже, тепер могли відпочити й набратися сил.
(Продовження на наступній сторінці)