Рогволод нажахано заозирався, та наокруж стояла вже ніч, і поряд нікого не було, тільки далеко біля стобору гупали потомлені коні, відбиваючись од комарів. Хотілося щось крикнути старому відунові, й тут свідомості його сягнуло те слово, яке був пропустив повз вуха:
— Речеш мене князем? Як відаєш про те?
Старий знову засміявся тим сипучим регітцем, що так образив Рогволода допіру, та князь більше не звертав на се уваги.
— Зорий єси, зоріший за мене, лише дуриш усіх. То вже речи, об що-м просив тебе.
Сміл перестав хихикати й одступив:
— Зайдь, княже, до господи.
Рогволод подивився в темряву хижі..
— Засвіти перш горіло...
— Страхаєшся. Вже-м рік тобі, кого ймеш страхатися.
Він роздмухав жар у припічку й засвітив маленьке череп'яне горільце. Рогволод заспокоївся — в помешканні не було нікого.
Невелика піч виходила жовтим пошпарованим комином крізь кулі стріхи, за піччю стояв на козликах піл, укритий рядниною, біля полу довга лава й маленький столик о трьох ногах — та й більш нічого. Тільки з бантин висли китиці й снопики сухого зілля всіх на світі барв, та на виступах стін — великі, маленькі й ще менші горни, горонці й горнята.
— Сідь, княже.
Рогволод недовірливо примостився на краєчку лавиці, Сміл же промовив:
— Відаю, хто єси й пощо-с прийшов.
— І що повідаєш мені?
В чужій хижі Рогволод почувався непевно, й голос його став тихий і хрипкий.
— Коли яблуня старіє, смерд садовить у лунку їй молоде черенце.
— Який смерд? — не зрозумів його казання Рогволод.
— Який? Добрий смерд.
Князь нарешті збагнув притчу й сумно запитав:
— А стару яблуню... під корінь?
— Пощо? В старого дерева немногі листи. Вони молодому черенцеві сонця не заступлять.
— А тоді? — гість раптом перехилився до діда й почав благати: — Поворожи! Кинь на камені! Камінь не золже. Дідо суворо й поважно відповів:
— Уже-м кидав.
— Коли?
— Тому літ вісімнадцять.
— Пощо... вісімнадесять? — неприємний холодок пойняв Великого князя. — Пощо вісімнадесять?..
— Тому вісімнадесять літ перебрав єси меч од брата свого Данка.
Рогволод відсунувся й безнадійним голосом сказав:
— То не поворожиш?
— Буде те саме, Рогволоде.
Князь зітхнув і видався собі таким слабим, і старим, і нікчемним, що йому аж очі защеміли від жалю.
— Й імено моє знаєш...
— Зразу-м упізнав тебе.
— І не кинеш?
— Пойми віру й так.
Рогволод важко підвівся, постояв трохи й вийшов, і вже вслід собі почув Смілові речіння:
— Не застуй!
— Га?
— Не застуй, речу.
— Кому? — вже й забув Рогволод.
— Черенцеві.
Се мов підстьобнуло князя, й він заквапився до конов'язу, де чекав на нього Ждан. Болярин допоміг сісти на коня — підставив дужу руку під кощаве й нетримке старече коліно, й вони тихим кроком подалися вуличкою до сільських воріт. Але не встигли від'їхати й на двадцять кроків од Смілової хижі, як назустріч їм виринула з темряви довгопола мара. Князів кінь схарапудився, та мара схопила його за гвуздечку й промовила:
— Куди ж то супроти ночі?
— Хто єси? — злякано буркнув князь.
— Гліб, між Гліб тутушній годований.
— Що волієш? — похмуро спитав Ждан.
— А нічого. Речу: куди ж отако супроти ночі?
— Яке твоє діло?
— Їдьте до теремця мого. Й ти, болярине, впізнав єсмь і тебе.
Коні йшли, й між Гліб, тримаючи рукою за обротьку, теж ступав, замітаючи куряву з дороги довгими полами свити. Рогволод зоглянувся по боках — і справді, куди ж проти ночі?
— Позостанься, княже Рогволоде, й ти, болярине Ждане, бо як зазнає Гатило, що-м опустив вас у ніч голодних і холодних, то присле й...
Почувши ймено ненависного онука, навіть не власного, а братнього, Рогволод знестями гаркнув:
— Гати-и-ло?!
Тоді здибив огиря й уп'явсь острогами в живіт. Кінь од болю й несподіванки стрибнув уперед і мало не підім'яв ошелешеного можа Гліба. Болярин Ждан і собі погнав услід за Великим князем.
А з кувачниці все те бачили Стоян із Людотою й усе чули, бо Рогволода взяли біси вже перед самими ворітьми Городища, де тулилася під низькою солом'яною стріхою прокопчена й просмерджена гореним залізом сільська кувачниця.
— Гей, Глібе! — звернувся Стоян до княжого дружинника. — Що се він ради?
— Не відаю! — спересердя відмахнувся між.
— Приходив тобі в гості?
— Відунові, — ще сердитіше буркнув Гліб.
— Віду-но-ові?
Коваль стояв і дивився в досі розчинені ворота, де щойно зникли два комонники. Людота підійшов і став поряд.
— Відунові?
— Таж чув єси, — одказав Стоян, а Людоті раптом спало на думку таке, що боявся й вимовити вголос.
Вони ще якийсь час кували і витягали молотом товсте лезо довгого й важкого меча, й Людота нарешті не втерпів:
— А що, коли дідо Сміл відає про...
— Про кого?
Людота зітхнув, і Стоян теж зітхнув, здогадавшись.
— Що ж ради мав би гуцати Великий князь аж сюди?!
— Що ради! — заперечив Стоян. — Ворожити. Або ж по зілля якесь приїхав.
— По зілля міг би прислати й нарочитого.
— А так...
— А ворожити?.. О що б то? — Раптом його мов осінило: — Чи не по наворот-зілля? Вуйку! Чули сте?
— Таж не глухий.
— То й що стоїте!
Коваль подивився на нього й почав скидати свою дублену скоряну передницю, жовту згори й гніду зісподу.
Тим часом .Рогволод гнав коня, не даючи йому спочину, гнав битим Соляним шляхом повз Київ-город, гнав, мов у нього вселилися чорти й біси з усіх дібров і ярів. Удосвіта був-таки вдома, та ледве здобувся на силі злізти додолу; його вже роби внесли в хором і поклали на м'якому ведмедні. Почалася тіпаниця, він цілісінький день прокалатавсь у постелі, нікого не бачачи й не впізнаючи, й се тривало до вечора, й наступного дня, й ще одну ніч, і ледве третього ранку князь прийшов до пам'яті й упізнав Харю Мурина, який чатував коло ліжка.
— Що тут дієш? — ледве витяг із себе Рогволод.
— Стережу.
— Що стережеш?
— Душу твою, Великий княже.
— Хай тебе чорти стережуть, — якось байдуже висварив його Рогволод, а Харя Мурин відповів:
— Яз чортами маюся, не мисли за мене, княже. Рогволод почав пригадувати все, що з ним трапилося, й не пригадав, і спитав Харю:
— Де є Ждан?
— Певно, вдома.
— Вдома?
— Угу. А кінь твій ноги відкидав.
— Кінь?
— Кінь.
— Пощо так?
— Хіба-с забув?
Рогволод аж тепер згадав усе, геть усе, й спробував підвестись, та навіть руки поворухнути не міг.
— А Ждан, речеш, удома?
— Мабути...
В князевих очах було стільки суму й стільки безпорадної немочі, що Харі Муринові стало шкода його. Він сказав:
— Пощо нуртуєшся так? Наречи його в себе місто й жий собі красно, доки душа дихає в роті.
— Кого — його? — болісно зморщившись, перепитав Рогволод.
— Сам відаєш, княже, — тихо відповів скоморох.
Рогволод крикнув:
— Послух єси Гатилів!.. Послух!..
Від напруження й схвильованості Рогволод закашлявсь, Харя ледве відбив його душу, щосили гатячи кулаком у спину, й, коли впокоївся й ліг на ведмедно, вбігло двоє можів о мечах.
— Візьміте його... — вказав їм князь на скомороха. — В поруб... У поруб сього послуха!..
Ввійшов і Ждан і почав боронити Харю перед князем, але старий лишався невблаганний:
— У поруб…
Скоморох тільки дивився на князя. Все співчуття, що заполонило було його допіру, тепер геть випарувалося, й він посміхом кривив вуста на один бік і ні відбивавсь од можів, ні намагався просити о милість.
— Не діяв би-с такого, — сказав Ждан, коли можі відвели Харю до порубу. — Не діяв би-с.
У голосі його бриніла похмура неприязнь, і Рогволод одчув се.
— Й ти, болярине, руку спроти мене...
— Якби-м спроти тебе руку тяг, княже, — з докором і серцем проказав літній болярин, — то був би-м давно коло нього.
В старого заворушилися вуса, перш ніж він повторив:
— "Коло нього..." Всі ви сте послухи...
Того вже й Ждан знести не міг. Кинувши на Великого князя гнівний погляд, він вийшов, брязнувши довгим мечем об поріг світлиці. Рогволод почав кволим голосом гукати кого-небудь. Увійшла роба.
— Єутихія!.. — проказав він, і молода жінка мерщій побігла з можеської половини хорому геть. Незабаром, одсапуючись, до світлиці вкотився Єутихій.
— Кликали сте, отче?
— Ходь сюди... Вклякни.
(Продовження на наступній сторінці)