— Ходімте, Глібе Максимовичу, трохи погуляймо!
Підвів стомлену голову, сказав серйозно:
— А піду, бо ще втечете самі, доведеться шукати.
Вона усміхнулася, і він не міг стримати усмішки.
— Бач, який ви — злопам’ятний! — кинула з веселою фамільярністю.
— Та ні, ні, —сприйняв він легковажний тон. — Я навіть про маму не буду згадувати!
В неї аж рука сіпнулася — хотіла посварити, але стрималась.
— Чому ж ви не посварились пальчиком? — усміхнувся він, і їй знову здалося, що він читає її думки, навіть неусвідомлені: ми ж після роботи, так що керівник не нагримає.
Їй було безпричинно весело — сміялась, жартувала. Цокала каблучками по плитах і відчувала, що він милується її постаттю, кожним її рухом. "Ой! — схаменулася. — Ще подумає, що хизуюся!"
— Чого ви раптом споважніли? — спитав. — До хизливих дівчисьок вас зарахувати не можна, у вас природна грація.
Зупинилась як укопана.
— Глібе Максимовичу! Як ви читаєте мої думки?
— Справді? — знизав плечима. — Не знаю. Мабуть, наші біостанції настроєні на одну хвилю…
Довго блукали штреками старезної шахти, присвічуючи собі ліхтарем. Гліб Максимович розповідав про вугілля, тяжку шахтарську працю, без якої колись не можна було обійтися. І навіть уже в добу атомних електростанцій ішов інтенсивний видобуток вугілля.
— Не заспокоїлись, доки не вибрали останньої тонни! — докинула Антоніда.
— З вугілля тоді виробляли багато всячини…
Безконечні підземні тунелі свідчили про гігантську роботу людини, це — пам’ятники праці.
Коли проходили повз ту лаву, де вона так невдало сховалася, Гліб Максимович пригорнув її до себе і кілька разів міцно поцілував. Спаленіла, засоромилась, бо цього вона бажала, про це якраз подумала!
— Мила, хороша… Антось… — шепотів він, пригортаючись ще міцніше.
— Ви…
— Кажи мені ти. Ну, кажи!
А в неї язик не повертався казати йому ти. Він же вдвічі старший за неї! Удвічі!
— Я розумію: вік, — з якоюсь винуватою дитячою посмішкою сказав Гліб Максимович. — Нас роз’єднує хронотон… Але він же нас і поєднає, потрібна тільки витримка, витримка.
Тоді вона й не здогадувалась, що професор мав на увазі. А він замислив уповільнити свій власний час, щоб зменшити різницю в роках. Бо справді якось воно не пасує: йому тридцять чотири, а їй сімнадцять!
Отак міркував Гліб Максимович, милуючись красою Антоніди. Але вона нічого про те не знала, щебетала собі, як пташка, — весело, безтурботно.
Незабаром усі вже дізналися про їхні зустрічі, про їхнє кохання, та Антоніда все одно не могла йому "тикати".
От і зараз. Вийде він з корабля — як вона йому скаже?
А час тягнеться нестерпно довго. Здається, вона простояла тут, на ракетодромі, цілі роки…
Навіть всохли росинки на трояндах, бо сонечко вигулькнуло крізь хмари. Лише одна краплина — велика і прозора — світилася блакитним сяйвом, що було відблиском чарівних очей Антоніди.
НОВІ ЗАГАДКОВОСТІ
Космонавт-Сфероїд здійснював космічну подорож не сам. В літальному апараті разом з ним був його вірний побратим по опануванню космосу — Сфероїд-ІІ. До того як вирушити в запаморочливі глибини космосу, вони обидва на менших апаратах вивчали біляпланетний простір, і то була велика підготовча школа. Хоча їхні польоти навколо планети дуже вразили весь світ, самі вони добре розуміли, що то лише тренування, лише проба сил перед історичним рейсом до Голубих Сонць.
Хід корабля контролювали по черзі. Якщо Сфероїд-І стежив за пультом керування, то його колега, Гфероїд-ІІ, займався суто науковими дослідженнями і навпаки. Працювали "цілу добу", бо їхні організми для підтримання життєдіяльності не потребують сплячки. В цьому відношенні Сфероїди нагадують акумулятори. Правда, вони акумулюють теплову енергію, яка в міру потреби перетворюється на інші види, що й підтримує життєві процеси. І коли молекули їхнього тіла поступово втрачають здатність трансформувати енергію — настає старість. А коли енергетичний рівень впаде до мінімуму — функціонування організму припиняється.
Та обом оцим Сфероїдам, що відважно пустилися в космічні мандри, все це не загрожувало. Молекули їхніх тіл молоді, працюють з високим коефіцієнтом віддачі, увесь час підтримуючи високий енергетичний рівень.
Перші кілька місяців подорожі (час рахували, як і на планеті) вони були цілком поринули в наукову роботу: не лише збирали, фіксували показання датчиків і приладів, а й систематизували, обробляли цю багатющу інформацію. Космос вражав несподіванками. Найзначнішим відкриттям за цей час було різке посилення білого світлового фону. Інтенсивність його в десятки разів перевищила зафіксований в минулому максимум.
— Друже! Лічильники білого світла от-от вийдуть з ладу, — застеріг свого колегу Сфероїд-І. — Вони не розраховані на таку напругу. Ця радіація небезпечна для нас. Треба негайно відгородитися непроникними екранами.
— І не лише нам, — відповів Сфероїд-ІІ.
— Необхідно захистити прилади та енергетичний об’єм…
— Ти маєш рацію, друже. Це такий каскад корпускул, що може викликати одночасне розщеплення нашого "пального".
Обидва Сфероїди світилися потьмянілими блакитними й зеленкуватими плямами: в усьому їхньому об’ємі йшла напружена робота думки, супроводжувана емоціями. Вони негайно взялися за роботу. Діяли за допомогою видовжень. Причому кількість цих видовжень визначалася потребою: інколи їх було по одному, а інколи й по троє.
Виготовлення непроникних екранів космонавти закінчили менш як за три доби, і саме вчасно: потік білого сяйва настільки посилився, що тріск в реєструючих приладах спочатку злився в суцільний шум, а потім раптово обірвався. Лічильники не витримали.
Сфероїд-І побоювався за надійність зв’язку з планетою, бо — ясна річ — єдине всесвітнє поле в деяких секторах було збуджене занадто.
Але навдивовижу зв’язок не лише не погіршився, а навпаки — покращав! І це також було загадкою для фізиків і математиків планети.
Космонавти систематично передавали докладну інформацію і одержували з планети вказівки та поради. Але коли Сфероїд-І повідомив, що той об’єм Всесвіту, в якому перебував космічний апарат, пронизало біле проміння — не сяйво, не фон, а проміння, — вчені планети просто не повірили. З пункту зв’язку запитали про стан енергетичного комплексу Сфероїда-І… Тоді Сфероїд-ІІ підтвердив усе те, що повідомив його колега, і додав, що їм вдалося розкласти біле світло на сім кольорів! Це вже було настільки приголомшливо, що з планети тільки й спромоглися порадити: "Продовжуйте спостереження".
Потік білого світла був особливо загадковим тому, що ніяк не вдавалося виявити його джерела. Звідки линуть ці дивовижні корпускули? Де вони придбали таку грандіозну енергію, точніше — які силові поля генерують це проміння? Космонавтам здавалося, що це навальне біле світло рине з усіх боків, навіть з протилежних ділянок неба. Щоправда, Сфероїд-ІІ встановив сектор, звідки йшло найінтенсивніше випромінювання: 10–90 градусів на захід від Голубих Сонць. Було помічено також, що яскравість самих Голубих Сонць в цей час підвищувалась, хоч була значно слабіша за білі промені.
Минали дні і місяці за літочисленням Сфероїдів, а величне видовище океану світла ставило перед космонавтами нерозв’язні запитання.
Яка причина цього явища? Чим воно зумовлене? Дослідники не знаходили обґрунтованої відповіді. Опис його дали під заголовком: "Космічна радіація".
Разючі наслідки одержали вони і в дослідах, пов’язаних із рівнянням Всесвіту славетного Знавця Чисел. Найперше треба відзначити трудність самої постановки експерименту: похибка не повинна була перевищувати 10~18 відсотків. Отже, експериментатори працювали, сказати б, на грані неймовірного. Щоб визначити кривизну простору, її характер, дослідники мусіли встановити щільність речовини. За моделлю, яку запропонував Великий Математик, вона більша від 10 ядер елементона на одиницю об’єму. Якщо це відповідає фізичній дійсності, то простір в кожній точці вгинається, і Всесвіт є замкнутою суперкулею. Нагромадивши величезний матеріал спостережень, Сфероїд-Ї розпочав підрахунки. І хоч провадив їх за допомогою квантової обчислювальної машини, попрацювати довелось добре. Коли нарешті на екрані з’явилося остаточне число, молодий дослідник не стримався від емоцій. Сфероїдальне тіло його так і пойнялося зеленкуватими пелюстками.
— Друже! — збурив він поле зв’язку. — Геніальне передбачення Великого Математика підтвердилось!
— Який же наслідок?
— Десять з половиною!
Сфероїд-ІІ негайно прилинув до обчислювальної машини, залишивши пульт керування під наглядом контролюючої системи. Він довго спостерігав цифру 10,5. І це таки справді було разюче відкриття!
— Отже, виходить, що наш Всесвіт…
— Так! — підхопив Сфероїд-І. — Наш Всесвіт — замкнута сфера. Я зараз же повідомлю про це Великого Математика.
(Продовження на наступній сторінці)