— Русалки ж топлять — не боїшся? — кволо усміхнулась Ярина.
— Ба не боюся, — весело відповів Геннадій. — Ти ж мене любиш!
Дівчина зашарілася, повела очима навколо: чи ніхто не чує?
— Не лякайся, тут нікого нема, — продовжував зухвалець. — Вони ж знають, що ми закохані, от і…
Отак, жартуючи, Геннадій освідчувався в коханні, а дівчину обсипало жаром, їй здавалось, що він просто кепкує, бо навіщо йому отака руїна? Але як не зосереджувалась, прихованих думок не вловила.
— Ти в цьому плавучому мішку, Яринко, немов оранжевий кокон…
— А… а можна хоч трохи помовчати?
— Для тебе я згодний на все! Мовчу. Послухай тишу, вона теж…
— Ну, я ж прошу, Гено…
Хлопець затулив собі рота долонею і стояв, кидаючи на Ярину сміхотливі погляди. Вона не відводила очей, дивилась пильно, аж брови їй збіглися над переніссям, та марно — "радіостанція" мовчала.
— Ти чимось невдоволена? — Геннадій опустив руку. — Що тобі сказала тиша?
— Підійди ближче, посидь коло мене.
Юнак умостився над самісінькою водою біля її узголів’я. Лице його спохмурніло.
Минала хвилина за хвилиною, а тиша так нічого й не сказала Ярині. Дівчині стало ясно: вона втратила такий дарунок природні Аж лячно — тепер вона зовсім беззахисна, немічна… 1 Геннадій її не любить… Авжеж, не любить… Чемність та ще, може, жаль… Жаль до інвалідки…
— Ну, що, вже можна говорити? — обізвався Геннадій.
— Не треба.
— Що з тобою, люба? Губенята надулися, очі сполохані. Чому б то?
Грайливо-насмішкуватий тон ще більше роз’ятрив серце дівчини. Змусила себе мовчати. Заплющила очі й так лежала, мов мумія.
Геннадій устав, постояв ще трохи. Намагався "розворушити" Ярину, але вона не обзивалася. Юнак знизав плечима та й пішов, міркуючи про таємниці дівочого характеру. Ну, чого б ото? Чим він її образив?
На терасі клінічного корпусу біля столика з апаратурою сиділа медсестра — літня жінка з посрібленим волоссям. Вона привітно поглянула на Геннадія і спитала:
— Ну, як там наша Яриночка?
— Чогось не в гуморі.
— Глядіть, — жартівливо посварилася медсестра. — На екранах сплески — чи не сердечні діла?
— Сердечні? При чому тут цей насос?
— Який насос? — здивувалась медсестра.
Геннадій скривив обличчя усмішкою:
— Серце, хіба ви не знаєте? Це ж просто насос, його функція — перекачувати кров, та й тільки.
— Та й тільки? — здивувалась жінка. — Е, ні…
— Це ж наукове визначення.
— Визначення… Функція… Дуже мудрі ви стали. — Медсестра замовкла, тривожно поглядаючи на зеленкуваті миготливі екранчики. Обличчя їй враз пополотніло: — Ой лишенько! Що сталось?!
Прожогом кинулась із тераси, чимдуж побігла до Ярининого озера. Геннадій — за нею.
Втонула! Яскраво-оранжевий спальний мішок просвічував з глибини, ніби там палало багаття.
Медсестра, як була в халаті, так і стрибнула в воду.
V
Майже тиждень Геннадієві не дозволяли побачення з Яриною, мотивуючи відмову її тяжким станом.
— Та їй тільки полегшає! — запобігливо усміхався юнак, щасливий з того, що життя селенітки врятоване.
— Бач, ви легковажите словами… — втомлено вимовив старий лікар. — А слово — як вогонь, може зігріти й обпалити.
Геннадій перестав усміхатися, заговорив іншим тоном:
— Чи я не знаю психічної сили слова? От ви порівняли з вогнем. Гарно, хоча й не оригінально. Та я й не розмовлятиму — хочу змалювати її. Нащо ж я прихопив мольберта?
Старий лікар спочатку нехотя, а потім з цікавістю слухав просторікування юнака, спостерігав, як він час від часу поглядає у вікно — туди, де в затінку поблискує озерце. Що він думає, цей хлопець? Чи хоч розуміє, що Ярина, ця селетінка — новий різновид homo sapiens і на Землі жити не зможе? Такі зовсім різні… Чи саме в Цьому і причина?
— Звичайно, ви можете розмовляти з нею про що завгодно, — нарешті обізвався старий лікар, — та тільки не травмуйте…
— Серця?
— Я хотів сказати — нервової системи. Це дівчина незвичайна… Спроба самогубства свідчить про слабкість нервової організації. А обставини тяжкі… На Землі для неї оптимальних умов немає і не може бути, повертатися на Місяць боїться і не хоче — скафандри і тунелі остогидли до смерті, хіба, каже, там життя?
— Та я ж несу таку радісну новину, що вона затанцює! Чи вже сказали?
— Про що? — скинув густими бровами лікар. — У нас була тяжка ніч…
— Та про ухвалу Організації Об’єднаних Націй. Прийнята одноголосно… Е, та ви, бачу, не чули. Чи не звернули уваги? Схвалено генеральний план опанування Місяця!
Лікар підвів сиву голову і, немов хлопчак, протер кулаками очі.
— Ага, так. Це добре, дуже добре. Ідіть до неї, юначе, ідіть. — Він підвівся і, підійшовши до Геннадія, поклав йому руку на плече. — А позитивні емоції теж… треба прийнятними дозами… Психіка також потребує гігієни.
— Ну, а як же! — Хлопець уже опинився на порозі. — Доза, норма, порція, міра — це ж запорука здоров’я!
Старий з усмішкою дивився вслід юнакові. Зелений ще, в кишеню за словом не лізе, а глибини поки що немає… Чомусь стало трохи сумно і… заздрісно. Махнув рукою, наче відганяючи осу, і почав стягувати з себе халат.
— Добрий день!
— Здрастуй.
Геннадій одразу помітив, як змарніла Ярина. Лице біле, як скибка Місяця морозної ночі, кволість у зів’ялих пальцях і запалих очах, кволість і смертельна втома. А ще — байдужість, цілковита апатія в погляді. В когось іншого це викликало б почуття жалю, розчулення. Геннадій, встановлюючи мольберта, сердито бурчав:
— Розкисла. Куди це годиться?
Її густі синюваті вії затріпотіли, губи ворухнулися, але вона стрималась і нічого не сказала.
— Мама хапається за серце, лікарі ночей не досипають, я… навіть я переживаю! А вона…
Не сказати б усмішка, але тінь її все-таки майнула в дівчини на лиці.
— Невдячність, егоїзм.
Витискуючи з тюбиків фарбу, Геннадій хльоскав дівчину різкими словами, а вона все те слухала мовчки, зрідка поглядаючи на його розчервоніле обличчя. Коли він, впоравшись з мольбертом, сів на траву, обізвалася:
— Ти смішний, Гена.
Аж підскочив — наче його струмом ударило, Він смішний? То в неї сміховинне уявлення про смішне!
У відповідь на його тираду Ярина усміхнулась.
— Ну, от… — примирливо сказав Геннадій, знову сідаючи біля мольберта. — Отак би й давно. В культурних шарах твоєї душі ще є самородки! А то, бач, їй жити не хочеться…
— А навіщо так жити?
Геннадій окинув поглядом озерце, де вона була на припоні, узяв пензля й почав малювати її великі зеленкуваті очі. Торкався пензлем полотна й думав: що їй відповісти? Що життя — це дивовижний феномен природи? Що найнебезпечніша хвороба людини — песимізм, ентропія духу?
— Хникання дорослих не люблю, Ярино. Чула? Ось трохи зміцнієш — полетимо на Місяць. Уже замовлено спеціальний костюм для тебе, — полегшить перевантаження. — Хлопець зітхнув. — А там, у себе дома… Ну, що ж, будемо звідти милуватись Землею.
— Разом? Справді разом? — сіпнулась Ярина, і по дзеркалу озера розбіглися хвильки. В очах їй сяйнуло.
— Ну, звичайно! А ти ж думала як? — Хотів уловити той зблиск, та не встиг. Вона одразу ж зів’яла, по-ринула в апатію, очі посіріли.
— Знову катакомби, скафандри… і чорнота, чорнота…
Ярина болісно силкувалася сприйняти, почути його думки, але нічого не виходило. Як і з лікарями. Голова така важка, наче суціль набита протонами — хіба там проб’ються легесенькі біохвилі!
Широко розплющеними сухими очима крізь віття дивилася на хмари, що громадились то грізними велетнями, то величезними скелями. І чому ті скелі не обваляться на неї? Нащо їй цей немилий світ? Лише біль та нездійсненні поривання…
Геннадій розумів, що їй важко, дуже важко, але сама думка про те, що вона капітулює, обурювала хлопця до глибини душі. Як це так?
Поглядав то на неї, то на полотно, де народжувались її очі й з’явилися контури її обличчя.
— Слухай…
Вона мовчки дивиться на небо, ніби тут нікого й нема.
— Ти чуєш чи ні? Ти отут замкнулася в собі і не знаєш, що сталося на світі!
Стріпнулися вії, ворухнулися губи:
— А що?
— Та як тобі сказати… Хороша, радісна, ну просто вражаюча новина! Ти тільки не хвилюйся, бо твоя нервова система…
— Кажи! — Ярина повернулась до нього обличчям.
— Не хвилюйся, бо там же на осцилографах почнуть танцювати криві… Позитивні емоції — вони теж… Медицина каже: і їх треба дозувати.
— Гено, ти стаєш нудним.
— Так от, на Місяці розпочинається… Об’єднані Нації схвалили грандіозний проект!
— Ану тебе…
(Продовження на наступній сторінці)