І сам не знав, що саме доведе — чи своє почуття до Клари, чи просто впертість. Колись, хоча б у двадцятому столітті, злочинців ізолювали (важко навіть уявити!), замикали в спеціальних приміщеннях. Брр… Добре, що він родився не в ті часи. А може, й недобре… Неясні образи напливали, снувалися, обволікали, як павутина, і в якийсь момент Никифор відчув, що похитується на спині волохатої тварини — тепло і м’яко, але куди він їде? І, виявляється, сидить він передом назад, опирається долонями об широкий круп тварини. Поглянувши через плече, побачив довгу морду і велике око; морда кивала вгору-вниз, спина похитувалась, і він зовсім не дивувався, що в такий спосіб кудись їде в надвечір’ї. Ворухнув рукою і відчув щось тверде — підлокітник сидін-ня. Прочумався, але деякий час його не покидало відчуття теплої спини тварини. Так, він бачив подібних тварин у фільмах, на картинах, але живих ще не доводилося. Дивина!
Никифор торкнув кнопку на підлокітнику, і сидіння плавно піднялося. Тепер міг дивитися в ілюмінатор, Але краси вечора не помічав — ні яскравих зірок, ні підсвічених місяцем хмар, ні розсипищ вогнів унизу. Навіть велетенський штучний супутник, що саме виткнувся з-за обрію — біле колесо з чотирма спицями, — не милував йому ока. Тільки й подумав: там же Гліб, з яким разом відбували практику на Місяці. О, як легко дихалося там, в штучній оптимальній атмосфері! Може, викликати Гліба?
Рука сама потяглася до шифрів екрана зв’язку. Ну, звичайно, викликати!
Обличчя друга на екрані якесь розгублене, навіть похмуре.
— Вітаю, Глібе! — якомога бадьорішим тоном звернувся Никифор.
Товаришеві очі, завжди веселі й привітні, повнилися досадою.
— А з чим тебе вітати? — після секунди мовчання обізвався Гліб. — Коли станеш перед очима комуни?
В голосі чувся холодок і відчуженість. Ні на яке співчуття нічого й сподіватися.
— Я ще не думав про це. — Никифор спохмурнів.
— А цього не можна відкладати! — і Гліб одразу ж вимкнувся; його обличчя розтануло на екрані, неначе було з тонюсінької криги. Бач, який друг…
Деякий час Никифор сидів зосереджений, підперши рукою підборіддя, дивився в ілюмінатор і нічого не бачив. Нарешті ввімкнув рушія — надумав побувати на Острові Музики і Розваг, за якусь там сотню кілометрів. Наперед смакував задоволення: отам можна поправити настрій, забути про все. Найрізноманітніші .видовища, концертні програми, просто відпочинок на лоні природи…
З неба Острів здавався світляною мозаїкою, кинутою в річку. Никифорові важко було позбутися відчуття, що Острів плине за водою — навколо мерехтіли освітлені хвилі.
Ішов попід густими високими деревами, прислухався до гомону, сміху, що лунали звідусіль, і поволі заспокоювався. Вже не думав про Клару, Гліба, неприємний осадок в душі поволі змивався новими враженнями, виникав зовсім інший настрій. Здалеку долинала симфонічна музика, і він попрямував туди.
Зал світлової музики обрамлений зеленню, в центрі якого розташовано прихований за величезним красивим екраном цілий світломузичний агрегат. Світлові потоки, що супроводять звук, з’являються не лише на екрані, а й на живоплоті навколо, на капроновій павутині над головою, і ти опиняєшся всередині цього дивовиж-ного потоку, він підхоплює тебе й несе в казковий, фантастичний світ…
Тільки-но Никифор зайшов, не встиг навіть сісти на вільне місце, як музика замовкла, світло перестало вигравати. Присутні заворушились, загомоніли, осудливо зиркаючи на нього. Никифор з досадою обернувся і вийшов. Через секунду–другу музика зазвучала знову, але вертатися йому вже не хотілося. Вирішив зайти в кінотеатр "Вікно в минуле" — подивитися котрийсь із стародавніх реставрованих фільмів. Чомусь кортіло по-бачити людей на конях, може, через той сон…
Пройшов повз архаїчну колонаду, але як тільки ступив у напівтемряву величезного залу, фільмовий апарат зупинився. І треба ж було — на екрані саме мчав вершник, припавши до гриви, кінь одірвався від землі та так і повис у повітрі. Стенувши плечима, Никифор вийшов із залу. Це вже чортзна-що — його буквально пере-слідують невдачі!
Коли він заглянув до Театру Роботів (там завжди йшли веселі комедії), вистава також припинилася. Симфонія, фільм, спектакль… Та його ж бойкотують! А що, як знову пройти це коло? Вдруге навідатись до амфітеатру, заглянути у "Вікно"? Але відкинув цей намір. Хлоп’яцтво! Громадський бойкот — не жарти. З усього ви-дно; ситуація ускладнюється з кожною годиною. Чи ти ба!..
Тримаючись у тіні дерев, пробирався до ангарів. Піймав себе на тому, що сам сторониться людей, уникає зустрічі з ними, ховається. Почуття самотності, виникнувши десь у глибині його єства, розросталося, холодило серце. Коли 6 він не працював у галузі геофізики, подався б на довгі роки у космос. Але відчував: Земля тримає кожну його клітину, покинути Землю йому несила.
Біля входу в ангар стовбичила якась постать. "Зараз і цей одвернеться… — неприязно подумав Никифор. — Нехай усі відвертаються!" Але незнайомець не тільки не відвернувся, а ступив навстріч і зупинив Никифора.
— Здається, Ярковий?
— Так. Але я вас не знаю.
— Маєте рацію, ми ще не зустрічалися.
— Ви ризикуєте своєю репутацією, — холодно кинув Никифор. — Мене піддано ігнорації.
— Саме тому я й хотів…
Щось у його тоні було неприємне, і Никифор несподівано різко сказав:
— Не потребую співчувань! — І пішов під освітлене склепіння ангара, залишивши розгубленого незнайомця у тіні.
Полегшено зітхнув, вивівши свого "Електрона". Тепер він знав, що робити: до Піфії! Вона порадить, вона все розсудить.
III
Тут усе розміщене під землею. А на поверхні буяють сади. Ось і зараз, пізнього вечора, видно, як біліють поміж листом великі яблука, сизі сливи і рудуваті груші. Никифор пішов до ліфта. Білі кам’яні сходинки вели вниз, до першого майданчика. Никифор викликав кабіну і, поки вона піднялася, тупцював, озираючись: хоча б ніхто не нагодився! Вийшовши з ліфта на глибині десь п’ятдесяти метрів, одразу потрапив на рухому стрічку пасажирської трансмісії і за кілька хвилин був у своїй лабораторії.
Тихо, безлюдно. Ночами тут ніхто не працює, хіба що трапиться коли-небудь така цікава розробка, що несила відірватися.
— Ну, Піфіє, я до тебе, — сказав Никифор, вмикаючи електронну машину. — Як скажеш, так і буде!
Піфія стояла в кутку — п’єдестал, обличкований штучним мармуром, висотою, може, в метр, на ньому статуя молодої жінки з розпущеним волоссям і диким виразом обличчя (комусь із "противників стандарту" спа-ло на думку змонтувати електронного аналізатора у вигляді скульптури). Вона блиснула чорними очима.
— Я слухаю.
Никифор розповів їй про Клару, про своє знайомство з нею, про те, як розвивалися їхні стосунки.
— Ми часто зустрічалися. Вона бувала зі мною, але найменшого зближення не допускала. Можливо, придивлялася, вивчала чи просто вагалася. А може, дозволяла зустрічі із жалощів… Хіба це могло довго так тривати?
Коли Никифор, нічого не приховуючи, але мимоволі виправдуючи себе, розповів, як стався інцидент, Піфія спитала:
— Який біопсихічний комплекс Клари?
— Зрозумій, почуття не вкладаються ні в які прокрустові ложа об’єктивних даних. Ви, машини, часто не зважаєте на це…
— А ви, люди, часто прикриваєтеся романтичним туманом, — не без сарказму зауважила Піфія. — Затя-мте собі, що все на світі є процес, а всілякий процес характеризується об’єктивними даними.
— Ах, я й забув, що ти любиш пофілософствувати! — примирливо вигукнув Никифор. — Визнаю, ти маєш рацію. Все — процес, усе — формула!
Піфія замиготіла очима, що свідчило про інтенсивну роботу її контурів, хоч юнакові здалося: вона миго-тить від вдоволення.
— Доведеться зв’язатися з інформаційним центром… — уголос міркувала Піфія. — Так і є… Ось наслідки аналізу: сили, які діяли в ситуації, розійшлися. Контакту немає — конфлікт вичерпано.
— Конфлікт вичерпано!.. Люба моя, мила Піфіє! — Никифор аж підскочив на радощах. — Ти мене вря-тувала! Ніякого конфлікту, сили розійшлися… Це ж просто блискуче! Слухай, а етика, мораль?
— Це абстракції, які не піддаються врахуванню.
— Гм, воно не зовсім так, а втім… Дякую, Піфіє. — Никифор простяг руку до вимикача, але з репродук-тора почулося:
— Не треба, я сама вимкнуся.
— Хочеш порозмовляти?
— Так.
Никифор зручно вмостився у кріслі і приготувався слухати. Зрештою, спішити йому нікуди.
— Ви, люди, дивні системи, — почала Піфія. — Мабуть, унаслідок несиметричності ви намагаєтеся про-являтися не тільки у своєму фізичному вимірі, а ще й пориваєтесь у якийсь вигаданий, маревний світ. Це я вва-жаю недосконалістю конструкції, прорахунком Природи.
— Навпаки, Піфіє, в цьому глибока мудрість! Можливість руху свідомості, розвитку…
— Це не те. Адже моя свідомість також розвивається, але я залишаюсь на реальному грунті.
— Знання і свідомість — різні речі… Твоє знання повниться, Піфіє, збільшується об’єм пам’яті. А в нас… Людське життя, Піфіє, це таке явище…
(Продовження на наступній сторінці)