І
Два старенькі дідки, не поспішаючи, ішли лісовою доріжкою. Після міської спеки прохолода здавалась їм цілющим бальзамом.
— Гарно… Ох, і гарно! — озвався сивобровий з рожевими, як у дитини, щоками. Він раз по раз погладжував долонею лису, наче коліно, голову. Його сірі вицвілі очі заясніли усмішкою. — А ви не хотіли відпускати машину, колего…
Супутник відповів не одразу. Крізь великі рогові окуляри ніби з недовірою поглядав на ошатні дерева, що юрмилися обабіч. Сіре обличчя було незворушне, жодних ознак якихось емоцій.
— Та воно-то гарно… Але все-таки, між іншим, не віриться…
— В що?
— Та в оцю ж реставрацію. Бо, між іншим, людина — це не картина.
Рожевощокий засміявся:
— Таке й скажете, колего! Професор Боровський — серйозний вчений, дуже серйозний. Він все своє життя працює над цією проблемою.
— Та працює… Одне, між іншим, тільки дивно: чому він досі на собі не спробував?
Лисий розгублено погладив голе тім’я, відтак провів долонею по білій розкішній бороді.
— Не знаю, колего, не знаю. — Деякий час він ішов мовчки, а потім швидко заговорив: — Скажу вам по секрету, колего, якщо справді вдасться скинути з плечей років так… ну, хоча б із сорок — одружуся. Набридло холостякувати.
— Що, зрадите свою стареньку?
— Яку стареньку? — немов остовпів рожевощокий. — Я ж вічний холостяк, чи ви забули?
— А я, між іншим, маю на увазі стареньку… археологію.
Дідок в окулярах запирхав, стараючись не розтуляти губів, трусив головою і потирав сухенькі руки. Він завжди отак кумедно сміявся.
— Археологія… що ж… Таки їй віддав я все своє життя.
Зітхаючи, вони поговорили про археологію і ботаніку. Один згадував розкопки, другий — полювання за рослинами.
— А що якби після смерті стати деревом? — задумливо промовив ботанік. — Високим, зеленим деревом…
Нараз серед зелені забіліла суха вершина.
— І дерева старіють… — сказав археолог. — Усе старіє, увесь світ.
— Е, не кажіть, — заперечив ботанік. — Він-то старіє, але, між іншим, і молодіє водночас.
— Отже й ми з вами… Ботанік похитав головою:
— Це інше питання.
Нарешті доріжка привела їх просто до білих ажурних воріт.
— Сезам, відкрийся! — жартівливо вигукнув рожевощокий дідок і торкнувся своєї лисини.
Його колега пирхнув, стримуючи сміх.
Несподівано відчинилася хвіртка, і на порозі стала якась юна повновида фея. Дідки зніяковіли, як діти.
— Пробачте, дівчино, ми до професора Боровського… Юне створіння освітилося чарівною посмішкою.
— Проходьте, будь ласка! Професор на вас чекає.
Помітно було, що її розпирає сміх, і вона таки не стрималась — одвернулася і засміялась. Старі вчені перезирнулися і мовчки почовгали далі.
Поміж деревами то там, то тут виднілися скляні корпуси, їхні затінені стіни дуже нагадували воду. Вирине за густолистими деревами темна глибінь, і наші старенькі думають, що то озеро. А втім, на території Інституту є й озера. Над ними розвішали свої шати плакучі верби, а по дзеркальній поверхні поважно линуть лебеді. Часто сплескує риба, і тоді розходяться кола, наче радіохвилі.
— Справжнісінька ідилія, колего! Тут і без лікування помолодієш.
— Ми не спитали, між іншим, в який корпус нам іти.
На одній із бокових доріжок прогулювався молодик у сніжно-білій тенісці. Він хвиськав тоненькою лозинкою і насвистував якусь веселу мелодію.
— Юначе! — гукнув до нього лисоголовий. — Чи не могли б ви…
Але старий не докінчив: юнак зареготав на все горло. Тут же він схаменувся, затулив долонею рота, намагаючись вгамувати сміх, але це не допомогло, і він тільки махнув рукою.
Вчені знову перезирнулися, і в їхніх очах був не лише подив, а й тривога. О дійшли далі, ботанік притишено сказав:
— Подивіться, прошу вас, що в мені є смішного? Може, птах який, між іншим, того, на костюм…
Археолог обійшов кругом свого колеги, але нічого, достойного сміху, не виявив.
— А може, колего, в мене що-небудь не так?
І в археолога нічого смішного не знайшлося. Тоді ботанік блиснув окулярами:
— То, може, ми потрапили, між іншим, до психіатрички? Безпричинний сміх, знаєте… — І він запирхав, стулюючи губи і трясучи головою.
— Так чого ж вам весело?
— Аякже! — почав потирати долоні ботанік. — Ішли по молодість, а втрапили до божевільні!
— Ну, знаєте, колего… Дівчина ж на воротях сказала, що професор чекає…
— Так, сказала. А потім розреготалася. О, вони, між іншим, такого вам накажуть…
Коли ще один юнак, до якого вони звернулися, розсміявся, спантеличені дідки хотіли вже тікати з цього підозрілого Інституту. Але, на щастя, їм зустрівся сам професор Боровський. Біле як сніг волосся на голові підстрижене йоржиком; коротка, лопаточкою борідка; плечі, зігнуті під вагою літ, — з усього було видно, що ця людина ходить по планеті вже давненько. Але твердий крок, різкі жести свідчили, що старий професор ще сповнений енергії.
— А… вітаю, вітаю! — Боровський швидким кроком пішов назустріч прибульцям.
Потиск його руки був міцним, влипчивим.
Археолог просяяв:
— Добре, що ми зустріли вас, Костянтине… гм… От проклятий склероз!
— …Леонтійович, — підказав Боровський.
— Ага, тепер і я згадав! Добре, кажу, Костянтине Леонтіііовичу, що ми… — Він знову забув, що хотів сказати, і розгублено погладив лисину.
— Та розумієте, — поспішив на виручку ботанік, — у вас тут якісь дивні молоді люди. Ми розпитуємо дорогу, а вони, між іншим, регочуть.
— Цілком вірно, — погладив лисину археолог, — просто сказати — безпричинно скалять зуби.
— Цікаво, що це на них найшло, — замислився Боровський. — Наче ж поважні люди…
— Першим нас зустріло дівчисько на пропускній, — почав старий холостяк. — Ми так до неї чемненько, а вона… Ну, й молодь же тепер!
— Якщо ви не втомилися, то давайте пройдемо до неї, — запропонував Боровський.
Цього разу дівчина не сміялася. Її обличчя було цілком серйозним, хоча на ньому й проступала молодеча наївність.
— Чого ж це ви, Ганно Петрівно, зустріли наших новачків… сміхом?
— Уже й поскаржились? — лагідно усміхнулася Ганна Петрівна. — Розумієте, Костянтине Леонтійовичу, я ще не звикла, щоб мене називали дівчиною. Це мене й розсмішило. Все ж таки, в мене є правнуки, а тут раптом — "дівчина"!
— Що?! — вхопився за лисину археолог.
— Що ви сказали?! — зняв свої окуляри ботанік.
— Я сказала, що в мене є правнуки. Можу додати — вже дорослі. Один встиг захистити кандидатську дисертацію.
— Пробачте, — ботанік надів окуляри і аж нахилився до Ганни Петрівни. Деякий час він пильно вивчав її обличчя. Бачив: щоки тугі, наче яблука, і жодної зморшки! Соковиті вишневі губи її злегка тіпались, готові розсміятися. Старий відступив на крок, спитав: — Скільки ж вам років?
— А вам? — Вона взялася в боки.
— Мені стукнуло, між іншим, сімдесят вісім, — сказав, наче припечатав, ботанік.
— А мені — повних вісімдесят, — підніс руку археолог, і його дитяче обличчя зморщилося, як печене яблуко. Мовляв, що ти тепер скажеш?
— Та ви ще зовсім молоді хлопці! — засміялася Ганна Петрівна, махнула рукою. — Зелена молодь! — Вона поглянула на дідусів блискучими очима. — Мені, якщо хочете знати, дев’яносто два роки!
"Хлопці" мовчки витріщилися на Боровського.
— Так, — підтвердив професор, — Ганні Петрівні сповнилося дев’яносто два. Вона пройшла курс лікування в нашому Інституті. Рік тому вона мала вигляд ще гірший, ніж у вас.
Старі невдоволено гмукнули. А Ганна Петрівна зніяковіла:
— Тепер я така молода, що, повірите, соромно повертатися додому. Та й не впізнають! Дочка, правда, провідувала, бачила, що зі мною робиться, але як вона казатиме "мамо" — я не знаю.
— Пусте, Ганно Петрівно! — Боровський поклав їй руку на плече. — Дома звикнуть, а от чи повірять глядачі, коли ви з’явитесь на оперній сцені?
— Заждіть, заждіть, — обізвався археолог, — невже ви та сама славетна співачка?.. Я ще був студентом, коли…
— Та сама, — хитнула головою Ганна Петрівна. — Востаннє я співала на сцені тридцять років тому.
Археолог зашарівся, навіть лисина почервоніла.
— Так я ж… — заговорив він тремтячим голосом, — я ж так вас кохав… платонічно, звичайно… просто марив вами!
— І, між іншим, тому й не одружувався. — Ботанік запирхав, поблискуючи окулярами, і потер сухенькі долоні.
— Ну, от і познайомилися, — сказав Боровський. — А тепер не гаймо часу.
Він повернувся і енергійно попрямував боковою доріжкою до невеликого сірого корпусу. Два приятелі ледве встигали за ним.
(Продовження на наступній сторінці)