Удвох з батьком Ольга зайшла до камери. Щільно засунулись двері. Іван Макарович включив насос. Ко-ли він перекачав повітря в ракету, відкрився зовнішній люк, Ольга стала на порозі і з жахом побачила чорну безодню, що відділяла їх від Троянди. Як туди стрибати? Знала, що тіла тут не мають ваги, що впасти нікуди не можна, але ж… Неймовірне провалля, в якому рояться зорі, паморочить і… тягне до себе! Треба злегка натис-нути кнопку, з балончика на спині вирветься струмінь газу і штовхне вперед… А там — ухопитися за поручні… Все це Ольга добре знає…
— Чому ти зупинилась? — почула батьків голос у навушниках шолома.
— Любуюсь! — іронічно відповіла Ольга і, прикусивши губу, наважилась — торкнула кнопку. Здалося, наче хтось легенько штовхнув у спину, і вона попливла, попливла, нікуди не падаючи! Ось і поручні шлюзу Троянди. Вхопилась, легко зайшла в досить просторе кругле приміщення. Не встигла й оглянутися, як біля неї вже стояв батько.
— Ну як, Олю?
— Неймовірно!
— Боялася?
— Дуже! — голос її бринів збуджено і… весело.
Герметичні двері за ними зачинилися. Шлюз наповнився повітрям. Знявши скафандри і тримаючи їх на руках, наче плащі, Ольга та Іван Макарович потрапили в шахту з ліфтом. У ліфті їх чекав Петров. Геолог 1 мусь не скинув скафандра, а лише відхилив шолом. Сидів, ухопившись за ліве коліно. Обличчя його перекосила бо-лісна гримаса.
— Що з вами? — стривожився Плугар.
— Та, розумієте, Іване Макаровичу… Коліно… Не розрахував стрибка і стукнувся.
Плугар спохмурнів. Це ж надзвичайний випадок! І скільки разів нагадував він про обережність… Повернувся до мікрофона, вмонтованого в стінці ліфта. Натиснув кнопку.
— Товаришу директор! Трапилось нещастя. Петров ушкодив собі коліно.
— Єрмил Єрмилович? — обізвався бас. — Шкода. Підніметесь — я накажу зменшити обертання, щоб йому легше було дістатися в санчастину. Наша астромедицина підремонтує його!
Петров, перемагаючи біль, усміхнувся.
— Може у вас звичайний вивих, Єрмиле Єрмиловичу, — заспокоювала його Ольга, — то це не страшно.
— Та воно то нічого не страшно… От тільки невчасно все це…
Ліфт підняв їх по "стеблу", і вони вийшли в дуговий коридор самої "квітки". Тут їх зустрів засмаглий чо-ловік у білому халаті. Привітавшись, він легко взяв Петрова попідруки і майже поніс по коридору. Ользі було жаль Петрова. Такий жвавий, рухливий, міцний чоловік — і на тобі… Бідний, він не може стати на ногу.
Зліва в ілюмінатори виднілися високі овальні щити, справа — до коридору виходили двері службових приміщень, лабораторій, житлових кімнат. Всі приміщення, очевидно, були зовсім ізольовані на випадок попа-дання метеорита. Замість вогнегасників у коридорі червоніли запасні балони з киснем. Висіли також скафандри.
Двері директорського кабінету відчинилися всередину, і назустріч Івану Макаровичу та Ользі вийшов на диво маленький чоловік з великою гривою вогненного волосся. Чувши директорський бас по радіо, Ольга уяв-ляла собі велетня. Тепер, побачивши цього щупленького, подумала, що це хтось із лаборантів, але ні в якому разі не директор.
— Прошу, любі мої космонавти! — прогримів доброзичливим басом чоловічок, трохи схилившись і по-казуючи рукою в приміщення.
Це був директор!
Іван Макарович привітався з ним, як з давнім знайомим, і відрекомендував Ольгу.
Директорський кабінет був, очевидно, і лабораторією. Більшу його частину займали довгі столи і стелажі з різноманітними приладами, що поблискували нікелем і склом. Посередині у великій кадужці стояла широко-листа пальма. Ольга завважила, що над нею в стелі є ілюмінатор, крізь який ллються потоки сонячного світла. В кутку до стіни прироблене ліжко — гамак на металевих кронштейнах. Видно, кожен кубічний метр тут викори-стовують максимально…
Директор сів до свого робочого столу, щось там поворожив, і на стіні спалахнув екран телевізора. Стало видно нижню частину "Комети" і дві постаті в скафандрах— вони припасовували товстелезний шланг до круг-лого люка ракети.
— Ваші баки наповнять вчасно, — пробасив директор, — так що не доведеться разом з нами облетіти навколо матінки-Землі…
— Так, часу не хочеться втрачати, — сказав Іван Макарович, — хоча у вас тут і дуже цікаво, Я поки що хотів би побувати в обсерваторії і подивитися на нашу прекрасну Селену .
— Прошу! Тут вам не заважатиме атмосфера. А коли повернетеся — покажу щось таке, що ви ахнете!— засміявся директор, трясучи своєю рудою шевелюрою.
Він розповів, як дістатися в обсерваторію, і, зачинивши за Плугарем двері, звернувся до Ольги:
— Сподіваюся, що ви влаштуєтесь у нас добре. Ви, здається, працюєте над кандидатською дисертацією? (Ольга кивнула). Ну, от і чудово. Тут є над чим замислитись. Раджу вам дослідити нову хворобу, яку ми умовно назвали "Страх простору". Виявляється, що на нервову систему людини негативно впливає безмежжя косміч-ного простору. Вона звикла до Землі…
Ольга сиділа, поклавши руки на коліна, і з цікавістю слухала міркування директора. Вона відчула, як ця непоказна собою людина захоплює її широтою свого мислення, багатогранністю світосприймання.
— Бачите, — гудів директорський бас, — умовності земного життя склалися історично. Відчуття ваги, обмеженість горизонту… А тут — усе незвичне, все не таке! Та от побудете — самі відчуєте, Ольго Іванівно. Це я, так би мовити, в порядку профілактики.
О, коли б він знав, які думки снували зараз в Ольжиній голові! Не змальовував би, напевне, наукових можливостей Троянди космосу. Краска залила Ользі обличчя так, що й веснянок було не видно. Кілька разів починала говорити, але ніяк не наважувалась! А час ішов, скоро повернеться батько — і тоді буде пізно…
— Я хотіла попросити вас, товаришу директор, допомогти мені в одній справі…
І вона розповіла про свій задум.
Сюрпризи директора Троянди
— Ну, що ви скажете про наш інструмент? — спитав директор Івана Макаровича, коли той повернувся з обсерваторії.
— Це якесь чудо! — у захваті промовив космонавт. — Сила його надзвичайна. Я сподівався, звичайно, що тут застосовуються збільшення в тисячі разів, але такого… Скажу відверто: такого збільшення і такої чітко-сті я не чекав.
Директор усміхнувся:
— Так, умови спостережень за планетами і навіть зорями перевершили наші сподівання. Сідайте, будь ласка.
— Вже тільки заради цієї обсерваторії варто було спорудити супутника,— продовжував Іван Макаровим, сідаючи на металевий стілець, який був прикріплений до підлоги біля столу.— Я розглядав місце нашої посадки. Видно, як на долоні! Вважаю, що вибір наш правильний.
Вони заговорили про дозволяючу силу телескопа, посадку на Місяць; уточнили порядок радіозв’язку з Трояндою, яка буде ретрансляційною станцією між Місяцем і Землею. Радіохвилі з "Комети" линутимуть до її антен і, посилені в багато разів, штурмуватимуть повітряний панцир Землі, щоб там потекти в репродуктори…
— Ох, і господар же з мене! — підвівся директор. — Гостей же, здається треба пригощати? — Він зняв салфетку, і Плугар побачив на столі купу… бананів. — Прошу, це в наших тропіках… Скоро будуть і ананаси!
Іван Макарович із задоволенням їв банани. Соковиті ніжні плоди приємно освіжали йому горло.
— А тепер я вам зроблю сюрприз. — Директор вийняв із шухляди пачку фотографій і подав їх Івану Макаровичу. Плугар почав розглядати. Це були фотографії неба. На фоні далеких зірок біліли більші й менші кру-жечки, о, та вони групуються навколо центрального тіла!
— Це що — Юпітерова сім’я? — міркував уголос Плугар. — Але ж я не бачу на його диску характерних смуг!
— У тому не то й справа, Іване Макаровичу, що це не Юпітер. Це фотографія зовсім іншої планетної системи. В інфрачервоних променях.
— Що ви кажете! Яка ж це зірка?
— Проксіма Центавра із своїми чотирма планетами. Тепер ми закінчуємо обчислення їхніх орбіт…
Очі в них сяяли від захоплення. Плугар кинувся тиснути директорові руку:
— Це таке відкриття, таке відкриття!.. Вітаю, щиро вітаю вас…
— Дякую, Іване Макаровичу.
Ні, закоханий не з таким хвилюванням дивиться на портрет омріяної дівчини, як оці двоє — на фото далекої планетної системи! Про існування інших сонячних систем давно висловлювали різні міркування, припущення, але все ж таки наша лишалася в одному екземплярі… А тепер, ось вони, сусіди! Світло, що лине з швидкістю майже триста тисяч кілометрів на секунду, доходить до нас від Проксіми більше як за чотири роки. Таку віддаль, таку безодню важко навіть уявити, але там є рій планет, що обертаються навколо свого "сонця"… Може, на них і життя є? Може, там розумні істоти впіймали промінь нашого Сонця?
Замислені, сиділи вчені в цьому металевому ящику на маленькій штучній планетці. Променем далекої зірки велич Всесвіту заглянула їм у душу і на якусь мить ніби загіпнотизувала їх. Але справ багато, а життя таке коротке — треба діяти!
— Будете летіти назад — відвезете ці фотографії в Академію.
— Охоче!
(Продовження на наступній сторінці)