— Нехай їде, — обізвалася Ольга. — Небезпека вже минула.
— Добре, хай буде по-вашому.
Все — і непорушну ракету, і мовчазні гори, і невеличкий всюдихід, що пробирався між ними, — все ого-ртала тиша — важка, мертва. А люди діяли, їхній мозок, їхня свідомість повставали проти цієї свинцевої тиші.
"З ким ви хочете мірятися силою?" ніби говорили співчутливі зорі, що великими очима дивилися з чор-ного неба.
"Даремні ваші потуги!" всім своїм виглядом показували байдужі гори, що цілою юрмою обступили зем-них гостей.
А Сонце… Сонце беззвучно сміялося і над зорями, і над гірськими хребтами, і над людьми,
Таємниця верховного жерця
Плугар вів машину обережно. Видно було, що він все ж таки більше звик орудувати авторучкою, а не важелями. Та й не диво: керувати всюдиходом йому показали незадовго перед відльотом на Місяць. Автомашину він водив добре — швидкості на ній переключаються автоматично від збільшення обертів мотора, тільки повертай руля. А от з важелями кепсько: треба докладати чимало фізичних зусиль.
Їхали вже знайомою дорогою — через ущелину, завалену густою тінню, і по голубій сяючій долині. Мі-лько повертався на всі боки, жадібно розглядаючи незнайомий краєвид.
Професор був зосереджений, мовчазний. Ольга поглядала на його скафандр, не наважуючись порушити хід батькових думок. Нарешті не втерпіла:
— Тату! Скажіть мені — що будемо робити?
Іван Макарович неначе не почув запитання. Голуба долина здіймала перед ним тремтливі віяла, і, здавалось, професор був загіпнотизований цим чарівним видовищем. Та ось він зупинив машину.
— Треба набрати цих самоцвітів.
— Великих чи малих? — спитала Ольга.
— Однаково, — сказав Іван Макарович, пригорщами кидаючи камінці в кузов. — Ти запитувала, що бу-демо робити, Олю? — згадав він. — Боротимемось за життя… Я от дивлюсь на оці гори, долини — чудовий краєвид, правда? Ви як, Михайле, вважаєте?
— Чудовий, але дикий.
— Що з того… — невесело промовила Ольга.
— Та ти поглянь!
Ольга випросталась, подивилась навколо — яке могуття!
— Мені страшно, тату! Ці гори задавлять нас…
— А чи знаєш ти, чого в цій панорамі невистачає?
— А чого?
— Людини! Я от дивлюсь і думаю: природа без людини мертва. Уявіть собі — поміж горами білокам’яні селища, лінії електропередач, машини на шосе… От грандіозне, справді історичне завдання людства — оживити цю мертву планету! І ми робимо перший крок у здійсненні цього завдання. Ясно? А ти — "гори задавлять"… Ні, вони не вороги наші, а друзі!
І вже їдучи, Іван Макарович продовжував:
— Ви думаєте, що там лежить, у тих горах? Ага, мовчите! То ж кисень, уявляєте, — кисень!
— Як же це? — прохопилась Ольга.
— А так, у різних сполуках. Є такі мінерали, що більш як наполовину складаються… з кисню. От наше з вами завдання — видобути кисень, багато кисню! І, звичайно, азоту. Створити повітряний океан.
Батьків настрій передався й Ользі. їй стало легше на серці. Значить, батько не розгубився в смертельній небезпеці!
— А це… здорово, тату!
— Буде атмосфера на Місяці — забуяє життя! — продовжував Плугар. Він говорив таким тоном, неначе міг тут працювати безкінечно довго, неначе попереду цілі роки, а не години. — У висохлих руслах потечуть ріки, а на них побіжать кораблі. Отак, як на Дніпрі чи на Волзі, уявляєте?
Іван Макарович малював казкову картину оживлення планети. Ольга слухала і думала: "Чи це тато мене забавляє? Хіба я не знаю, в якому становищі ми опинилися?" Настрій у неї все ж був тяжкий. Але, потрапивши в селенітське місто, Ольга забула про все — таке чудове видовище постало перед очима! Яскраве сонячне світ-ло заливало тунелі, переходи, всілякі приміщення: круглі, шестигранні зали, ромбовидні і трикутні кімнати. Михайло розглядав ці величні рештки селенітської цивілізації мовчки. Зате Ольга не могла стримати своїх по-чуттів.
— Це ж казка, тату! Неймовірно!
— Неймовірно, але факт, — пробував жартувати Іван Макарович. — А освітлення — це ж ти відкрила! Видно, сонячний колодязь випадково завалило, а ти спіткнулася і розчистила дорогу світлу… Он як буває!
Ольгу особливо вразив храм. Монументальні колони, ліс колон! Жевріюча кам’яна чаша, над нею — ка-м’яне, всіяне зорями небо — все це викликало захоплення і подив. А зотлілі рештки селенітів лякали. Коли во-на дивилася на них, морозом осипало спину.
— Побачивши таке диво, можна й помирати, — зітхнула дівчина.
— Що ти, дочко! — Іван Макарович поклав їй руку на скафандр, мабуть, хотів погладити по голові. — Про життя треба думати, а не про смерть. Ми ще побачимо і не такі дива!
— Я не шкодую, тату, що полетіла з вами!
— Я зворушений, — іронічно промовив Плугар. — От ти тільки не цікавишся, чи я не шкодую…
Вони спустилися ярусів, може, на п’ять. Іван Макарович обрав просторе, майже порожнє приміщення в глибині міста. Його привабив невеликий вхід, а найголовніше — кам’яні "двері", об які спіткнувся Михайло. Власне, це були зовсім не двері, а чимала відполірована кам’яна "дошка", якою можна закрити вхід.
— Отут до нас не добереться холод, — пояснив Іван Макарович. — Ви ж знаєте, що коли настане ніч, на поверхні буде температура мінус сто–мінус сто двадцять градусів. А ніч тут довга — чотирнадцять з половиною земних діб, отже, влаштуватись треба серйозно.
— Ви вважаєте, що полетіти не вдасться? — спитав Мілько.
— Хто його знає. Відверто кажучи, на це я покладаю мало надій. Місячну ніч нам треба перебути тут, налагодити зв’язок із Землею. А там прибуде друга ракета…
— Схаменіться, тату! — скрикнула Ольга. — Ми ж тут задихнемося! Хіба ж у нас вистачить кисню на півмісяця? Краще всім узятися копати…
— Не хвилюйся. Там робота іде. А всім однією лопатою робити нічого…
— Руками треба вигрібати!
— Оце вже паніка. Не люблю.
Ольга нічого більше не сказала. Хоч і неохоче, але взялася допомагати батькові в підготовці його дослі-дів з мінералами. Встановили апаратуру — атомну "батарею", за допомогою якої професор збирався добувати кисень і азот. Наносили мінералів, зсипали їх у купу посеред приміщення, тут же поставили запасний балон кисню і т.д.
— Тепер, товариші, я зможу працювати й сам. А ви повинні знайти в цьому місті кварц і аміачну селітру.
— А навіщо?
— Кварц має багато кисню. Кварц є в граніті, в піску. Гірський кришталь — це прозорий кварц, аметист — це фіолетовий кварц. Буває й такий, ознайомся, — Іван Макарович дав Ользі темнуватий лискучий камі-нець.— Аміачна селітра, ось її білі кристали, має і кисень і азот, саме те, що потрібне для дихання. А щоб не заблудилася — візьми ось це, воно пише червоно. Позначай свій шлях стрілками. Та не барися. Топірцем відколюй камінь і носи мені. Все ясно?
— Так.
— Іди. Не заблудиш?
— Не хвилюйтеся, тату. Я буду обачною.
— Гляди мені!
Ольга взяла топірець, червоний камінь, брезентову сумку і подалася. Іван Макарович довго дивився їй услід, аж поки вона не зникла за поворотом. Вона кілька разів черкнула червоним каменем по стіні. Михайло рушив у другий бік, але Плугар затримав його. Треба було закрити вхід до приміщення кам’яною плитою. Удвох вони легко поставили її, а витерли пилюку — заблищала, як дзеркало!
— Як ті селеніти жили без дверей? — говорив Михайло. — Чи, може, були дерев’яні, та зотліли?
Професор клопотався біля апаратури і нічого не відповів.
Кам’яна "дошка" була ширша за вхідний отвір і добре закривала його. Треба тільки так притерти її, так припасувати, щоб жодної щілини!
Михайло дістав інструменти і вправно почав роботу.
А Ольга тимчасом ішла все далі й далі. Правду кажучи, їй було лячно блукати самій по такому грандіозному підземеллю. Часті тіні перегороджували їй шлях, привидами поглядали на неї зотлілі селеніти. Інколи навіть коліна тремтіли! Та дівчина відганяла страх і йшла. Вона вирішила дослідити храм — у ньому, за всіма ознаками, є чимало різних мінералів, а між ними, може, знайдеться і кварц.
Храм зустрів її урочистою напівтемрявою. Ольга в захопленні дивилася на конусну виїмку, виставлену, мабуть, з різноманітних каменів. А що коли спуститися в цю кам’яну лійку? Скільки тут всіляких кам’яних плит!
(Продовження на наступній сторінці)