Це голос головного лікаря. Стукнули двері, вийшов, усі пішли, окрім Ренати.
Еола підкликала її до себе і, коли подруга сіла на стілець біля ліжка, торкнулася її теплої руки:
— Слухай, Ренато, що сталося?
Подруга зобразила на своєму хлоп'ячому обличчі щире здивування:
— Нічого такого. Звідки ти взяла?
Намагалася говорити природним тоном, але це їй не вдавалося, Еола відчувала нещирість. Що ж трапилось?
Світило піднялося вище, і в кімнаті стало трохи прозоріше, рожевість пом'якшала. Еолі на мить згадалися білі, чисті, прозорі дні на Землі. А тут, певне, і сніг червонястий... Малесенькі поснули, але губенята ворушаться... Несамохіть торкнулася своїх обважнілих грудей, що напинали сорочку.
— Все гаразд, Еоло, все йде, як і належить, — говорила тим часом Рената. — Головне для тебе зараз — спокій, тобі потрібно енергії ще й на оцих смоктунців. Період особливо...
Рената замахала руками у бік дверей, і вони швидко зачинилися. Проте Еола встигла помітити великі чорні очі дружини астронома. Ті очі зблиснули, як зорі, і зникли.
— То дружина Лойо Майо? Чому ти не впустила?
— Я ж кажу: тобі потрібен спокій, тиша. Саме час годувати немовлят.
І знову Еола відчула якусь навмисність, недомовки. Воно й справді зараз не до сторонніх розмов, але... Хоча б уже швидше підвестися та самій... Коли б уже порозмовляти з Гордієм! Як тільки можна буде встати, одразу ж піде в апаратну, викличе Гордія, покаже йому маленьких...
При цій думці Еола усміхнулася, і Рената засяяла теж.
— Ну, ти й молодчина, Еоло! Привести двійнят — оце щастя!
Тепер її голос був правдивим, щирим, і Еола вже веселіше сказала:
— Ти, може, також... Мабуть, підуть двійнята й трійнята...
— Чому ти так гадаєш? — Рената підвела її і підклала під плечі подушку. — Так буде зручніше.
— Просто, я думаю, що природа не байдужа до людського роду. Вона забезпечить продовження виду. Адже нас тут жменька... — Беручи малого з рук Ренати, спитала: — А ти хотіла б отаких?.. — І виразно поглянула на її округлий живіт.
Подруга всміхнулася:
— А хто б же відмовився? Зажди, скоро Гантеля наповниться дитячим галасом!
Рената розговорилася про майбутнє — великі гамірливі міста на цій планеті, електропоїзди, морські лайнери. Та Еола чула її одним вухом, всю її увагу зараз привертало крихітне тепле тільце на руках, вона прислухалася до смоктання, і її поступово охоплювало не знане досі блаженство. Як вона мріяла стати матір'ю! В довгі роки космічного польоту, роки, яким, здавалося, й кінця не буде, не можна було й думати про материнство, але ця трепетна мрія ніколи не полишала її. То був непогамовний поклик життя, яке жадає свого продовження, відгомін дивовижного процесу, що є суттю часу і простору. І ось вона — мати... Невже це не сон, а дійсність?
Подушечками пальців ледь чутно доторкнулася до голівки сина, вкритої ріденьким волоссям, неначе хотіла впевнитись, що це справді... А онде й донечка ворушить губенятами. Зажди, зараз і тебе погодую...
Але ж Гордій — затятий космонавт. Невже не можна перервати програму досліджень хоч на один день? Міг би спуститися з тієї орбіти...
— Наші діти про Землю дізнаються з кінофільмів, картин, фотографій. — Рената забрала малого і подала Еолі доньку. — А побачити вже не побачать...
Еола зітхнула:
— Будемо сподіватись, що Гантеля для них стане такою ж прекрасною, як для нас була Земля.
— Мабуть, так воно й буде, — покивала головою Рената. — Зразка для порівняння не матимуть, що їм залишатиметься, як не полюбити свою рідну планету?
— Маєш рацію, — погодилась Еола. — А ми всі подумки на Землі... Як там наші рідні? Чи не забули нас друзі?
Ренатине обличчя скривилося в болісну гримасу, кутики вуст здригнулися, жінка нервово пирснула чи то сміхом, чи плачем.
— Не треба про це, принаймні хоч зараз.
Одвернулася, щоб непомітно витерти вологі очі.
До будинку апаратної від лікарні — рукою подати, проте для Еоли ця відстань здавалася величезною. Ось вона йде і ніяк не дійде. Може, тому, що дуже ослабли ноги, чи того, що колотиться серце? "Слухай, звертається вона подумки до самої себе, ти ж невропатолог, радиш іншим дисциплінувати свої нерви, а сама не можеш упоратись із хвилюванням. Не хвилювання, а тривога? Ну й що? Тим більше потрібне самовладання..."
Селище — дехто називав його Тимчасовим, а дехто — Піонерським — мало всього кілька споруд, досить кумедних в архітектурному відношенні. Воно притулилося попід невисокими горами, суціль порослими лісом. Якщо не рахувати антени, встановленої на пологій вершині гори, то всіх будівель було чотири. Каменю навозили тільки для підмурків, стіни і стелі склали з дерева, а зверху напнули міцні пластикові шатра, підперті каркасами з алюмінію. Головний корпус, в якому розмістилися житлові кімнати, схожі на каюти космічного корабля, тільки набагато просторіші, поставили метрів за 150–200 від підніжжя гір. До нього з одного торця приєднувалося приміщення кухні та їдальні, з другого — медичний сектор. Для складів (продуктового і технічного), а також для гаража Самсон і Даліла пробили тунелі в сусідніх горах. Апаратну поставили у видолинку під горою, на якій вивищувалась антена.
Вийшовши з клініки, Еола наче потрапила в лазню. Це відчувалося особливо різко, бо в приміщення повітря подавалося крізь фільтри. А надворі було волого і жарко. На її обличчі одразу ж з'явилися дрібненькі крапельки поту, сорочка прилипла до грудей. Повернула за ріг, і до слуху дійшов шум невидимої звідси річки. Що ж вона скаже своєму Нескубі? Нести близнят їй не порадили, покаже їх татусеві згодом. А зараз... Хотілося і посварити, і приголубити Гордія... Чи той будиночок апаратної відсувається, чи що? А пульс частішає, кров шугає у вуха. Ну, зажди, космічний вовче, дам я тобі перцю!
Світило підбивалося до зеніту, але навколо домінували ті ж самі два основні кольори — червонястий і темний у тінях. Ця картина скидалася на земне надвечір'я, і Еола зітхнула на ту згадку. Апаратну з двох боків огортали чорні пелюстки, вікна — голубуваті з рожевим полиском, наче сполохи далекої пожежі. Це чомусь ще дужче стривожило знервовану Еолу. Підходила задихана, ніби зійшла на високу гору.
Переступивши поріг апаратної, потрапила в цілком інший світ. Лампи по-земному денного світла! Джеркотання апаратури, зелені хвильки на екранах осцилографів...
— Як ви сказали? Повторіть ще раз! — гукав оператор, схилившись до невеликого екрана. — Сліди цивілізації?
Еола підійшла ближче, щоб через його плече поглянути на екран. Звідти якийсь зарослий чоловік сипав словами:
— Скелі ці нависають над широкою річкою, кожна з них — скульптура, одноокі, розумієш, голови...
Еола ніяк не могла пригадати, хто це такий — не стрижуться, не голяться...
— Може, там живе Поліфем із своєю сімейкою? — глузливо сказав оператор. — Будь обачним, Алк!
"Так, це Алк, — упевнилась і Еола. — І як я одразу не впізнала... Такі сердиті очі тільки в нього..."
— Ти знову іронізуєш,— обурювався з екрана ботанік, а я кажу: природа такого не зуміє...
— Ну, це вже зухвальство, — в тому ж дусі продовжував оператор. — Від тебе, друга природи, я такого не чекав... Якщо природа могла створити отакого тебе...
Вони, мабуть, ще довго так перемовлялися б, та Еола торкнула оператора за плече, і лише тепер він помітив її присутність.
— Ну, гаразд, Алче, і цю твою інформацію ми обговоримо. Фотографуй, занотовуй. Цікавих тобі гербаріїв!
— Усім привіт,— встиг сказати Алк і розтанув в екранній млі.
Оператор підвівся якось трохи дивно, очікувально дивлячись на Еолу, торкнувся своєї густої бороди і одразу відсмикнув руку, наче припекло.
— Я хотіла б... Чи можна викликати "Вікінг"?
Уже по тому, як пересмикнулось його лице, відчула: щось трапилось.
— Гм... Хіба вам не сказали?..
— Ніхто нічого не казав...
— Та, власне, нічого особливого, це буває, — оператор говорив затинаючись. — Усякі технічні неполадки...
— Та скажіть, ради бога, що сталося?
— Я ж і кажу: зв'язок — це тонюсінька ниточка...
— Ну?
— От вона і рветься. Саме це сталося вчора — зв'язок з "Вікінгом" перервався. Але я сподіваюсь... Та ви не хвилюйтеся — капітан Нескуба і Лойо Майо живі-здорові. А зв'язок...
Еола вже не дослухалася, що він говорив про відновлення зв'язку — її погляд упав на вузеньку стьожку з рулона, що лежала на панелі екрана під щілиною видачі. Великими літерами там було надруковано:
Я радий, Еоло, що мрія твоя здійснилася і ти стала матір'ю! Плекай наших діток, повернемось — пригорну до серця.
Назавжди твій Гордій Нескуба.
Гантеля — Земля.
Еола спаленіла, губи їй затіпались, та вона нічого не сказала, мовчки затиснула того папірця у жмені і неквапом пішла до виходу, сповнена якоїсь незрозумілої для оператора гордості.
17
(Продовження на наступній сторінці)