Еола зітхнула:
— Мені теж ці калорії в горлі застряють. Та й усім уже осточортіла проклята хлорела.
Жартівливі нотки вже не бриніли в її голосі, і це стурбувало чоловіка.
— Що ти кажеш? Проклята хлорела? — трохи силувано усміхнувся Нескуба. — Схаменись, люба. Ця водорость... якщо ти хочеш знати, то вона якраз і є чудом природи. Такий вміст білка, вітамінів, амінокислот...
— То чого ти кривишся, мов середа на п'ятницю?
— Я кривлюся? Ще чого не вистачало!
— А меню можна поліпшити.
— У перфострічці нашого електронного кухаря запрограмовано десятки різних страв.
— Десятки... — знизала плечима Еола. — І все це варіації на тему, яка зветься — хлорела. Пора б уже замінити перфострічку — маємо непочатий запас трохи кращих продуктів. Ти б скуштував і курятини, і баранини, і навіть вим'я!
Терпляче вислухавши її кулінарну декламацію, Нескуба сказав:
— Саме зараз, коли "Вікінг" потрапив у небезпечну ситуацію, почати недоторканий запас було б нерозумно з психологічних мотивів. Ти мене зрозуміла? Космос теж вимагає жертв.
Так і не вдалося бідолашній Еолі, гострій на язик, перемогти хлорелу. Звичайні аргументи на Гордія Не-скубу не вплинули, а сильніші, знадливіші, що ними тішаться привабливі жінки, не могли подіяти через підступність цієї ж водорості, яка за відданість віддячує чоловікові кволістю та байдужістю до всього, окрім хіба службових обов'язків.
Буркнувши щось не дуже ґречне на адресу хлорели і свого капітана, Еола склала на тацю зім'яті тюбики, порожні коробочки і подалася з рубки. Нескуба не дуже дослухався до її бурмотіння, бо саме засвітився екран внутрішнього зв'язку і з голубуватої його глибини виринуло пісне обличчя керівника фізичної лабораторії. Попід очима в нього були синці, вчений кашляв і шморгав носом.
— Ну, як там у вас? — запитав Нескуба.
— Усе добре, але майстерня зриває графік: досі не виготовили редуктора.
— А соленоїд?
— Почали монтаж. — Фізик чхнув, хапливо дістав хусточку і, витерши носа, додав: — Згідно графіка.
— Гаразд, — капітан спробував усміхнутися, — давайте так, тільки, того, бережіть здоров'я. А на майстерню ми натиснемо.
Звичайно, він добре знав, що інженери не байдикують, але настрій вони йому зіпсували. Гравітаційний трансформатор, модель якого запропонували фізики, — може, це справді порятунок для "Вікінга"! За ідеєю, цей пристрій зможе пробити тунель у полі тяжіння, і всі схвалили програму робіт, обіцяли напружити, стократ помножити зусилля, а от...
З'єднавшись з майстернею, Нескуба довго доскіпувався, в чому ж причина затримки. Інженери пояснили, послалися на об'єктивні причини, але це не покращило капітанового настрою. І патетичне повідомлення з обсерваторії він сприйняв без ентузіазму.
— Епохальне відкриття! Ми сфотографували об'єкт із проторечовини. За попередніми обчисленнями ця хмара перевищує своїми розмірами наш Чумацький Шлях у мільярд разів!
Нескубі здалося, що великі темно-карі очі Лойо Майо від страшенного захоплення от-от вискочать з орбіт. Молодий вчений помітив кислу міну на капітановому обличчі і здивовано вигукнув:
— Невже це вас не хвилює? Ви ж тільки подумайте...
— А чи впливає ця хмара на силу гравітаційного поля?
— Еола? Та вона знаходиться...
— До чого тут Еола? — спантеличився капітан. — Ми говоримо про нововідкриту хмару.
— Ми хочемо назвати її Еолою на честь вашої дружини, капітане.
— З якої речі? — здивувався Нескуба. — Здається, вона ніяких заслуг в астрономії не має. Але я цікавлюсь гравітацією.
— На простір, в якому ми перебуваємо, новий об'єкт не впливає. Він знаходиться на околиці видимого Всесвіту, відстань — десять мільярдів світлових років[1]. Так що промінь, який ми зафіксували на фотоплівці, вирушив у мандри тоді, коли не тільки не існувало життя на Землі, а й самої нашої планети ще не було. Уявляєте?
— Не дуже. З такими відстанями моя уява не може впоратись.
— Можливо, й так, але... Це ж дозіркова стадія речовини!
Мабуть, не кожен закоханий з таким жаром говорить про свою кохану, як Лойо Майо про цю космічну хмару, що мріє десь у неуявній далечині. Нескуба з властивою йому витримкою ще цілу хвилину слухав дифірамби, що їх виспівував темпераментний мексіканець "зоряній матці", "дивовижному явищу Природи", "золотій рибині", яка так щасливо потрапила у фотокамеру.
— Мусимо сфотографувати її з різними світлофільтрами, провести найдетальніші виміри, виявити деякі характеристики за допомогою телескопа-спектрометра, — провадив учений. — Нам треба максимально використати сприятливі обставини, в яких перебуває "Вікінг".
— Сприятливі обставини?! — скрикнув капітан, схопившись за голову.
— Ну, так... тобто, я хотів сказати: сприятливі для астрономічних спостережень.
— Все зрозуміло,— перебив капітан, кладучи руки на пульт. Почувався трохи ніяково за свою миттєву невитримку і провадив далі якомога спокійнішим і твердішим голосом: — Що ж до назви... Може, краще буде — Гуллівер?
— Ну, що ж, — зам'явся Лойо Майо. — Ми хотіли увічнити ім'я...
"Увічнити... — подумав Нескуба. — Оце оптиміст! Певне, зовсім не здає собі справи, в яких "сприятливих обставинах" ми опинилися. І зв'язку з Землею давно нема..."
— ...Та якщо ви... — зітхнув Лойо Майо. — Що ж, нехай буде Гуллівер.
На закінчення розмови Нескуба підкреслив, що най-пекучішим завданням зараз є спостереження за ближнім космосом, хоч він і здається пустельним, бо це для "Вікінга" життєво необхідне. На знак цілковитої згоди молодий астроном ствердно хитав головою, але капітан не був упевнений, що він усвідомив важливість цього завдання. Та перепитувати не мав часу — треба навідатись до майстерні, яка вибилася з графіка, і допомогти інженерам на місці. Залишивши за командним пультом першого пілота — блискучоокого Саке Мацу, Нескуба подався в майстерню. Ішов довгим вузьким коридором, який нагадував йому вулички старої Риги — чудового міста, де вивчав тонкощі радіосправи і де спізнав гарячий ритм Еолиного серця. А втім, спогади ненадовго відволікли капітанову увагу. Зусиллям волі він відігнав їх за обрій свідомості і почав думати про гравітаційний трансформатор. Це ж оригінальна, смілива ідея — розщеплення гравітонів! Якби тільки пощастило подолати деякі технічні труднощі. Чи вистачить енергії? Десь у глибині душі ворухнувся сумнів, зневір'я, бо досі з гравітонами не було жодного вдалого експерименту, але капітан твердо вирішив довести почате до кінця. Та, власне, іншої альтернативи й не було, якщо спроба не вдасться — тяжіння їх розчавить.
У майстерні Нескуба повеселішав: інженери працювали дружно: двоє монтували соленоїд, троє поралось біля редуктора. Чути було дзижчання моторчиків, зумер вимірювальних приладів.
Капітан підбадьорливо кивнув хлопцям: давайте, мовляв, давайте! Швидко надів робочий комбінезон, узяв креслення ще не готової деталі і почав складати програму для верстата-автомата. Хлопці тільки перезирались, спостерігаючи, як чітко і вміло працює капітан.
Потрібно було майже сорок вісім годин виснажливої праці, щоб виготовити усі вузли Гравітаційного трансформатора. Молоді інженери ледве трималися на ногах, а капітанові шуміло в скронях, як шумить Ризька затока під час негоди. Була хвилина, коли Нескуба подумав про посилене харчування і вже хотів дати дозвіл зірвати пломбу з того люка, за яким зберігається недоторканий запас, але втримався, може, просто з упертості. "Ще не так важко, — подумав. — Оранжерея забезпечує білками, а роз'їдатися нічого".
Тепер належало змонтувати трансформатор на обшивці корабля — у відкритому космосі, а це було, мабуть, ще складніше. Той, хто побував у космосі, знає, що працювати в скафандрі, навіть призвичаївшись, не дуже легко. Проте труднощі не лякали інженерів — усі працювали з молодечим завзяттям.
Нарешті-таки настала довгождана мить, радісна звістка облетіла всі секції, найдальші закутки "Вікінга": Гравітаційний трансформатор встановлено, відрегульовано, до нього підвели кабель високої напруги, апарат готовий до випробування!
"Вікінг" давно не знав такого піднесення. Особливо жінки — зраділи, як діти. Навіть медиків охопила евфорія — сміх, жарти, вигуки, сяючі очі. Де в них і енергія взялася! Еола обхопила міцну Гордієву шию, повисла, зігнувши ноги в колінах, і обпалила чоловіка поцілунками.
— Не дурій, — гамував радість капітан, — ще не відомо, чи вдасться...
Звичайно, становище було непевне, і навіть самі автори проекту не виявляли надмірного оптимізму. Але як хотілось, щоб сталося чудо! Всі інші небезпеки, які чигали на них на шляху до мети, були ніщо в порівнянні з оцим реальним лихом, яке їх уже спіткало. Вирватись, будь-що вирватись з нещадних лабет цього дикого гравітаційного поля! Чи виправдає ж сподівання схожий на мортиру апарат, встановлений на носі корабля? Ех...
Звільнившись від Еолиних обіймів, Нескуба сів у своє крісло біля командного пульта, і тієї ж миті пролунав його наказ:
— Кожному зайняти своє місце! Стартова готовність...
(Продовження на наступній сторінці)