Філософ кивнув головою: авжеж, і характеру, а не якихось там псевдологічних схем, що постулюються від небезпек та випадкових загроз! Він вважає, треба діяти, відкидаючи всілякі перешкоди, експедиція не лише потрібна, вона просто-таки необхідна!
— Але тепер, після такої ухвали, ніхто не згодиться відправитись зі мною…
— Як це ніхто? — здивувався Альга. — У вас немає супутника?
— На жаль.
Він подивився їй у вічі і тихо сказав:
— Ну, що ж, тоді беріть мене… якщо я зможу бути вам корисний.
— Справді? Ви згодні?
— Я буду щасливий, коли ви візьмете мене в експедицію.
— Чудово! Але ж ви повинні зважити…
— Сподіваюсь, ви познайомите мене із завданням?
— О, так! Ми наблизимося до ядра Метагалактики, щоб уточнити деякі характеристики його поля… Може, ви під’їдете зараз до моєї лабораторії?! Ми зможемо детально обговорити тематику дослідів.
— Охоче.
— Ну, то я на вас чекаю.
Моложава жінка в золотистій сукні неквапно походжала перед великим, на всю стіну, екраном.
— Любі діти! Ви вже маєте уявлення про Землю, нашу рідну планету, — говорила, тамуючи хвилювання. — І хоча ви всі, ваші батьки, діди й прадіди народилися тут, на борту "Сатурна", Земля залишається нашою праматір’ю. Вона — колиска людства, там воно зростало, удосконалювалось, простуючи крізь терни до зірок. Відео-плівки показали вам, що на континентах Землі часто лютували не тільки стихійні лиха, а й воєнні чвари…
З глибини екрана за нею стежило кілька десятків дітей. Напевне, їм було цікаво слухати цю розповідь — ніхто не вимикався, під екраном тихо сяяв суцільний ряд зелених цяток. Слова вчительки дивовижно єднали оцей осколок людства з материнською планетою, з давно минулими епохами, її голос навівав чари казок, пере-носив до іншого світу — широкого, високого, вільного. І тоді наче зникали міцні оболонки, що оточували лю-дей на "Сатурні", уява малювала замість тихих басейнів бурхливі моря, замість оранжерей — безкраї ліси, а замість освітлювальних ламп — велике яскраве Сонце. Ех, якби побувати на Землі!..
Коли вчителька скінчила, діти враз защебетали, вона аж усміхнулась і трішки повернула тумблер гучності.
— Не так голосно, діти, і не всі разом…
Та запитання посипались, ніби корпускули в лічильнику:
— Навіщо сконструювали гори?
— Хто вигадав річки?
— Чому раби не повстали всі разом?
— Навіщо окремим людям потрібно було багатство?
— Чи можна дихати на вітрі?
— Навіщо наробили стільки снігу?
Коли табло обіч екрана було заповнене, вчителька піднесла руку, що означало: на перший раз досить.
— Тепер будемо відповідати. Хто з вас мені допоможе?.. Ну, гаразд, вісімнадцятий, розкажи нам про гори.
Вчителька натиснула кнопку, щоб вісімнадцятого могли бачити всі.
— У нас, на "Сатурні", гір немає, бо наша планетка збудована за кресленнями. Тут гори зовсім і не потрібні, краса нашого "Сатурна"— в доцільності кожної секції, кожної деталі. А на Землі…
Хлопчик не договорив: саме в цей час до навчального приміщення вскочив якийсь юнак. Навіть не глянувши на екран, крикнув:
— Хіба ви не знаєте, що діється?! Поки не пізно…
— У нас заняття… — розсердилася вчителька, але він ні про що й слухати не хотів.
— Найавторитетніша інстанція не схвалила цієї авантюри, а вона всупереч… Ви ж розумієте, що це про-сто жахливо — отак-о взяти й пірнути в космос!
— Може б, ви все-таки пояснили, юначе, що сталося?
— Як? Ви нічого не знаєте?.. Арі вам не сказала? Ну, звичайно, це в її стилі!
— А що сталося?
— Поспішіть до Причалу — з хвилини на хвилину її дослідницька ракета стартує… Ви, тільки ви можете її затримати! Мерщій, мерщій!
І він, як ошпарений, вискочив з приміщення.
Вчителька ступнула крок услід і зупинилась, мовчки дивлячись на вже закритий вихід. Стояла, здавалось, забувши про своїх маленьких слухачів, що насторожено зиркали на неї з екранної глибини. "Що ж це таке? — обпікала думка. — Чому Арі не порадилась зі мною? Ех, діти, діти…"
Та досить їй було поглянути на екран, як розгубленість одразу ж зникла — вчителька завжди мусить бу-ти взірцем для своїх вихованців. Що б не сталося, а їй не повинно бракувати самовладання, внутрішньої дисципліни, їй до щему образливо, гірко на душі: донька не порадилася з нею, хоча досі вони були друзями і нічого одна від одної не таїли. Ну, що ж…
— Продовжимо, діти, наше заняття…
Арі дуже імпонувало, що філософ Альга зацікавився найновішими проблемами фізики. Вона посвячувала його в таємниці своєї науки з якимось особливим задоволенням.
Альга, слухаючи ту розповідь, старався не дивитись на дівчину, відводив погляд навіть від її черевичків. Та коли зосередився, коли усвідомив, яке ця дівчина поставила перед собою важке наукове завдання, підвів очі і відверто милувався нею.
— Зміни в параметрах поля, крізь яке проходить "Сатурн", дехто з учених вважає фікцією. Інші пояснюють їх похибками апаратури, — говорила Арі. — Я перевіряла апаратуру не один раз і не двічі: робота цієї системи бездоганна! Ви звернули увагу на останній Астрономічний Атлас? Усі "ближчі" галактики перебувають від нас майже на однакових відстанях. З цього я роблю висновок: "Сатурн" вступив в область, яка безпосередньо прилягає до центру Всесвіту. Можна припустити: там генеруються зовсім не відомі нам поля — їх ото вже звідси відчувають наші прилади… Що там чигає на нас? Які невідомі властивості того простору? Хіба не мусимо дослідити?.. За моїми підрахунками, "Сатурн" підійде до тієї зони десь через тисячоліття. Які небезпеки ви-никнуть перед нашими нащадками? Скажіть, Альга, хіба не наш обов’язок розвідати трасу? Якщо полетіти з максимально можливою швидкістю, можна досягти центру Всесвіту за якихось сім–вісім років…
— А що передали автоматичні зонди, запущені… точно вже і не пригадую коли?
— В тому ж то й справа, що зонди зникають за обрієм зв’язку, зникають безслідно, не передавши ніякої інформації.
— Як? — здивувався Альга. — Жодних повідомлень?
— Інформація надходила з відстані, трохи більшої за парсек . А далі зв’язок обривається. Ось чому я й вирішила летіти. Апарати, які б вони не були розумні й чутливі, не можуть безконечно пристосовуватися до мінливого середовища.
— Це так, — погодився Альга, — потенції людського мозку значно більші.
— Отже, ви підтримуєте мене?
— Без вагання, Арі! Все це і дуже важливо, і надзвичайно цікаво. Такому дослідженню можна присвяти-ти життя.
На її чутливому обличчі заграв усміх, і його самого пройняло відчуття щастя. Співзвучність неспокійних інтелектів — що є радісніше в житті? Просто дивно, як він сам не висунув такої вочевидячки необхідної ідеї розвідувального польоту до центру Всесвіту?
Арі нараз насупила брови й одразу ж заговорила застережливим тоном. Чи враховує він ступінь небезпеки? Чи усвідомлює, що це буде не звичайна наукова вилазка, яка має нульовий коефіцієнт ризику і дає втіху вже хоча б зміною обставин життя? Ця мандрівка має бути дуже тяжкою, довготривалою, небезпечною.
— Все наше життя — мандрівка в невідоме, — сказав Альга. — Якщо ви вважаєте, що я буду корисний…
— Я рада, просто щаслива, що ви перебороли щоденну інерцію. Отже, летимо?
— Летимо! — вигукнув. І тут же був нагороджений поцілунком.
— Якщо у вас є з ким прощатися, — весело сказала Арі, — то прощайтеся. До старту лишається… — по-глянула на хронометр, — тридцять три хвилини.
— Я тільки попереджу свого партнера, що шахову зустріч доведеться відкласти на деякий час.
— А я попрощаюсь із мамою.
Ходили піщаною доріжкою понад озерцем — Арі в темно-синій сукні, мати в золотистій. Справжній гайок навколо озера — із живими березами, дубами, тополями. Але він непомітно для ока переходить в ілюзорні ліси, які, здавалося, тягнуться на десятки кілометрів і творять непрохідні хащі. Звідти повіває цілком реальний вітерець, приносячи лісові пахощі і щебет птаства. Зараз Арі особливо гостро відчуває красу цього шматочка живої природи. В розвідувальній ракеті приміщення тісні, вода лише для побутового вжитку, ну, а дерева… про них можна буде хіба що помріяти.
Ходили мовчки, прихилившись одна до одної, ходили, неначе над прірвою. Та воно ж так і є: космічне провалля поруч, он за тією стінкою корпусу. Мати нічого не питає, донька з’явилася до неї перед відльотом, і цим все сказано. Взагалі, вони чудово розуміють одна одну й без слів. Материне серце млоїло тривожне перед-чуття, та вона гамувала його. Що ж, Арі самостійна особа, не належить до працівників екіпажу, а тому цілком вільна у виборі свого шляху. І, певне, цьому польоту вона теж надає надзвичайного значення, коли побоювался, що мати почне відговоряти. Ех, Арі, Арі! Живемо один раз, і в кожного свій життєвий шлях…
— Мені пора, мамо.
— Я тебе ждатиму, доню. Щасливо!
— Спасибі за те, що ти така…
— Пам’ятай: я тебе жду.
(Продовження на наступній сторінці)