— Заспокойся, друже. Коли б ти міг вгамувати свої нерви, я довів би тобі, що ніякого кохання, власне, в природі немає…
— Навіть безнадійного? — пирхнув Никон.
— Не іронізуй. Так, ніякого кохання, лише розмови про нього, — спокійно вів далі Сократ, — розумієш? — розмови! Адже це почуття аж ніяк не відображає самого об’єкта, а тільки передає суб’єктивне ставлення до нього.
— Ну, гаразд, — Никон сів до столика і почав витирати хусточкою чоло. — Все-таки мені цікаво: невже ти ще не закохувався?
— Хочеш сказати, чи я не чманів? — скривився Сократ. — Ні, як казали в давнину, бог милував. Але спостереження показують, що дев’яносто дев’ять відсотків юнаків хворіють на цю хворобу, в тому числі кілька відсотків на БК.
В його рівному, спокійному голосі було стільки байдужості, скрипу сухого дерева, що Никон одразу перестав сміятися. "Що з ним трапилось? — подумав, окинувши товариша співчутливим поглядом. — Невже його інтелект зовсім придушив емоції? Хіба це людина? Робот!"
— Слухай, якщо ти сам не відчуваєш… як би тобі це передати… — Никон наморщив чоло і деякий час мовчав. — Ні, цього пояснити не можна, — тріпнув чубом, — бо кохання — це таємнича незбагненна штука! І в кожного воно інакше, своє, неповторне…
— Уже й незбагненна! Ти зовсім одурів. Не забувай, що ми живемо в двадцять першому столітті, і можливості математичної психології набагато розширились. Кохання, як всяке явище матеріального світу, — скрипів далі Сократ, — можна класифікувати, систематизувати, можна за допомогою координат визначити рух цього поняття для майбутніх моментів часу, тобто можна скласти ефемериду кохання. Хочеш? Складу. З точністю до одного дня.
— Місячного чи земного? — усміхнувся Никон.
— Земного, — серйозно відповів Сократ. — Врахувавши ступінь твого емоційного збудження, обставини твого життя, уподобання, функцію часу і, нарешті, дію лікування, — можна буде з точністю до дванадцяти го-дин визначити, коли саме твоя психіка унормується…. Хочеш?
— Нічого в тебе не вийде, мудрий друже, хоч ти й знавець математичної психології.
— Вийде, і раджу тобі звернутися до Центру здоров’я.
— Щоб засміяли?
— Навпаки, твоя поява буде для них святом!
На прощання Сократ навіть скривив губи, намагаючись усміхнутись.
— Все буде добре. До зустрічі.
II
Никон не дуже квапився до Центру здоров’я. Зійшов на повільну стрічку тротуару, і вона спроквола по-несла його повз квартали, тісно заставлені будинками, через густодеревні парки, в яких розливалися пахощі земного лісу. Все це він бачив безліч разів, але зараз обмацував поглядом, як і вперше. Знав, що мармурові корпуси зовсім не мармурові, а з пластика, що дерева — синтетичні і "садили" їх тут художники та хіміки, — все це Никон добре знав, але сприймав як справжнє, земне. Усе їхнє місто синтетичне, і це тільки свідчить про могутність сучасної науки. Так, так, вона зробила неймовірне, вона творить другу природу на Місяці! Але люди-на… почуття… Невже Сократ має рацію?
Центр здоров’я — то чималий квартал, де навколо велетенського головного корпусу розташувалися численні павільйони. Це не лише лікувальний заклад, в якому, до речі, здебільшого займалися профілактикою, а й наукова, дослідницька інституція. Досі Никон не бував тут жодного разу, і тепер з цікавістю поглядав навколо. йдучи широкою пальмовою алеєю, думав про свого друга-аскета і відчував, як груди розпирає почуття протесту. "Ефемерида кохання"! Що це тобі — небесне тіло, яке рухається по заздалегідь обчисленій орбіті? Еге-ге… Небо моєї душі чи не складніше від отого, що темніє над нашими головами… І вона, вона в ньому сяє непогасним сонцем! Ага, треба написати симфонію про Сонце…
В головному корпусі Никона зустріли гарні, веселі, може, аж занадто веселі дівчата-аспірантки. Він, бідолашний, і не здогадувався, що саме його поява викликала таке пожвавлення. Хитрунки одразу ж впізнали "замріяного" і ледве стримували натиск сміху.
В залі обліку до нього ходою балерини підійшла привітна аспірантка і так сяйнула блакиттю великих очей, що Никон аж зажмурився. Зажмурився і одразу ж подумав про "об’єкт свого почуття", як сказав би Сократ. Усіх дівчат він блискавично порівнював з нею, і це порівняння було, звичайно, не на їхню користь. Вона — то сонце, зорі, пісня, музика, увесь світ! Он як вона ввійшла в Никонову душу.
— Ви мені пробачте, — почав Никон, не знаходячи потрібних слів і з надією поглядаючи на вродливу аспірантку, — але я прийшов… як би вам це сказати… За намовою свого товариша…
Чарівна усмішка заспокоїла його:
— Я знаю, він консультувався з нами.
— Сократ?
— Хай буде по-вашому, Сократ — це мудра людина.
— Ви маєте на увазі великого елліна чи мого товариша? — пожартував Никон.
— Оце вже секрет, здогадайтеся!
Аспірантка граціозно підійшла до одного з стелажів, зробленого під дуб, і взяла малесеньку котушечку.
— Прошу, погляньте, — вставила котушечку до невеличкої чорної скриньки і торкнула кнопку. Кришка на ній засвітилася, і Никон побачив Сократа.
— Він пройшов у нас курс так званого емоційного лікування.
— Які там емоції? — здивувався Никон. — Він зовсім не розуміє… ну, не знає таких, наприклад, емоцій, як… не знаю, як вам точніше сказати…
Аспірантка знову не стрималась і усміхнулась.
— Я догадуюсь, про що ви… Але ж раніше він дуже страждав од безнадійного кохання.
— Хто? Оцей сухар? Оця логічна конструкція? — Никон страшенно здивувався, витріщив очі на вродливу аспірантку і… зареготав. — Ви жартівниця, ох і жартівниця!
— Вам не віриться? Що ж, це тільки свідчить про надійність нашого лікування. Ознайомтеся з щоденником, і ви переконаєтеся в цьому. Подумайте. Зважте.
Плавною ходою вона вийшла із залу.
Никон сів до апарата. На сивому екрані з’являлися то графіки емоцій, то цифри, що вказували на кіль-кість одержаних Сократом біомагнітних імпульсів, то складні показники орієнтації пам’яті, яких без спеціальної підготовки і не зрозумієш, то його обличчя, спочатку змучене й сумне, а далі все лагідніше і спокійніше. Тепер Никон уже не сміявся. Виходить, це справді серйозно…
Відкинувся на спинку стільця, не звертаючи уваги на миготіння екрана. До щему в серці думав про неї, пригадував зустрічі, розмови — там, на далекій Землі, повитій голубим ореолом. Це було щось казкове, дивовижно прекрасне, прозоре й запаморочливе… Вони ходили з нею у високих травах, полохали диких птахів, милувалися красою згасаючого Сонця. А лижні прогулянки по співучому снігу Антарктиди? А польоти в супутнику? І в очах її сяяло передчуття щастя!.. То невже ж усе це — тільки електронний ланцюжок, відбитий у па-м’яті? І що ж — зітерти той відбиток і всі ці образи зникнуть, наче їх і не було? — Никон аж здригнувся. — Убити образ найдорожчої людини! І задля чого — щоб бути унормованим? Ех, сократівське у тебе чоло, друже, але… Ну що ж — вона зрештою обрала інший шлях, то що ж… Коли вона війнула на мене холодком, я, хоч і вдавав спокійного, сам мало не кричав з розпуки. А з якою крижаною погордою відкинула вона моє запрошення прилетіти сюди, на Місяць… Ну, й Сократ хороший: не признався, що й у нього… А та зустріч із чорнявим юнаком: як вона усміхнулась йому! Це була крапля, що переповнила чашу. Погане це почуття — ревнощі, а от нуртує всередині, ятрить, пече…
Никон зітхнув, оглянувся і рішуче встав. Хай йому чорт, отак людина може й розкиснути!
Лункими кроками вийшов із залу.
— Коли розпочнемо? — рушила йому навстріч волоока аспірантка.
— А ніколи! — весело гукнув Никон.
— Чому? — ще більше округлились її очі.
— А ви закохувались? — ступнув до неї Никон, і дівчина почервоніла. — Ні? Так от як закохаєтесь, тоді зрозумієте! Коли б мені Сократ відверто розповів про себе, я б навіть не зайшов до вас… Тобто я хотів сказати: не наважився б відбирати у вас дорогоцінного часу. Так що це його провина…
— Ні, — оговталась дівчина, — він, може б, і розповів, але в його пам’яті не лишилось інформації не тільки про своє безнадійне кохання, а й про курс лікування. Він, немов у стародавній легенді, скуштував напою забуття. Так що й ви не бійтесь: шкодувати просто не зможете.
— Красненько дякую! Нехай уже я буду таким, як є — "замріяним".
— А більше не залишите нас без обіду? — дівчина лукаво схилила голову.
— Задля розвитку нашого мистецтва можна буде й ще…
— Глядіть, а то за вас візьмуться сатирики! — посварилась пальцем. І така мила посмішка освітила її обличчя, що Никон і додому дістався під її враженням.
Хороший, безпричинно радісний настрій охоплював його єство. Навіть синтетична обстановка житла те-пер здавалась йому привабливою. Ходив по кімнаті енергійними кроками, наче в передчутті чогось світлого, захоплюючого.
І коли раптом дзенькнув дзвоник, Никон аж здригнувся од несподіванки.
(Продовження на наступній сторінці)