Сьогодні капітан Імпет був у піднесеному настрої: задум, підтриманий на колоквіумі, пускає коріння. Звідусіль, де працюють пошукові групи (у більшості з них по два чоловіки) надходять добрі вісті. От лише Маг не хоче поступатися. Та ще й Кепі з її "раціональною" філософією життя. А ситуація різко змінилася: світило стискується — за останню декаду його діаметр зменшився майже на двадцять дев’ять кілометрів.
Обличчя капітанове насупилось, він провів долонею по русявому волоссю, підвівся і відійшов од світло-водної кулі до відчиненого вікна. Подих повітряного океану приємно освіжав. Центральне Світило котилося на захід. Ген-ген, аж на обрії, у синьому серпанку ледь маячить смужечка гір. Тепле відчуття наповнило груди: рідна планета… Тоді, коли в аварійній ситуації вони знайшли тут порятунок, вона була чужою, незнайомою. А тепер стала рідною… Як? Чому? Може, тому, що майже за всіма своїми параметрами вона схожа па їхню дале-ку, тепер уже назавжди втрачену, праматір? Чи просто людина в силу інерції звикає до нових обставин життя? Як би там не було, капітан спостеріг, що цей психологічний злам стався — планета прийняла їх, а вони — пла-нету. І вчасно: вони врятують її від загибелі…
У пам’яті капітана Імпета залишилися спогади про історичні події, здебільшого — трагічні, що сталися там, на прабатьківщині. Тут, певне, все буде інакше, ресурсів незрівняно більше, отже й цивілізація розвивати-меться швидше. Якби тільки пощастило причалити до стаціонарної зірки! Але Маг ніяк не може збагнути ситу-ації, відмовляє у робочій силі. Тут його не обійдеш… Упертий дід. Боїться? Чи просто нічого не розуміє?
Раптом до капітана долетіли звуки ріжків. Далекі й близькі, вони то знімалися до високості, то згасали десь унизу, за обрієм. Зайшла Кені, по її обличчю він побачив: щось сталося.
— Чуєш? То Маг скликає племена…
— Що ж надумав цей невіглас?
Кені підійшла до Імпета впритул, поклала руку йому на плече, промовила заспокійливо:
— Не треба дратуватися, любий. Бачиш, у нього зовсім інший погляд на світ, а ти не хочеш на це зважа-ти.
— Ну чого ж? Хіба мало ми змарнували часу, а особливо ти?
— Не втрачай терпіння, — лагідно сказала Кені. — Вся природа для нього одухотворена, старий година-ми сидить під гіллястим дубом, вслухаючись у шелестіння листя, силкуючись зрозуміти віщу мову дерева.
— Ну й що, розшифрував? — У голосі капітана чулася іронія.
— Звичайно, на те ж він і Маг, щоб розуміти мову дерев, птахів, звірів. Світанок цивілізації. Хіба наші пращури не так само…
— Ти хочеш пофілософствувати, — сказав капітан, вмикаючи кулю світловода. — Може, краще на про-гулянці, коли мене змінять на посту?
— Я хочу тебе застерегти: Маг щось задумав, ходить похмурий, то відводить очі, то раптом зиркає зу-хвало. Може, треба вжити заходів для нашої безпеки?
— Перебільшуєш, Кені. В могутності "прихідців з неба" він давно вже пересвідчився.
Куля світловода, досі наповнена білястим туманом, прозорішала, в ній усе чіткіше проступали обриси навколишнього: стежки в густій траві, ліс, Обсерваторна гора з кам’яними сходами.
— А он і той дуб, — сказала з якимось острахом Кені, — бачиш, туди стікаються люди…
Імпет уже й сам помітив чимало напівголих, зарослих чоловіків, що скупчилися на узліссі. До них приєднувались усе нові й нові постаті, ніби виникали з повітря.
— Отой підліток, то Магів син?
Кені поглянула на кулю:
— Ага, це Дан, поглянь — у нього в руках звірятко.
— Мабуть, упіймав кошеня. — Каштан сфокусував зображення. — Так і є, це буде перший приручений тут кіт.
— Та вони вже давно приручають тварин, — докинула Кені. — О, прошкує до нашого будинку.
— Певне, хоче показати Вадові.
Зненацька на узліссі почався рух. Кілька чоловіків стали кружка, мов у танці. Потім, коли Маг змахнув білою кам’яною дощечкою, взялися виривати траву, дерев’яними копачками зіскрібати землю. Незабаром з’явилося заглиблення, схоже на чорну таріль діаметром у кілька метрів.
— Що вони роблять? — не відриваючи погляду від кулі, обізвалась Кені.
— Мабуть, якесь ритуальне дійство. Побачимо.
Тим часом інші чоловіки носили камені — округлі, завбільшки з голову. Тими каменями вони вимостили "таріль", а тоді накрили сухим гілляччям і зеленим хмизом. Коли таким робом приготування були закінчені, всі трохи відійшли і сіли на траві. Маг, узявши дві сухі палички, почав терти, видобуваючи вогонь.
— Може, кинути їм пучок променів? — усміхнувся Імпет. — А то в нього трохи застаріла технологія.
— Не втручайся, — спохмурніла Кені.
Нарешті Маг запалив багаття. Сизий димок піднявся над хмизом саме тоді, коли зайшло Світило. Неза-баром полум’я затанцювало над усією "таріллю", люди відсунулися подалі — в сутінки, один лише Маг лишив-ся сидіти віч-на-віч із Духом Вогню. У світну кулю було добре видно, як тремтять відблиски вогню на його сухорлявому обличчі, як ворушаться старечі губи: він щось говорив Духові Вогню, мабуть, благав його, умовляв допомогти, бо і міміка, і жести рук, і похитування корпусу виражали упокорення. Ні погроз, ні найменшого залякування!
Багаття палало цілісіньку ніч, і десь передсвітом тишу розкололи лункі вибухи — то від жару тріскалось каміння. Перші промені Світила позолотили верхівки дерев, і тоді пролунав різкий звук ріжка, будячи сонних. Майже всі "прихідці з неба" вже були на ногах, а Кені та Імпет чи не найперші. Вони вже знали, що зараз відбудеться ритуал на догоду Духові Вогню, і поспішили на узлісся.
Видовище було вражаюче. До "тарілі", що пашіла жаром, підійшов невеликий гурт босих і майже голих чоловіків, стегна яких були прикриті свіжим листям із різних дерев. На мить вони зупинились, Маг кинув кіль-ка зелених гіллячок на каміння і змахнув рукою. Присутні спокійно, без вагання рушили на "таріль", один за одним ходили по колу, ступаючи на розпечене каміння.
— Божевільні! — із жахом прошепотіла Кені.
Тим часом старий Маг почав кидати на "таріль" зелене листя — його жмутами подавали діти. Задиміло, зашипіло, — наче під ногами виконавців ритуалу звивалися гадюки. Картина одразу змінилася: учасники "ходіння по вогню" взялися за руки і почали танцювати, щось вигукуючи. А потім, узявши в дітей невеликі дерев’яні дзбани, почали чимось поливати каміння, затим усю "таріль" засипали землею. Оговтавшись, Кені піді-йшла до них, оглянула кожного, але ні в кого — найменшого опіку! Наче вони й не ступали на розжарене каміння.
Імпет наблизився до Мага. Старий випростався і наче повищав, очі йому сухо блищали, і важко було ви-значити, чого в них було більше: лютої затятості чи торжества. Капітан, не відводячи погляду від Магових палаючих зіниць, поцікавився, коли чекати допомоги, адже треба вести земляні роботи.
— Я питав Духа Лісу, — урочисто відповів Маг, — і він загадав благати Духа Вогню. Ти бачив, як Дух Вогню ласував камінням, чув, як воно тріщало в його зубах?
— Нам давно відомо, що вогонь зажерливий, — промовив капітан, спохмурнівши, — але ми втрачаємо час. Центральне Світило покарає усіх за таке зволікання. Треба негайно розпочинати роботу.
Маг прискалив око, і капітанові на мить здалося: старий наскрізь пройнятий отим жаром, що жеврів тут усю ніч.
— Дух Вогню наказав: син мій — Дан — мусить відправитися до самого Духа Світила!
— Як це? — здивувався капітан.
— Його перенесе дротик. Дан дізнається про все. Вернеться з мандрівки — стане на моє місце, буде Магом.
— А коли не повернеться?
— Якщо Дух Світила залишить його в себе, нам не випадає переходити до іншого Світила. Все буде, як було.
— Ти сказав — дротик. Як він його перенесе? Він же летить недалеко.
— Дротик випустить дух, той полине вгору.
— А чому саме Дан?
— Так звелів Дух Вогню.
Старий знову прискалив око, і капітана обпалив хижий погляд.
Більше не питав ні про що. Хитнувши головою, поспішив до себе.
— Бачиш, бачиш, яке звірятко подарував Дан? — Малий Бад з розгону обхопив батька рученятами.— Зловив у хащах! Він ще ввечері приніс…
Дан, опецькуватий підліток, сидячи навпочіпки на підлозі, погладжував пухнасте кошеня по спині.
— Це з тих, що полюють на зовсім маленьких, — сказав, поглянувши на капітана.
— Я знаю, це — кошенятко, з нього виросте великий кіт.
— А можна, хай він у нас живе? — з надією в голосі попросив Бад.
— Нехай. Годуватимеш, він і звикне. Це буде наш перший приручений кіт.
Підійшла Кені — обличчя схвильоване, в очах тривога.
— Дан приречений,— прошепотіла, озирнувшись на хлопчиків, що вовтузились з кошенятком. — Я не сподівалася, що старий такий підступний і жорстокий.
— Я знаю про його наміри, — зітхнув Імпет. — Дикість, звичайно, але…
— Які можуть бути "але", які вагання? — Кені насупила брови. — Треба відвернути це ритуальне вбивство хлопця.
Капітан підійшов до Дана.
— Ти вже знаєш, куди тебе хочуть послати?
(Продовження на наступній сторінці)