Рудий не заперечував, розмотали свої "ласо" і, з’єднавши їх защібками, почовгали по сипучому піску.
Під крутою горою знайшли собі прихисток. Піщані потоки тут робили траєкторію, як ото водоспади на далекій Землі, отож, розташувалися під ними, вирішивши чекати, скільки буде можливо. Ці марсіанські бурі ще недостатньо вивчені, свою безглузду роботу — пересипання мільйонів тонн піску з одного місця на інше — вони провадять інколи цілими тижнями, а найчастіш — кілька годин. Та ось удалині загримів грім, — певна ознака, що буря дійшла свого піка, скоро почне стихати.
"Дивовижна планета, — думав Костянтин Федорович, сидячи плече в плече зі своїм колегою. — Природа не додала їй, може, кілька відсотків маси. А то квітувала б, як і Земля. Чи, може, екологічна катастрофа сталася внаслідок термоядерної пожежі? Колись наука відповість на ці запитання… А розкопувати треба десь тут, у гаданих місцях поселень. З оцих гір витікала річка, поруч — берегова лінія колишнього моря. Ох і здивується ж Олена, коли я знайду рештки Розумної істоти! Відсутність вологи в грунті і в атмосфері — сприятливий фактор для збереження…"
Якщо по щирості, Новик намагався заспокоїти себе. Опинившись на Марсі, побачивши мертву піщану пустелю, він трохи охолов, упевненості поменшало. І ось тепер, слухаючи посвист бурі, чоловік намагався відігнати невеселі думки, що обсідали його.
Гуркітливий вал грому прокочувався все ближче. При кожному розряді наші дослідники зіщулювались, втягуючи голови в плечі. Марсіанська канонада гриміла ще добрих дві години, потім почало втихомирюватись. Піщана каламуть поволі осідала, в небі проступив блідий диск Сонця, і дослідники, полегшено зітхаючи, вийшли зі свого сховку. Та даремно вони раділи. Ніби помітивши нарешті втікачів, розлючена стихія завирувала з новою силою, електричні снаряди рвалися поруч, і не встигли вони вернутись на те місце, де ховалися, як вибух страшенної сили струсонув не тільки атмосферу, а й самі гори. Костянтин Федорович відчув, що падає, і знепритомпів. До тями їх привів голос чергового оператора:
— Дослідники! Дослідники! Що сталося? Чому не відповідаєте? Мабуть, присипало піском…
Оці останні слова і дійшли до свідомості Новика.
— Та ні… — спромігся вимовити. — Оглушило… Шок…
— Скафандри! — тривожно вигукнув оператор. — Як ваші скафандри?
Новик вдихнув і видихнув. Повітря було свіже.
— В порядку.
— І в мене також, холера ясна! — обізвався Микола Рудий.
— Ну, от і чудово. Прохання до заходу Сонця повернутися на Базу.
Підвівшись, вони спочатку обдивилися один одного — ніяких пошкоджень на скафандрах не було. А по-тім оглянулись на гору і заклякли, вражені побаченим. Там, де був їхній сховок, куди вони не встигли добігти, глибоко в грунт угруз гостроребрий уламок скелі! Он чого двигтіло під ногами… Холодок запізнілого страху прокотився по спині, коли Новик уявив, що б сталося, якби вони сиділи там…
— Холера ясна… — прошепотів Рудий.
— Мабуть, хтось із нас в сорочці народився! — вигукнув Костянтин Федорович.
— Обоє, бісова личина! — озвався Микола.
Тепер уже їх охопила ейфорія: були за кілька секунд від смерті і лишилися живі!
Заспокоївшись, почали оглядати обвал. Тим часом буря вляглася зовсім і новонаметені бархани застигли в нерухомості.
Микола Рудий цікавився мінералами, — відбивав топірцем камінці з окремих жил відпанаханої скелі та кидав їх до "геологічної" кишені свого скафандра. Новик пильно придивлявся до грубих шарів породи, відбатованих скелею. Сірі, біласті, рудуваті, вони нагадували шкуру зебри. Та ось він помітив якусь пляму. Мабуть, смуга осадкових порід… Так і є — черепашки!
— Знахідка, друже!
Показуючи дрібні уламки черепашок напарникові, Костянтин Федорович не приховував своєї радості.
— Ну, хто тепер заперечуватиме, що життя на Марсі було? Хто, я вас питаю?
— А ніхто, холера ясна! — засміявся Рудий.
Длубаючись у породі, що була колись дном океану, дослідники навизбирували цілу жменю черепашок. Потім зафотографували місцину, позначили підхід низкою камінців та й рушили до Бази, бо вже вечоріло, незабаром язики лютого космічного холоду лизатимуть піски. А завтра можна розпочати пошуки з самісінького ранку.
На Базі, як і слід було сподіватися, їхня знахідка викликала фурор. Раділи всі — від командира до кухаря: лише за оцими дрібними уламками давнього життя варто було летіти на Марс! А це ж тільки початок, будуть ще цінніші реліквії!..
Цієї марсіанської ночі Костянтин Федорович майже не спав. Крутився на своєму надувному матраці, марно намагаючись зупинити круговерть думок. Раптом над вухом прокукурікав півень — хрипко, з отим протяжним "а-а-а…" Він схопився. Пам’ять увімкнула ці звуки з далекого сільського дитинства саме вчасно: на марсіанський обрій викотився маленький диск золотого Сонця…
Того дня Костянтин Федорович не забуде ніколи.
У піднесеному настрої вони рушили від свого космічного корабля. Вже підходячи до розчахнутої скелі, Костянтин Федорович раптом перечепився за якийсь майже непомітний виступ і засторчакував у виїмку. Таке з ним траплялося й раніше, бо якось не звик дивитися під ноги. Але то ж на Землі. А тут… Падаючи, забився не дуже, але з жахом почув зловісне сичання: із скафандра виходило повітря.
Безпорадно, гарячково обмацував цупку, таку міцнющу тканину, намагаючись знайти пошкодження. Це ж сама смерть сичить йому в вуха…
— Мундштук, холєра ясна! — скрикнув Рудий.
О боже, він зовсім забув про мундштук! Схопив його в рот, затиснув зубами. Тепер нехай шипить, не страшно — запасного балона височить надовго…
Звісно, довелося вертатися на Базу. Витрачено було майже півдня, зате ж тепер Новик був обачливіший, дивився куди ступати.
— Виявляється, й на Марсі є тяжіння, трясця його матері, — пожартував Рудий.
Удруге прийшовши до розкопу, Костянтин Федорович заходився розглядати виступ, що об нього спіткнувся.
— Мабуть, якийсь камінь, холєра ясна. — Микола теж присів навпочіпки.
— Зараз побачимо. — Новик вийняв лопаточку і почав обкопувати. І в міру того, як вибирав грунт, його охоплювало хвилювання. — Дивний утвір… Ні, це не камінь, а скам’янілість…
Почав обережно похитувати, потім спробував витягти, але не зміг.
— Допомогти? — запропонував Микола, беручись і собі.
Удвох вони витягли "палицю" і одразу ж взялися очищати її від затверділого піску і глини.
— Цілий стовбур, — холєра ясна!
— Це кістка, — сказав Новик якомога спокійніше, — скам’яніла кістка… якогось ссавця.
— Може, Гомо Марсіануса? — засміявся Рудий. — Так її ж не менше двох метрів!
Новик повертав костомаху на всі боки, мовчки обмацував (хоч крізь грубі рукавиці що можна відчути?), потім сказав:
— Даремно жартуєте, колего. Цілком імовірно, що й Гомо… Це — гомілкова кістка… так, так… А кому вона колись належала, треба буде ще встановити.
— Нічого собі організмик, холєра ясна! — вигукнув Микола, ставлячи кістку сторч. — Вище нашого зросту! Гомілочка… Це вже серйозніше, ніж черепашки.
Тільки піднявши руку, він сягав верхнього кінця кістки. Поклав, усе ще дивуючись з такої "холери ясної".
— В умовах Марса, може, це — норма,— зауважив Новик.— А взагалі, Природа конструює ще й не таких гігантів… Гадаю, ми тут знайдемо ще дещо…
Маленькими лопатками багато не вкопаєш, а все-таки за кілька годин марудної роботи вони видобули ще троє велетенських ребер, що очевидно належали тій самій особі, кам’яне зубило і шкребок.
Цих знахідок було досить, щоб на все життя прославити кого завгодно з археологів, проте Новик був яв-но розчарований.
— Що з вами, Костянтине Федоровичу? — подивився йому в вічі Микола. — Холєра ясна! Невже ви не раді?
— Я шукав Гомо Сапієнса… — буркнув Новик.
— А-а…
Рудий швидко зміркував: останки гігантського Марсіануса Габіліса геть підривають гіпотезу вченого про марсіанське походження людства.
Наступного дня Костянтин Федорович занедужав і розкопки провадили вже без нього. Кожну знахідку, проте, реєстрували: "З поховання, відкритого проф. Новиком", наївно сподіваючись втішити самолюбство вченого. А йому було зовсім байдуже, глибока апатія охопила тіло й душу, чоловік лежав пластом, тупо дивлячись на пластикову обшивку стелі. Він, звичайно, знав, яке велике значення для науки мають ці розкопки, і все-таки радості не було.
Майбутні біографи вченого назвуть цей період "кризою ідеї". Воно й схоже на те, бо навіть така унікальна знахідка, як відомий в усьому світі череп марсіанського гіганта, не зворушила його.
Череп відкопали десь на сьомий день виснажливої праці. Порівняно з кістяком Марсіануса, якому він і належав, череп був маленький, і що найважливіше — складався з однієї суцільної кістки. Жодного шва! Тільки в скроні застряг блискучий гострий камінець.
Коли череп занесли в ізолятор, Костянтин Федорович довго і мовчки розглядав його з усіх боків, навіть помацав той кам’яний наконечник, а віддаючи, тільки й сказав:
(Продовження на наступній сторінці)