«Дем'янко Дерев'янко, або Пригоди електронного хлопчика» Василь Бережний — сторінка 9

Читати онлайн твір Василя Бережного «Дем'янко Дерев'янко, або Пригоди електронного хлопчика»

A

    — А чого ж, коли Зпіченко доповів, що спіймали злочинця, ти не заперечував своєї вини, а тільки дово-див, що вони тебе не спіймали? Отже, ти визнав себе злочинцем. І Лис Микита заявив, що ти полював на стару Черепаху. Скажи мені, чому ти не пасешся, а полюєш?

    — І зовсім я не полюю! — заволав Дем’янко. — Я ніякої їжі не вживаю.

    — Го-го-го! — затрубив Осел. — Чи ти гадаєш, що я дурний? Усе, що рухається, потребує їжі. По собі знаю.

    — Та я ж електронний, нащо мені та їжа!

    — Хочеш мене обдурити!? А де ж тоді Черепаха поділася? Де, я питаю? Коли б винен був Лис Микита, то чого б він заявляв, га! І чомусь ні на кого не кажуть — ні на Зайця, ні на Білку, ні на Барана, а тільки на тебе. Чому?

    Дем’янко стояв ні в сих ні в тих. Ну, що тут скажеш?

    Тим часом повернулися Зайченки.

    — Привели Вовка? — спитав Буриданович.

    — Та ми йому сказали…

    — А він що?

    — Та не розчули, бо далеко було!

    — У вас поганий слух, — буркнув Осел і знову поглянув на Дем’янка Дерев’янка. — Ага… тепер про вуйка Неїжмеда… Нащо ти скалічив бідолашного Ведмедя і його Ведмедиху? Він готувався стати пасічником — такий старанний звір, а ти бач, що скоїв…

    — Я, отакий маленький хлопчик, і скалічив двох здоровенних ведмедів? — здивувався Дем’янко. — Та що ви, дядьку Осел…

    Буриданович знесилено ворухнув головою і невдоволено пробурчав:

    — Тільки не викручуйся, а зізнавайся чесно.

    Зачувши про чесність, Дем’янко зрадів. Адже він справді хлопчик чесний. Так і сказав Буридановичу. Розповів, як усе трапилось: як він старався зробити добре діло, допомігши Неїжмедові написати про пасічникування, як потім вуйко хотів його потрощити, як він тікав і як перед урвищем розпластався на землі, а ведмідь перескочив через нього і шелеснув униз…

    — От бачиш, — слабіючим голосом промовив Буриданович, — патякаєш про добрі діла, а сам, рятуючи свою шкуру, призвів до того, що Неїжмед став інвалідом. Упав у глибокий яр, та на камінцях і пеньках, серде-шний, зламав собі лапу й вибив око. До того ж і шубу продер в багатьох місцях. Он що ти накоїв.

    — Та хіба ж я винен, що він… — почав Дем’янко, але Буриданович перебив:

    — А сердешна ведмедиха, мати двох малих діток? Коли б ти не заманив її на тонку гілку…

    — Гілка товстелезна! — вставив Дем’янко.

    — Бач, який ти ще неосвічений, — скрушно сказав Буриданович. — Для тебе — товста, а для ведмедихи — тонка. Усе на світі відносне. Це треба розуміти.

    Він зітхнув і надовго замовк. Стурбовані Зайченки спитали в один голос:

    — Як ваше здоров’я, Буридановичу?

    — А-а… Яке вже там здоров’я, коли я нічого не їм? — зітхнув Осел. — Відколи я пішов на підвищення, не спожив і травинки, не випив і краплі води.

    — Тепер же у вас дві копиці сіна і дві криниці!

    — Отож то й біда, що дві і дві… — зітхнув Осел і додав: — Та ще й однаковісінькі.

    — То чому ж ви не їсте й не п’єте?

    Буриданович хитнув головою, вона зісковзнула з його колін і важко впала на пень. Так стукнуло, що Зайченки аж підскочили. Бідолашний Буриданович ледве потім звів голову і, знову підперши її передніми колі-ньми, сумно подивився на Зайченків:

    — Чому я не їм і не п’ю? Ех, темнота, темнота… Ви, мабуть, і не здогадуєтесь, що, окрім капусти й мор-кви, на світі є ще така мудра наука, як філософія. Коли б ви, Зайченки, були мудрими, то не дивувалися б з того, що от я маю дві копиці калорійної трави, а сам голодую…

    — То ви ж так здохнете! — прохопився старший Зайченко.

    — "Здохнете"… — повторив Буриданович. — Хоча б говорити культурно навчився… Дві копиці сіна — це не просте діло, як вам здається. Ну от, підійду я до однієї — смикну віхоть та й почну споживати. А чому, дозвольте спитати, я маю віддати перевагу цій копиці? Чому не почати другої?

    — Ну, то смикайте з другої.

    — Тоді я вас запитаю: а чому не з першої?

    — Ну, то…

    — От вам і "ну, то"… Краще я загину голодною смертю, аніж бездумно почну якусь копицю.

    Буриданович, певно, втомився від балачки, бо деякий час знову сидів мовчки, навіть очі заплющив. По-тім таки завершив справу нашого електронного хлопчика — наказав посадити Дем’янка в глибоке дупло і не випускати, аж поки не признається, що він винен у всіх гріхах. А коли признається — послати його пасти моло-деньких черепах. Щоб мав змогу виправитися.

    Отакі мудрі постанови Осел ухвалював не раз. Лисиць, таких ласих до курятини, призначав на роботу в курники. Зайців, які спустошували громадські городи, посилав сторожами до капусти. Вовків, що різали овець, призначав на пастухів. Хай, мовляв, перевиховуються!

    — Подумай, пометикуй, помисли… — сказав, дивлячись на Дем’янка.

    Голос йому слабів з кожною хвилиною, він уже ледве ворушив язиком. Помітивши, що Буриданович так знесилів, що от-от знепритомніє, Зайченки вискочили і швидко повернулися з відерцем води.

    — Нате ось, випийте!

    Буриданович пробелькотів:

    — Аз якої криниці?

    — З отієї! — вигукнули Зайченки, схиливши голови ліворуч.

    — А ч-чому не з тієї? — Буриданович хитнувся праворуч, і голова його впала на окоренок. Підвести її він уже не зміг, не мав сили. Проте ще мимрив: — Це все не так просто… з якої…

    Осел Буриданович знепритомнів. Його вуха опали, як зів’ялі лопухи, і налякані Зайченки викликали швидку допомогу.

    Дем’янко поправив беретика та й подався з будиночка. Але Зайченки швидко схаменулися, наздогнали й одвели до старезного дерева, в якому зяяло велике дупло. Адже так наказав Осел Буриданович.

    До речі, швидка допомога, яка прибула десь надвечір, врятувала Буридановича простим, та дотепним способом. Борсук давав йому одночасно по два віхтики сіна, з обох копиць, і змішану воду з обох криниць, отак розв’язавши складну філософську проблему.

    АРИФМЕТИКА І СОСНОВІ ШИШКИ

    Сидить бідолашний Дем’янко у глибокому дуплі, нічого не бачить, нічого не чує. Та як його бачити, ко-ли отвір високо-високо. Дістатися до нього не можна ніяк. Дем’янко пробував здиратися вгору, упираючись у стінки дупла, але кожного разу падав.

    Щодня в отвір просовував свого дзьоба Грак і запитував, чого принести в’язневі попоїсти. Але Дем’янко щоразу відмовлявся. Він думав, як вибратись на волю. А от одного разу попрохав Грака, щоб йому носили соснові шишки.

    — Ти що, їх їстимеш? — поцікавився Грак. — А брехав, що їжа тобі зовсім не потрібна.

    — Ні, я їх не їстиму. Я… я їх рахуватиму. Бачте, я дуже люблю арифметику. І це буде для мене невелич-ка розвага.

    — Гар-разд, гар-разд, — після роздумування прокаркав Грак. — Чого доброго, а шишок можна.

    Десь так днів через два в дупло заглянула Білочка. В передніх лапках вона тримала велику шишку.

    — Маєш гостинця! — засміялася вона, показуючи зубки. — Лови!

    Дем’янко притиснувся до стіни, і шишка бухнула йому прямісінько до ніг. По кілька разів на день Біло-чка заглядала до Дем’янкового дупла. І щоразу, коли вона гукала: "Маєш гостинця!" — Дем’янко рахував:

    — Одна, дві, три, чотири, п’ять…

    Ох і довго йому довелося рахувати! Шишки заповнювали дупло. А Дем’янко ставав на них і все підніма-вся і піднімався до отвору. Коли вже можна було взятися руками за край дупла, Дем’янко подякував Білочці за роботу й попросив передати Гракові й Ослові, що шишок уже не треба носити, що він уже нарахувався досхочу.

    Як тільки стемніло, Дем’янко виліз із дупла і спустився на землю. А там вибрався на стежку й прудко подався геть.

    ЗУСТРІЧ З ВОВКОМ, КОТОМ І ВОГНЕМ

    Сонце було вже над обрієм, коли він вийшов на узлісся. Бачить, а за кущем лежить Сірий Вовк. Поклав морду на лапи, висолопив язика і жадібно дивиться на долину. Боки йому позападали, аж ребра видно. А в до-лині в загороді вівці мекають — багато їх там, ціла отара. їх стережуть здоровенні Пси. Одна Овечка вийшла з загороди в долину і поскубує собі травичку. Отож на неї і дивиться Сірий Вовчище. Не помітив навіть, як до нього Дем’янко підійшов.

    — Здрастуйте, дядьку!

    Вовк як не схопиться з переляку. Спіткнувся та мордою в землю — тиць! А тоді зиркнув, побачив де-рев’яного хлопчика, забурчав :

    — А бодай тебе, отак налякав.

    Дем’янко засміявся й каже:

    — Дядьку Вовче, що ви оце тут пильнуєте? Може, я вам у пригоді стану? Я, бачте, хочу робити добро.

    — Добр-ро? — вишкірив зуби Вовк.

    — Так-так, — запевнив його Дем’янко. — Добро.

    — Ну, тоді ось що, хлопче, допоможи мені в одному ділі.

    — Охоче! — вигукнув Дем’янко.

    — Бачиш он ту Вівцю, що пасеться в долині?

    — Бачу, — сказав Дем’янко.

    — Вона боржниця моя, а боргу не віддає. Побачить мене — відразу до Псів тікає…

    — Так я їй зараз скажу, щоб віддала!

    (Продовження на наступній сторінці)

    Інші твори автора