Дем’янко нічого не відповів, тільки наддав ходу. Роздивився — і справді, супроти інших він зовсім маленький. "Нічого, — заспокоїв себе, — стану людиною, то підросту!" Тільки подумав про це — і раптом зупинився. Постукав себе дерев’яним пальчиком по дерев’яному лобі. Що ж це він наробив?! Тільки наука може зробити його людиною, а він утік з машини. Вона ж їхала до Палацу науки!
Дуже засмутився Дем’янко, похнюпився. Але подумав трохи і так собі вирішив: схибив — надолужуй. А що ж, хіба пхикання допоможе?
І почав діяти. Він чув, як ото літній чоловік говорив синові про швидкісні ракети. Видно, до Палацу науки найшвидше можна дістатися на ракеті. Але де її знайти?
Дем’янко Дерев’янко сміливо підійшов до дядька, що стояв посеред вулиці і так гарно вимахував паличкою: куди покаже нею, туди і їдуть машини. Певно, цей дядько всі дороги знає. Отож підійшов до нього Дем’янко та й питає (а то був міліціонер):
— Скажіть, будьте ласкаві, як потрапити до р-ракети?
Міліціонер подивився на нього, засміявся:
— Ич, куди схотів. Як тебе звати?
— Дем’янко Дерев’янко.
— А де ти живеш?
— Звідціля не видно.
— Що? З якої вулиці, питаю!
— З Непитайлівки.
— Чи ти ба, який дотепник! — підморгнув міліціонер. — Не хочеш признатися — спроваджу до дитячої кімнати.
Хоч Дем’янко і не знав, що то таке — дитяча кімната, але подумав, що широкий світ кращий за всяку кі-мнату. І чкурнув через вулицю напереріз машинам. Був би загинув, коли б не міліціонер. Добре, що той махнув своєю паличкою і засюрчав. Машини зупинилися, так і заклякли.
Дем’янко вискочив з отого виру. Дивиться — трамвай рушає! Він скік у двері. А вони якісь сердиті — гаркнули і защемили Дем’янка.
— Ногу, пустіть ногу! — заверещав Дем’янко.
Трамвай зупинився, двері розчинились.
"Хай йому грець!" — подумав Дем’янко і плиг з трамвая, та просто під автомобіль… На щастя, машина була величезна, а він маленький. Припав до асфальту і машина прогуркотіла над ним. А то розтрощило б на цурки, і на цьому скінчилися б мандри нашого дерев’яного хлопчика.
Довго блукав Дем’янко по місту. Вулиці і перехрестя тримали його, наче величезна сіть. Нарешті він зу-пинився на майдані поблизу набережної. Посеред майдану — клумба. Навколо неї завертають автомашини, котяться трамваї. З річки долинають гудки пароплавів і катерів.
Дем’янкову увагу привернув великий будинок, що стояв над самісінькою річкою. До нього час від часу заходили люди, і в кожного якась ноша в руках.
"Чого вони туди йдуть?" — подумав Дем’янко.
Цікавість не давала спокою.
"Ану зайду і я, подивлюся, що то за будинок", — вирішив він. І подався до дверей.
Тільки-но зайшов до залу, як над самісінькою його головою пролунало;
— Починається посадка на "Ракету"…
Ох і зрадів наш халамидник! Разом із пасажирами він увійшов у широкі двері, а там через місточок — і опинився на палубі "Ракети"…
Коли пасажири зайшли в салон, а дехто зручно усівся на лавочках, що стояли на кормі, — пролунала си-рена. Потому "Ракета" рушила, ледь погойдуючись на воді. Місто, в якому Дем’янко цілий день блукав, почало відпливати назад. Пливло все — і кучугури зелених парків, і будинки, і труби, і вишки. І дедалі швидше, швид-ше… Ось Дем’янко помітив, що "Ракета" піднімається над водою, і міцніше вхопився за поручні. Зараз вона злетить. Але минав час, а під ними все вирувала й пінилась вода. Що скоїлося? "Ракета" чомусь не злітала.
Дем’янко підійшов до одних людей, що сиділи на лавочці, і чемненько запитав:
— Скажіть, будьте ласкаві, чи скоро ця ракета зніметься в небо?
— В яке небо? — щиро здивувався дядечко, до якого звернувся Дем’янко. — Ти щось наплутав, хлопчи-ку. Це ж не космічна ракета, це річковий корабель так зветься. Він трохи піднімається над водою, але в небо не летить, тримається на підводних крилах…
Дем’янко розгубився. От тобі й маєш! Виходить, що це не та ракета… На ній до Палацу науки не потра-пиш… Що ж робити? І він, зажурений, одійшов до борту.
За бортом миготіла вода. Так неначе синій шовк на вітрі. А де ж оті підводні крила? Дем’янкові дуже за-кортіло побачити їх. Та як їх побачиш, коли вони аж там, під низом? Дем’янко здерся на поручні…
А вздовж річки на обох берегах темніли гаї, стіною підступали до самісінької води. Коли ж ця стіна об-ривалася, видно було луки і мочарі, повиті сизим туманом.
Дем’янко перехилився через поручні, заглядаючи вниз, і — мельк! — упав у річку. Упав з розгону — так що мало не дістав дна. А коли випірнув — "Ракета" вже була далеченько. Про те, щоб догнати її, нічого було й думати.
Вибрався Дем’янко на берег та й замислився. Куди йому йти? Де знайти оту ракету, яка доправить його до Палацу науки? Побрів навмання. Йшов дубнячками, березнячками, густими гаями, глибокими ярами — на-силу продирався. Колючі кущі хапали його за руки й за ноги — виплутувався, простував далі. Через галявини кидався бігти, вихвицуючи, наче лошатко.
Та от якось несподівано місцевість понизилася, і під ногами у Дем’янка захлюпала вода. То там, то тут чорніли невеликі купини. Дем’янко розігнався, хотів скочити на одну і — шубовсть у трясовину! Загруз по са-місінькі пахви. Ні туди ні сюди.
А тим часом закрадалася ніч.
ЯК ДЕМ’ЯНКО НАВЧИВСЯ СМІЯТИСЯ
Розпростав Дем’янко руки, щоб не втонути, та й роздивляється навколо. Коли це зовсім поряд на одній купині помітив якогось великого птаха. Очі у птаха то блиснуть, то згаснуть. Мабуть, дрімає. Дем’янко зрадів: значить, не пустельне це болото, є тут мешканці!
— Здрастуйте, дядьку! — звернувся Дем’янко до птаха.
Той щось почав невдоволено буркотіти. Спочатку Дем’янко не міг второпати того буркотіння, бо, знаєте, кожен птах, кожен звір по-своєму белькоче. Але ж у Дем’янка голова електронна, і він може навчитися першої-ліпшої мови. Йому варт лише уважно прислухатися — й він одразу почне розуміти не те що мову птаха чи яко-їсь тварини, а навіть шелест листя на дереві.
Отож, затямивши буркотіння птаха, Дем’янко гукнув уже пташиною мовою:
— Чуєте, дядьку!
Птах обурився.
— Який я тобі дядько? Я — вчений Сич.
— Шановний учений Сичу! — заволав Дем’янко. Очі птаха в темряві швидко-швидко закліпали. — До-поможіть вибратися з болота! — Сич навіть не ворухнувся. — Чи чуєте? Виручіть з біди!!
— А ти хто такий?
— Я Дем’янко Дерев’янко.
— А звідкіля ти?
— З Непитайлівки.
— А куди прямуєш?
— До Палацу науки.
— Ну, так що тобі від мене треба?
— Допоможіть вибратися з болота!
— А чого ти сюди забрався?
— Та випадково. Я впав з "Ракети".
— Ще й вигадує. З якої ракети?
— З річкової.
— Тьху! — розсердився учений Сич. — Верзеш дурниці! Краще не заважай мені, я не маю часу правити з тобою теревені. Можу тільки порадити: треба мати крила і треба навчитися літати.
Як не благав Дем’янко допомогти, Сич більше й пари з дзьоба не пустив. Натомість над Дем’янковим вухом задзижчала муха:
— Дз-з-з… Цить! Перестань докучати!
— Так я ж утоплюся в цьому болоті, — виправдувався Дем’янко.
— Хоч і втопишся — невелика біда. У Сича важливіші справи! Це кажу тобі я, муха Росяниця.
— Він же сидить і нічого не робить.
— Він думає! — джеркотіла муха. — Думає, думає!..
— Про що?
— Він думає про те, як нас, мух Росяниць, перетворити на слонів.
— Ха-ха-ха! — засміявся Дем’янко. — Оце так… Ха-ха-ха! А нащо це треба?
— Чого ти, дурню, смієшся? — пропищала муха, сіла на Дем’янків ніс і вже мацала його своїм хоботком. — Коли ми станемо слонами, уявляєш, які в нас будуть хоботи?!
Дем’янко знову розсміявся. Та так сильно, що його аж затіпало зо сміху і виштовхнуло з багнюки.
Все ще сміючись, він підповз до Сича і вхопився за купину, на якій той сидів. Купина була така трухлява, що враз розвалилася.
— Що ти робиш, зухвальцю? — просичав Сич, падаючи в болото. Він широко розкинув крила, та чомусь не знявся в повітря.
Тривожно задзижчали мухи:
— Що ти наробив?!
— Що накоїв!
— Що заподіяв!..
"Ти диви, яка кумедія, — подумав Дем’янко, — іншим він дає поради, а сам крильми й не ворухнув".
І глузливо зареготав:
— Можу дати йому пораду: хай навчиться літати!
— Літати… літати… — бурчав Сич. — Обважнів я, гладкий став, хіба не бачиш?
От уже халамидник, оцей Дем’янко! Сич, розпластавши крила, лежить у болоті, навколо заклопотано гу-дуть мухи, а він аж трясеться од сміху.
Нарешті Дем’янко вибрався на тверде.
(Продовження на наступній сторінці)