Зібрав усю силу, розмахнувся і — черевик полетів уперед. Віддача м’яко штовхнула Дем’янка. За ним — другий! Знову штовхнуло. Дем’янко відчував, що швидкість його польоту різко зменшилась. Нарешті! Він зни-жується!
Ось уже відчутно тертя повітря. І щомиті все більше й більше. Дем’янкові стало неймовірно жарко. Пе-ред лінзами клубочився якийсь туман…
Знайшли маленького робота під Непитайлівським лісом у болоті. З болота стирчали тільки дерев’яні но-ги.
Головань і Рукань витягли Дем’янка. Обмили його, обтерли. Оглянули. Наче все було гаразд. Голова, но-ги й руки були на місці. А Дем’янко — ні пари з вуст…
— Дем’янку, — покликав Рукань. — Це ж ми… Обізвися… Скажи хоч слово.
Він навіть спробував трусити робота, але той мовчав.
— Почекай, — втрутився Головань. —У нього, мабуть, щось зіпсувалося всередині. Певне, якийсь блок розладнався. Адже витримати таке тертя в атмосфері — це не жарт! Добре, що так скінчилося. А то міг би зго-ріти! Врятувала робота ота вогнетривка речовина, в якій ми його викупали.
Дома хлопці взялися до роботи. Дем’янко таки справді постраждав від високої температури. Але полаго-дити його було неважко.
Якусь годину прововтузилися хлопці, і робот, немов прокинувшись зі сну, заговорив:
— Невже я знову у рідній Непитайлівці? Ох і здорово… Ну, тепер я вже не буду тікати. Вчитимусь разом з вами. Згода?
— Згода! — гукнули веселі хлопці. — Тільки щоб не пас задніх!
— Хто? Я? — скинувся Дем’янко. — Це ви мене ще не знаєте! Я не буду, як оті Лежні, що мріють про вареничні дерева, або як той бовдур Мицько…
І він розповів про Баранове урочище, Лиса Микиту, про свої пригоди у Казковому лісі— геть-чисто все, що з ним трапилось після того, як виїхав на псові з Непитайлівки.
Головань та Рукань тільки перезиралися, а малий Андрійко від захоплення аж пальця засунув у рот, наче то була найсмачніша цукерка.
— А знаєш, хто тебе увімкнув? — обізвався він до Дем’янка, коли той скінчив розповідати.
— А хто?
— Це ж я…
Смішинки так і вигравали в хитрючих Андрійкових очах! А Головань з Руканем заклякли з подиву. Так ось коли признався малий пустун!
Про все розповів Андрійко, не сказав лише одного — як тоді засторчакував із шкільного вікна…
— А пес, Дем’яночку, то ж наш Кудлай, то він мене шукав… Аж на світанку прибіг, бідолашний.
Андрійко вибіг на ганок і гукнув. За мить Кудлай тицьнувся йому в коліна. Підійшли до Дем’янка.
— Познайомся, Кудлай, — сказав Андрійко до собаки, гладячи його по голові.
Пес радісно махнув хвостом і подав лапу.
— Будемо разом до школи ходити! — вигукнув Андрійко. — І він з нами бігатиме.
— І всі дружитимемо! — додав Дем’янко. І тут задерикувато продекламував:
— Ми будемо гарно вчитись
І книжки читати,
Щоб нам більше за Луканя
Й Голованя знати!
АНДРІЙКОВА ТАЄМНИЦЯ
Минуло кілька тижнів.
Над Непитайлівкою плив сонячний осінній день. І вікна й двері в хаті Голованів були розчинені: пофар-бували підлогу, то щоб просихала. Малий Андрійко аж засміявся, коли побачив, що в одній банці залишилося чимало червоної фарби. Ухопив ту банку, знайшов пензля, вискочив надвір і, не довго думаючи, почав розма-льовувати білу стіну.
— Що це ти робиш? — спитав його Дем’янко.
— Хіба не бачиш? Малюю півня. Ну, як, виходить?
— Та щось не дуже, — відповів Дем’янко Дерев’янко. — Але чому ти малюєш на стіні?
Андрійко знизав плечима:
— Просто так, а хіба що? Он у Руканів усякі візерунки намальовані, у баби Горпини — квіти. А я собі хочу півня.
— Так, стіни розмальовують… — задумливо промовив Дем’янко. — От тільки не розумію : навіщо це?
Андрійко домалював зубчастого гребеня, прицмокнув від задоволення, а тоді сказав:
— Навіщо? Бо красиво. Стіни побілені, а на них малюнки. Мати казали: "Хата веселішає, сміється!" Ну, то як мій півень, Дем’янку?
— Не дуж-же.
— "Не дуж-же, не дуж-же"! — перекривив Андрійко. — Нічого ти не тямиш.
— Шия чомусь витянута, пір’я на ній настовбурчене, — продовжував Дем’янко, — одне крило довше.
— Ну й що? — заперечив Андрійко. — Це Півень-Задирака! Ось іще трохи підмалюю гребеня, ось так, бачиш, як палає? Готово, як живий!
Почувши їхню балачку, підійшла Андрійкова мама. Він і в неї спитав:
— Правда ж, мамо, як живий?
— Не зовсім, Андрійку…
— А що таке? — вирячився малий художник. — Одне крило довше, так то ж він його розпрямив, щоб ударити…
— Я не про крило, воно якраз непогано вийшло, — сказала мама, — а от про сережки ти забув. Дай пенз-ля, домалюю і трохи підправлю.
Диво дивне! Пензель у її руках наче сам малював. З’явилися гарні сережки, ожило сердите око, а хвіст запалав багряним полум’ям!
— Отепер справді, як живий! — вигукнув Дем’янко.
Вони всі відійшли на середину двору — звідси Мальований Півень видавався ще кращим. Помітив його і Зозулястий, що походжав коло повітки. Певне, той, мальований, не сподобався йому, бо Зозулястий одразу розпустив крила, витягнув шию і, погрозливо заквокавши, кинувся до стіни. Раз довбонув її, другий, — штукатур-ка так і посипалась. Андрійко зареготав, а мама вхопила Зозулястого і вкинула до курятника.
— Ну, нащо ви його… — аж хлипав од сміху Андрійко. — Хай би ще побився!..
— Еге, я мазала, а він мені псуватиме!..
Та не встигла Андрійкова мама дійти до ганку, як Зозулястий видерся попід стріхою і знову люто кинув-ся до Мальованого.
— А киш, навісний, киш! — скрикнула мама. — Спіймай його, Дем’янку.
Дерев’янко погнався за півнем, але той крутнув убік, Дем’янко заплутався в спориші і впав, а Зозулястий тим часом перемайнув через штахетик і опинився на городі.
Все це бачили Рукань і Головань, що сиділи на ганку.
— Він і півня впіймати не може, — зітхнув Головань.
— Еге, ноги короткі — де там йому… — підтримав Рукань.
Підводячись, Дем’янко слухав їхню розмову і вже почав метикувати: до чого вони хилять?
— Отож я й думаю — треба вдосконалити його, — бубонів Головань. — Спритнішим зробити.
— Тулуб треба більший. Щоб ноги, як у дорослого, а то дибає… — згодився Рукань.
— Як на мене, то хоч зараз. Він уже набрид мені. Отаке мале, а коники викидає!
Дем’янко слухав, та все, як то кажуть, мотав на вус. Він давно вже запримітив, що Рукань недолюблює його.
— Але ж програма, яку ми вклали, виявилась напрочуд вдала, — зауважив Головань. — Вона дає мож-ливість самонавчатися, розпізнавати образи. Це розумний робот.
— Знайшов розумаку! — засміявся Рукань. — Розуму в нього — як кіт наплакав.
— Ну, гаразд, давай влаштуємо йому іспит, — сказав Головань. — Якщо не витримає — значить…
Тепер Дем’янко добре зрозумів, до чого воно йдеться. Рукань вимкне його, повиймає акумуляторики, електронні блоки, одне слово розробить. І тоді вже не буде Дем’янка… Стало шкода самого себе, ой, як шкода!
— А ходи-но сюди, Дем’янку, — покликав Головань.
І тут вони почали — то один, то другий — запитувати бідолашного Дем’янка про все на світі. І про моря та океани, і про суходоли з їхніми горами та річками, і про птахів, тварин, риб… Такий іспит влаштували, що куди там! Рукань виніс із хати цілий стос книжок — розгорне, вичитає щось, а тоді й питає. Дем’янко відпові-дав упевнено й чітко, а це тільки злило Руканя, він хотів хоч би там що заплутати Дем’янка, збити з пантелику.
— Ось я його зараз про птахів поспитаю, — погрожував Рукань. — Скажи, чи можуть ворони заполюва-ти зайця?
— Ворони? — перепитав Дем’янко.
— Еге ж.
— Можуть. Я сам бачив. Ворона не подужає зайця, так вони змовляються вдвох. Одна залітає спереду — настрахує куцого крильми, а друга нападає ззаду. Клаповухий то сюди, то туди — і вже вони його впіймали.
— А чи буває, що птах дружить із звіром?
— Буває, — сказав Дем’янко. — Он в одному зоопарку пелікан подружив із ведмежам. Гуляють разом, граються. Пелікан ловить в озері рибу і частує ведмежа.
— А чи є такий птах, що співає, як соловейко, гавкає, як собака, кукурікає, наче півень, і краще за папугу вимовляє людські слова?
Андрійко аж приснув зо сміху: оце вигадав Рукань! Та на його подив Дем’янко спокійно відповів:
— Такий птах є. Він живе в Австралії, в евкаліптових лісах, має зеленкуватий колір, зветься — Пое.
— Ну, гаразд, — насупився Рукань. Зазирнув у книжку і спитав: — А де живуть кайри і чим вони при-кметні?
(Продовження на наступній сторінці)