— Авжеж! Я дуже люблю, як ти граєш,— закліпала звабливими очима.
Фелікс не міг відмовити коханій, і лишився на вечір. Вони знову зібралися у вестибюлі, ввімкнули тільки одне бра, бо Юля вважала, що в присмерку музику слухати краще, і Фелікс грав. Скрипка виповідала радощі й жалі, сміялась і ридала, то чаруючи слухачів мажорним настроєм, то сіючи тугу за чимось нездійсненним. Смичок так і літав у Феліксовій руці, скрипаль похитувався в такт музиці, неначе от-от відштовхнеться та й попливе на хвилях звуків.
Цей романтичний вечір продовжився в саду, куди повела Фелікса розчулена Юля. Дерева стояли в місячному сяйві — гігантські водорості в океані, приглушений шум стомленого міста — хвилі прибою. В крові у них нуртувало п'янке сум'яття, і від того навколишнє здавалося ще чарівнішим. "Як дивно,— міркував Фелікс,— от я її не знав, навіть не здогадувався про її існування, а тепер..." Він забув про все на світі, навіть про свій від'їзд.
— Скажи,— шепотіла Юля,— ти мені напишеш?
— Одразу, як тільки приїду.
Блукали доріжками, притулившись одне до одного, і йому було приємно відчувати запах її волосся і чути її притишений голос.
Раптом спохватився:
— Котра година? Чи я не запізнюсь?
Та виявилось, що можна ще погуляти. І тоді він сказав, що хоче заглянути до віварію — попрощатися з орлом.
— Вигадник! — засміялась Юля.— То все — біоматеріал...
— Ну, що ти,— заперечив Фелікс.— У народі знаєш, як говорять про тварин? Німий язик — розуміє, а сказати не може...
У віварії було тихо. Лише прислухавшись, Фелікс почув посопування, писк, шарудіння.
Орел сидів на своїй жердині, час від часу стріпуючи головою. Це здивувало Фелікса.
— Що з тобою, брате мій Орле? — заговорив до птаха довірчо і з іронією.— Може, тобі сон страшний приснився?
Орел стрепенув крильми і зістрибнув із жердини, але якось незграбно, боком, заточився і мало не впав. Фелікс засміявся з такої незграбності, а він знову почав стріпувати головою, наче щось причепилося до дзьоба і ніяк не вдається відкинути.
— Чого це він?
— Ніяк не звикне без очей.
Ці спокійні слова болісно вразили його чутливу нервову систему, хлопець заціпенів, у грудях забракло повітря.
— Що ти сказала? Без очей?
— Ти якийсь дивний, Феліксе... Хіба не розумієш, що вони тут, у віварії, не для забавки... Можу тебе заспокоїти: орел не страждав. Я сама...
— Ти?! — Фелікс обернувся до неї, важко дихаючи. Лице її в місячному світлі скидалося на білу маску з чорними прорізами очей.— Невже ти?
— Власними руками. Це не складно.
— Не складно? — він посунувся на неї грудьми.— Вийняти очі — не складно?
Юля позадкувала, До краю здивована його нервозністю.
— Для тебе ж... Опам'ятайся…
Дівчина злякалася, що він ударить, і вибігла з віварію.
Чари вечора зникли, все посіріло, наче притрушене попелом.
"Не складно... Власними руками... Ніжними пальцями...— крутилось у Фелікса в голові, він стояв оглушений і не міг зрушитися з місця. Провів рукою по чолу, відітхнув і кинувся до клітки. Намацавши залізний засув, шарпонув убік, і дверці з дзенькотом відчинилися.
— Іди, іди,— шепотів до орла,— виходь звідси...— Простяг руки і, одним ривком вихопивши його з клітки, поставив на землю.
Орел, наче потягуючись, розправив свої велетенські крила, кілька разів підскочив і знявся. Та дерева густо розкинули гілля, птах ударився і впав, ламаючи кущі. Фелікс підбіг, схопив його і, заточуючись, виніс у кінець парку, де вже чулося хлюпостання моря.
— Лети!..
Птах стрепенувся, підняв голову, ніби дослухаючись до шуму моря, а тоді підстрибнув і знявся. У місячному світлі було добре видно, як він важко махає крильми і набирає висоту, прямуючи до великого сріблястого диска, що сяяв посеред неба.
— Прощай, брате мій, Орле!..— гукнув Фелікс. У роті зробилось гірко, очі наче запорошились піском.
Чи йому почулось, чи, може, й справді — над морем пролинув орлиний клекіт. Як світляна доріжка до Місяця.