«Архітектурна фантазія» Василь Бережний — сторінка 5

Читати онлайн оповідання Василя Бережного «Архітектурна фантазія»

A

    Старша Мати запропонувала прибути на орбіту, і Стерничий кивнув головою, але Єва несподівано відхилила цю пропозицію, резонно зауваживши, що Тао фактично нічого не бачив, то чи не краще буде, коли вона спочатку покаже йому планету, ознайомить із ситуацією на Землі… Стерничий закивав головою на знак згоди, але, побачивши, що Старша Мати не розімкнула вуст, закляк, мабуть, зосередившись на своїй формулі. Хоча мовчанка була зовсім короткою, Єва зрозуміла: керівниця експедиції не любить заперечень.

    — Слушно, — сухо обізвалася Старша Мати. — Ознайомлення з планетою — це наша місія. Тільки Тао мусить частіше виходити на зв’язок. Щасливо.

    Єва аж усміхнулася — так зраділа, коли Старша Мати, а з нею і Стерничий втонули в овалі екрана. Пере-зирнулися з Тао, його обличчя теж осяяла усмішка. Спасибі долі, вони вдвох, самі! Навіть, мамонти їх не ба-чать. В пориві ніжності притулила Долоні до Адамових щік, прихилила його до себе і, ледь Доторкаючись, провела устами по його устах. Юнак, зацлющивши очі, поцілував її в щоку, поклав руку на плече.

    — Ой, мені болить! — скрикнула Єва. — Мабуть, те сальто…

    Обличчя Тао спохмурніло, заклопотано сказав:

    — Зараз полікуємо.

    Повернувшись до неї грудьми, він почав ворожити над її плечем, долоні кружляли, наче птахи, і, відчу-ваючи полегкість, Єва думала: "Це проста щастя, що ми не розминулися!"

    — Ти казала — ознайомиш… — заговорив Тао, коли скінчив сеанс лікування.

    — Так, мій Адаме, я покажу тобі… Ти ще ж не бачив Антарктиди?

    — Тільки з орбіти. Сніг і сніг.

    — Так от, вирулюй обережно, не зачепи мамонтів, і стартуй на крижаний континент!

    Тао здивовано скинув бровами, коли; Єва запропонувала летіти до Південного полюса. Що там цікавого в снігах? Проте нічого не сказав, тільки зиркав на неї закоханими очима. Який гострий розум у цієї земної дів-чини, скільки енергії! Як це добре, що вона здогадалась показати йому цей ще не досліджений континент!

    Раптом по кабіні ударили сонячні промені — "Птиця" з ночі потрапила в ясний день. Швидко зелені по-ля, густі ліси, пагорби і долини втонули у голубому мареві, натомість океан розгорнув сувій синього серпанку, оздобленого блискітками. Та з наближенням до полярних широт день пригасав, а далі й зовсім померк у сніговій заметілі. Сіра пелена запнула обрій, довелося піти на зниження. Єва припала до "ока" і деякий час невідривно дивилася вниз.

    — О, бачу! Бачу! — скрикнула, змахнувши рукою. — Там — ангари.

    Тао відразу помітив золотисті цяточки і скерував "Птицю" до них. Виходить, тут, у снігах… Неймовірно!

    — Що це, місто? — спитав, стежачи за світловими сигналами внизу, що з цяток розрослися в безконечну гірлянду.

    — Зараз усе побачиш, бери тільки лівіше… Так… Зелене світло — значить вільно.

    Шурхнули у сніговицю, і навстріч їм попливла гігантська рурка, на верхній дузі якої світився зелений рефлектор. Як тільки "Птиця" пройшла теплу повітряну запону, рефлектор засвітився червоним, попереджаю-чи, що бокс зайнято.

    — Оце так… — дивувався Тао, ідучи з Євою просторим світлим тунелем. — А ми вже тривожились за долю земного людства… Що це за тунелі?

    — Ми вступаємо до грандіозного міста — Кріотауна.

    — Кріотауна? — чомусь перепитав філієць.

    — Так, це — Кріотаун, крижане місто, архітектурний феномен. Тут живе біля дев’яти мільярдів чоловік.

    — А жінки? — здивувався Тао.

    — І жінки тут, звичайно, — усміхнулась Єва. — Це так говорять про все населення. Усіх — майже дев’ять мільярдів…

    Цифра, мабуть, не справила на зореплавця особливого враження, він ще не дуже знався на земних числах, але те, що бачив, дивувало його і захоплювало. З першого ж кроку в очі впадала технічна могутність і сила. Стіни тунелю поблискували, наче обсипані сніжинками, але який може бути сніг, коли тут дуже тепло, так само, як і там, на зеленому континенті. Спитав Єву, що то за матеріал, і вона розтлумачила: облицювальне металічне скло.

    Тунель привів їх до широкого проспекту, і Тао зупинився, немов заворожений. Уздовж проспекту кіль-кома рядами вишикувались густолисті дерева, а над ними синіло небо! Духмяний літній вітерець обвівав обличчя, звучала притишена музика. На тротуарах багато людей у яскравому легкому одязі. Одні поспішають, певне, у справах, інші — прогулюються. Не встиг юнак розпитати Єву про дерева і небо, як біля них із шурхотом зупинився довгий напівпорожній вагон. Власне, цей транспорт скорше нагадував човна, бо ні стін, ані даху не мав, лише невисокі борти і прозорий козирок попереду. Вони сіли в зручні м’які крісла, і човен рушив. Швидкість наростала, юнакові з Філії здалося, що вони відриваються від поверхні проспекту, і тільки тепер він помітив, що водія немає, оглянувся — може, позаду? — але й там не було. І ніякої кабіни чи пристрою для керування не помітив.

    — Як він рухається? — спитав, прихилившись до Єви.

    — Транспортна система Кріотауна — просто чудо, — сказала Єва. — Я точно й не знаю. Магнітні силові пасма…

    Тим часом човен справді піднявся вгору, вони вже пливли вище дерев, прямуючи в безбережний голубий простір. Нараз у цьому небі вигулькнув інший проспект з численними фонтанами посередині, а вгорі з’явилося інше небо — по ньому пливли хмари.

    — Поспішаймо, щоб нас дощ не застав. — Ступивши на тротуар, Єва поглянула вгору.

    — І тут буває дощ? — здивувався Тао. — Навіщо?

    — Кругообіг води. Це одна система: фонтани — небо. Але найважливіша функція, мабуть, психологічна.

    — Тобто?

    — Створюється ілюзія нормальних, природних умов життя.

    Побіля фонтанів, попід їхніми шумливими струменями, що витворювали все нові й нові фігури, снували закохані пари. Взявшись за руки, вони мовчки дивилися на водяне гілля, що виблискувало у сонячному світлі.

    — Агов, Єво! — почулося здалеку, і до них, махаючи рукою, протовпився високий рудоволосий хлопець. Побачивши, що Єва не сама, знітився, притлумив свою радість. — Повернулася?

    — І не подумаю! — дівчина стріпнула волоссям.

    — Але ж ти тут?

    — Це ось інопланетянин хоче побачити… Рудоволосий зиркнув на Тао, ніяково осклабився:

    — Ти, як завжди, з химерами…

    Змахнувши на прощання рукою, він зник у багатобарвному людському потоці. Потім Єву кілька разів зупиняли знайомі жінки й дівчата і кожного разу вона відкараскувалась, мовляв, не має часу, треба поспішати. Повідомлення, що з нею прибулець, ніхто не сприймав серйозно, вважали, що це жарт.

    — А куди ми поспішаємо? — спитав Тао, коли вони минули велику скульптурну групу, що наче пливла на тремтливих водяних пелюстках.

    — Оглянути Кріотаун ти зможеш згодом… — заглянувши йому в вічі, сказала Єва. — На це потрібно не один день і не один місяць. А в нашій секції — великий Музей історії мегаполіса. Матимеш уявлення… А тоді вже…

    — Так, Музей — сховище інформації. Шкода тільки, що звідси не можна зв’язатися з орбітою.

    Різноманітні фасади, що тяглися ліворуч, оздоблені геометричними фігурами і навіть колонами давньо-грецьких ордерів, змінилися білою стіною, яку в двох місцях прорізували щілини, схожі на вузькі довгасті листки, поставлені сторч. Як тільки зашумів дощ і перші крупні краплини вдарили їх по плечах, Єва вскочила до ближчої щілини, Тао за нею.

    — От ми й прийшли! — Помітивши здивування свого супутника, додала: — Це вхід до музею.

    Юнак обвів поглядом вестибюль. Гострокутна щілина звужувалась, тиснула, далі переходила в округлий тунель, покритий світло-сірою фарбою. Помітивши літери, карбовані із тьмяного золота, запитав, що вони означають.

    — Музей Архітектури, — пояснила Єва. — Та й сама архітектура музею оригінальна. У величезній масі криги, виділеній для цієї мети, вирубано приміщення, що тягнуться, наче звивини людського мозку. Це велетенська модель обох півкуль…

    Єва бачила, яким жадібним оком дивиться її Адам на експонати, що ілюстрували розвиток будівничого генія людини, і пояснювала написи, цифри. Але й квапила:

    — Шлях від житла первісної людини до цього мегаполіса дуже довгий. Хоча тисячі років тут можна вмістити в десяток хвилин, все одно… Довжина музейних приміщень — кілька кілометрів, а ми як поснідали… Хоча можна й тут підживитися.

    (Продовження на наступній сторінці)

    Інші твори автора