Приніс тато додому отакенну коробку, а Наталочка питає:
— Що це?
Тато загадково усміхнувся й каже:
— Тут дядечко Цок живе.
Розкрив він коробку, а там і справді — розмальована хатка. На передній стінці в неї — кружок із цифрами та дві стрілочки, одна більша, друга менша.
Наталочка припала до хатки вухом, прислухалась, але нічогісінько не почула.
— Мабуть, дядечко Цок спить,— прошепотіла вона.
— А от ми зараз дізнаємося,— підморгнув тато.— Дядечко Цок — невтомний трудівник, він ніколи не дрімає!
Прилаштував тато хатку на стіні, підтягнув гирі на ланцюжку, гойднув маятник — і в хатці весело зацокало.
— Ой, як гарно! — сплеснула долоньками Наталочка.— А чи відчиняється оте віконце?
— Звичайно. Сюди дядечко Цок випускає погуляти свою зозульку, і вона кує діткам на щастя, на довгі літа...
Тепер щоранку, тільки-но Наталочка зачує зозульчине "ку-ку", вмить схоплюється з постелі і швиденько починає збиратися в дитсадочок.
— Дякую, дядечку Цок! — гукає вона.
Зозульку у віконці Наталочка вже багато разів бачила, а от самого дядечка Цока підстерегти ніяк не вдається. І що він там робить у своїй хатці?
— Дядечку Цок! — гукає Наталочка.— Хоч раз визирніть!
Та з хатки тільки й чути: цок-цоки-цок...
Працює дядечко, ніколи йому, він час відлічує.