Перед зором штурмана пропливли далекі, чарівні спогади — образи рідної Землі. Яскраво згадалося прощання і заплакане обличчя матері. її вже нема на Землі! Але хіба сльози її пройшли, любов її вмерла? Ні! Ні! Вона в серці Джон-Ея, вона в його волі, в наступних ділах, в рішучості довести "Думку" до Землі!..
Штурман включив усі телескопічні установки. Запрацювали автомати, аналізуючи дані телескопів. Один результат, другий, третій! Мерехтить на екрані сигнал. Джон-Ей тривожно і напружено читає його. Ні! Ні! Жо-дної знайомої системи! В яку ж далечінь він залетів? Де рідна Галактика?
Джон-Ей запустив пам’ятну машину, намагаючись відшукати шлях "Думки" від Великої Магелланової Хмари. Але й тут його чекало розчарування. Пам’ятна машина не мала цієї інформації. Вона не була включена під час польоту.
Зупинивши автомати, Джон-Ей знеможено опустив руки. Так! Треба дивитися правді в очі. Оптимізм не допоможе! Він не має можливості відшукати шлях назад. Не має!!!
Насмішкувато моргали зорі попереду, ледве помітно пересувалися туманності збоку. "Думка" летіла в незрозумілу, невідому даль.
Джон-Ей заскреготів зубами, заплющив очі Він намагався опанувати себе. Треба було щось робити. Але що? Мимоволі прийшла думка: зореліт — це колосальний науковий центр з безцінною інформацією. Треба до-вести його до будь-якого розумного світу. Може, люди інших світів допоможуть кораблю знайти рідну Галак-тику…
Так! Складати зброю ще рано! Доки життя і думка не згасли, треба боротися!
Не вагаючись, штурман включив двигуни, дав наказ автоматам. Зореліт слухняно повернув назад по ве-летенській кривій. По команді автопілота потужна енергія реактора ринула до мезона-торів. Оболонка апарата стала невагомою, антиполе закутало зореліт, відрізавши його від зовнішнього впливу.
І знову більйони кілометрів поглиналися апаратом у стрімкому, шаленому темпі. Блискавично пролетіли десятки галактик.
Минуло кілька годин. Джон-Ей включав поле, жадібно запускав телескопічні установки. Автомати звіря-ли зображення навколишніх галактик з фотографіями систем, близьких до рідної Галактики. Але все було мар-но!
І знову тисячі, мільйони парсеків сліпого польоту, неясна надія, гарячкові досліди. Безумна жадоба успі-ху, бажання повернутися на рідну, теплу, заквітчану Землю, непереможність життя змушували Джон-Ея летіти все далі і далі в страшну безодню…
І ось настала невблаганна мить. Аналізатор показував, що скоро зупиняться всі вузли корабля. Виснажи-лось ядерне пальне в реакторі, що обслуговував енергетичну систему "Думки". Центральний реактор, від якого працювало антиподе і двигуни, не міг стати в пригоді — він не мав зв’язку з ядерною енергостанцією.
Думка Джон-Ея кружляла в вузькому колі можливостей. Вихід був лише один — знайти планету в якій-небудь системі, посадити зореліт і спробувати роздобути уран. Хоч би уранову руду! На "Думці" є збагачува-льна установка. Тільки б знайти! Знайти!..
Поруч була спіральна галактика. Крайні зірки сяяли на відстані десяти парсеків. Джон-Ей вибрав жовту зірку типу Сонця і рішуче спрямував "Думку" до чужої системи.
Дивні істоти
…"Думка" наближалась до планети біля жовтого сонця, яка була єдиною в цій системі. Описуючи спіра-лі над нею, Джон-Ей гравіметодом визначив її масу. Можна було опускатися. Маса не переважала масу Землі.
Зореліт, погасивши швидкість, ввійшов у хмари. Вони тягнулися товстим, густим покровом на багато кі-лометрів над поверхнею планети. Це було небезпечно. Невідомо, що внизу — море, степ чи гори!
Джон-Ей включив інфраекран. По ньому попливли розмиті плями. Видно було широке озеро, далі тягну-лася рівнина, очевидно, пустеля, потім промайнула велика затока моря. Нарешті, зореліт, який поволі опускав-ся, вискочив з хмар. У перископах відкрилася панорама планети. Далина ховалася в тумані. З того туману стрі-мко виростали масиви лісів, гряди гір, океани, і знову танули внизу, позаду корабля.
Джон-Ей до максимуму посилив потужність телеустановок. Він намагався примітити хоч які-небудь ознаки розумного життя. Але "Думка" замикала третю спіраль навколо планети, а слідів діяльності розумних істот не з’являлося. Незаймані ліси, стрімкі урвища гір, неосяжні простори океанів. Десь збоку до неба піднявся потужний струмінь бурих газів, блиснув вогонь. Аналізатор показав, що то був вулкан.
Серце Джон-Ея боляче стиснулося. Значить, планета не заселена розумними істотами. Тут йому ніхто не допоможе. Треба повертати в простір і шукати іншої системи.
Шукати? Ні! Це вже неможливо! Зараз, ось зараз зупиниться малий реактор, і тоді двигуни не зможуть працювати, центральний реактор завмре, зупиняться всі автомати.
Єдиний вихід — сідати! А далі що? Джон-Ей перебирав тисячі варіантів. Йому потрібна руда актинідів. Треба сідати поблизу покладів. їх можна виявити!
Гарячковими рухами штурман включив актинометри. Чутливі прилади ніби насторожились, похитуючи вусиками-стрілками, очікуючи сигналів з планети. І ось на восьмому витку спіралі прийшов успіх. Стрілочки приладів скажено стрибнули вгору, відмічаючи незвичайну активність гамма-радіації.
"Думка" летіла з швидкістю кілометра в секунду. Джон-Ей круто повернув її, зробив гігантське коло над пустельною рівниною і повів корабель на посадку. Поклади руди радіоактивних елементів були десь біля гірсь-кого хребта, від якого простягалася на сотні кілометрів коричнево-жовта пустеля. З другого боку гір височіли масиви джунглів — велетенських дерев з темно-зеленим забарвленням.
Джон-Ей вибрав місце на величезній галявині, кілометрів за три від гір. Недалеко протікала вузенька бу-рхлива річка. "Думка", гримлячи двигунами, у вихорі розпеченого повітря опустилася на її крутому березі…
…Затихло все. Тільки у вухах шумувала розбурхана кров. Джон-Ей знеможено встав, похитуючись, пройшовся по каюті. Тіло відвикло від звичайного тяжіння, важко було зберегти рівновагу. Штурман приліг на ліжко, заплющив очі, намагаючись зосередитись…
Так! Треба все збагнути! Він — людина з далекої Землі — в зовсім чужому світі! Пальне закінчилось. Розумних істот тут немає. Отже, необхідно розраховувати лише на свої сили…
Спочатку розвідати околиці, познайомитися з тваринним світом. Проте тварини, навіть найстрашніші, не заподіють шкоди — атомна зброя знищить будь-якого гіганта. А потім… Потім треба знайти поклади руди… Вона десь тут, в кільці низьких гір, що тягнуться перед головним хребтом…
Ех, якби! Якби вдалося! Тоді — знову політ, знову розшуки дорогої Землі… Хай даремно, хай невдача спіткає його, але все-таки політ, дія, устремління!..
Джон-Ей схопився з ліжка. Зараз не можна киснути! Діяти! Він похапцем поїв концентрованої страви, включив аналізатор. Насоси втягнули порцію повітря ззовні. Аналіз показав, що в атмосфері є досить кисню для дихання. Шкідливих газів не було. Небезпечних бактерій аналізатор не виявив…
Одягнувши термозахисну куртку і теплий шолом, Джон-Ей пішов до виходу. Трохи подумавши, він за-хопив ядерний пістолет і портативний пеленгатор. Потім, включивши передавач, який випромінював у ефір безперервні сигнали, штурман спустився внутрішнім ліфтом униз.
Зовнішній люк відкрився з важким хрипом. Густий струмінь повітря дихнув прямо в обличчя штурману. Від п’янкого запаху запаморочилася голова.
Джон-Ей схопився за стінку шлюзу і поволі рушив до виходу. Переступивши бар’єр, він озирнувся на-вколо.
Галявину встилала синьо-зелена цупка трава. Вона викидала жовті мітли дрібненьких квітів. Позаду сто-яла стіна лісу. Джон-Ей відзначив на око два види дерев: одні тягнулися довжелезним стовбуром на сотні мет-рів угору, розростаючись там списоподібними листками, інші — широколисті, м’ясисті — встилали всі промі-жки між тими велетнями. Вони мали густий маслянистий чорно-зелений колір і росли не вище десяти метрів.
Галявина обривалася над річкою, що клекотіла між нагромадженнями скель. А за річкою бовваніли в ту-мані такі ж ліси, як і навколо галявини. Над тим краєвидом нависали сірі хмари. Вітру не було. Здавалося, сіра ковдра придушує все живе до землі, не дає дихати.
"Не дивно, що тут немає розумних істот, — сумно подумав Джон-Ей. — Важко було б жити в таких умо-вах…"
Він підійшов до кручі, глянув униз. З щілини між камінням, різко крикнувши, вискочив чудний блакит-ний птах. Він низько пролетів над водою і зник у лісі на протилежному боці.
Тупа стихія, примітивній світ. Ліси, низькі форми тварин, незаймані ріки і скелі. Треба покладатись на свої сили!
Джон-Ей поволі обернувся і рушив до корабля. Звідти чулися дивні звуки. Штурману здалося, ніби він розбирає членороздільні вигуки. Що таке?
Якісь постаті заметушилися біля кущів, позаду зорельота. Жестикулюючи, вони обережно наближалися до Джон-Ея. Штурман нерішуче зупинився. З ким він має справу?
От істоти вже зовсім близько. В світлі сірого дня можна розібрати їхні обриси. Безумовно, це представ-ники розумного світу, хоча й іншої організації. Про це свідчить вертикальна постава, уважний погляд великих круглих очей, високе й широке чоло. Лише присадкувате тіло, покрите блакитнуватим волоссям, довгі передні кінцівки-руки, які тримають важку палицю, та примітний одяг з шкіри якоїсь тварини говорять за те, що шлях розвитку цих істот до людей тільки почався.
(Продовження на наступній сторінці)