— Мало що ти бачиш, — засміявся Н. — Хіба природа рахується з нашими хотіннями? Вона є те, що є. І не більше. А те, що бажають подібні до тебе "філософи", — не більше, ніж міраж у пустелі. Скільки віків минуло, свідомих історичних віків, у які вже формувалася до-питлива думка, тривав пошук осмисленої відповіді на запитання, — звідки, чому, куди? А чого досягли всі ті "мудреці", святі, йоґи, аватари, месії, пророки? Чи вказали якусь альтер-нативу? Чи відкрили двері до інших світів, крім цього — єдиного?
Він сперечався зі мною спокійно, холоднувато. Той холод проглядав і в його криштале-во-прозорих, мов крижинки, насмішкуватих очах, в його іронічно стиснутих вустах.
— Не треба вигадок, — повчав він мене. — Не треба спекуляцій. У нас є почуття, дані нам природою. Є розум, щоб посилювати ці почуття з допомогою приладів та формул, ма-шин і експериментів. Усе у видимості. А те, що не сприймають наші почуття, наблизять нам прилади, чутливі помічники розуму. Все можна пізнати, змоделювати. Чому? Бо ми, люди, випадковість. Флуктуація стихій. Природа викинула на кон буття серію підходящих карт, що отримали здатність ідеально відображати реальність і самовідтворювати унікальне, щасливе поєднання часток, молекул. І ця здатність експонентою ринулася в безмірність, навіть уявила себе первісним станом буттєвості, ідеалізувала свою лотерейну випадковість. Та наука вже збагнула вікову "загадку" буття, відкинула всі містичні жупели. Самовідтворення в світі мо-лекул стало надпровідністю в інформаційних каналах біосфери. А раз виникла інформаційна надпровідність, то вона невпинно посилюється, самонагромаджується, самореґулюється. Життя стало "сніговою бабою" інформаційної сфери, воно буде ліпити само себе, аж доки не вступить в дію закон рівноваги і зруйнує надмірну пухлину біовипадковості. Ясно? А ти вигадуєш пришельців з гармонійного світу, із глибин всеможливості.
— Не лише я. Багато мислителів думали про це, мріяли. Наприклад, Ціолковський, Ку-превич, Вернадський, Чижевський.
— Не нагромаджуй імен, — засміявся Н. — Не лякай мене авторитетами. Всі ті вчені, окрім того, що були прекрасними фахівцями в тій чи іншій галузі, мали ще й здатність до безконтрольного фантазування, таку собі рожеву мрійливість. Хто з нас не розчулюється, читаючи казку або дивлячись талановитий мультфільм? Усі ми — діти. Але, Євгене, протри очі розуму. Порівняй себе… і всесвіт. Безмірність — не жарти. Ми ніщо в океані безмірності. Ефемери. Наш вік, сімдесят чи навіть сто років, мить. Були — нема. Згадай минулі імперії, царства, цивілізації. Де вони? Де їхні картини, храми, будівлі, походи, знання, реліґії, де їхня пиха і велич? Розвіяне вітрами історії, засипане землею, забуте. Так буде й з нами. Не треба ілюзій.
— Для чого ж ти живеш? — запитав я, холонучи від дивного почуття жалю до нього.
— Як то для чого? — здивувався Н. — Мене хіба питали — народити чи ні? Оскільки ж я все-таки з’явився по невблаганному закону необхідності, то тепер повинен жити і діяти, пливти в інформаційному потоці. І оскільки мій струмінь перебуває в певному поєднанні явищ, істот, які називаються суспільством, тобто складають якийсь соціальний орґанізм, я повинен виконувати веління цього орґанізму. Мені приємно жити.
— Для чого?
— Просто так. Приємно вудити рибу. Приємно складати прилади, розгадувати загадки природи. Приємно цілувати дівчат, кататись на лижах, дивитися на зорі в небі, купатися в Дніпрі чи в морі, приємно відчувати силу, міць, енерґію, приємно бути.
Що ж, в його словах є маленька правда. Але ж це проживання, а не життя. І всі його "наукові" ідеї лише переспів прадавнього механіцизму, котрий проповідували ще Епікур, Лукрецій та їхні послідовники. Науці вже давно подаровано діалектику, цей крилатий погляд на антагоністичні складнощі світу. Чому ж такі здібні мислячі вчені ніяк не можуть подолати реліктової очевидності, ринутися у вільний політ мислі, щоб синтезувати інформаційну гору, сотворити з неї тонку, чутливу споруду нового розуміння, безстрашного, революційного? Адже саме життя, виникнувши, було незміряно сміливішим, ніж теперішній його "вінець" — людина. Життя легко долало бар’єри табу і заборон, мужньо самозаперечувалось, щоб сягну-ти небувалого вияву, а ми тепер дрижимо, самозберігаємося, боїмося пірнути в глибини власної тайни. Невже не розуміє він, що життя щось ЗОВСІМ ІНШЕ?
— Усе те, що тобі подобається, скоро й закінчується, — сказав я.
— Ну то й що? — легковажно перепитав він. — Інші продовжать моє відчуття.
— Але ж мільярди людей не т а к відчувають. Є й голодні, ненавчені, нещасні, покриті брудом…
Н. розсердився.
— Для цього ми й творимо революцію. Спочатку в суспільстві, а потім у науці, в техніці, в біології, в сільському господарстві. Щоб дати радість життя всім. Щоб не було ні холоду, ні голоду.
— Цього мало, — сумно заперечив я. — Це лише зовнішнє. Коли людина добуває собі харчі й притулок, вона починає мислить вищими катеґоріями. Про це говорили й утопісти, і класики наукового комунізму.
— От коли нагодуємо всю Землю, — засміявся Н., — тоді й почнемо думати "вищими катеґоріями".
— Ситість не відкриває двері мудрості, — зітхнув я. — Треба вже тепер заохочувати дітей до тайни. Щоб тайна стала для них такою ж потребою, як хліб, повітря, більше, ніж повітря.
— Ти невиправний мрійник, — поплескав мене по плечу Н. — У мене є для тебе цікава пропозиція. Чому б тобі не піти до нас працювати? Га?
— Топити груби? Чи розважати вас грою на бандурі?
— Та ні. Музично-фантастичним каталізатором. Щоб руйнувати, перемішувати нашу проґраму. А то ми, справді, не можемо інколи вискочити з колії, проробленої попередника-ми. Треба ж частіше вискакувати з цієї колії, шукати нових.
— Щоб знову вскочити в іншу колію? — пожартував я. — Що ж, твоя пропозиція за-манлива. Подумаю. Тільки тоді в інституті фізики треба створювати ще один відділ.
— Відділ безвідповідальних експериментів, — підхопив Н.
Так, жартуючи, ми й розійшлися.
Сиджу самотній у своїй "келії". Всі вже сплять. Тільки Клава ще порається на кухні. Я чую, як вона шарудить за стіною. По-моєму, найчуліша людина в нашій сім’ї. Я помічаю, що вона завжди стає на бік скривдженого. Мама на неї кричить, а вона не звертає на те уваги. Принципова і щира.
У вікні блимають зірки. Небо глибоке, таємниче. Між дахами будинків воно особливо кличне, захоплююче. В ці хвилини відчуваєш убогість таких поглядів, як у Романа або навіть у Н.
Ні, ні, не лише очевидністю пізнається світобудова, наше материнське лоно. Воно гли-бинне, багатовимірне, всеосяжне. Космос — мов безмежний діамант з безліччю граней. Міниться, переливається, манить, обіцяє. Але здобуде його таємниці лише той, хто сміливо заглядає очима розуму у прірву незвичайного, небувалого, хто визнає поза всякою мірністю велику надмірність. І не лише пізнає, а й прийме її в серце, в чуття.
Я заплющую очі. Намагаюся охопити свідомістю безмежний простір.
…Поміж зірок, ґалактик, поміж грандіозних меґасистем безкінечності пливе наша Зем-ля. Наша домівка-планета. Мініатюрний кораблик, що обдувається сонячним вітром та ґалактичними ураганами, пробирається між рифами астероїдів та комет, долає міжзоряні ту-мани і гравітаційні прірви.
Куди пливе цей кораблик? Хто відрядив його в плавання, де його чекають? Звідки взя-лися на ньому бунтівливі моряки — люди? Яка закономірність зачала їх серед вулканічних громів, грозових розрядів, у киплячих океанах планети? Хто скаже про це?
Поки що відсутня відповідь. Тисячі припущень, гіпотез, переконань. Але навіть все-сильна математика розводить руками перед загадкою виникнення життя: ймовірність випадкової появи, виникнення біосфери на планеті не ли ще мізерна, вона відсутня. Панспермія, ідея занесення життя з інших світів не розв’язує загадки, а лише відсуває відповідь у далечінь часу й простору. Те ж саме з ідеями "творення" життя деміургами інших сфер, ким би вони не виявилися, могутніми людьми, девами, богами чи навіть Абсо-лютом. Усі ці тисячолітні духовні спекуляції лише свідоцтво безсилля незрілого розуму лю-дини, котрий жахається безмірності завдання і затуляє пробоїни запитань фіговими листками наївних відповідей.
(Продовження на наступній сторінці)