— В спокої? — аж кинувся від несподіванки хлопець. — Що це означає? Я не розумію вас.
— Пізніше зрозумієте. Одчепіться від неї. Вона вас не любить.
— Вона це… сама сказала? — помертвілими губами витиснув Микола. — Сама?
— Сама. Вона не хоче вас більше бачити. У неї є жених. Вона виходить заміж.
Микола стояв, мов сновида. Він уже не чув, що далі говорила Марія Іванівна, не відчував зацікавлених поглядів людей, які визирали з сусідніх дверей. У свідомості дзвеніло лише одне: "Заміж, заміж, заміж… Оленка виходить заміж…"
Погляд Марії Іванівни пом’якшав. Вона співчутливо поклала долоню на його руку, примирливо заспокоювала:
— Ви знайдете ще собі дівчину до пари. Не журіться. А Оленка піде своїм шляхом. У неї завидна доля. А ви… що ви дали б їй? У вас нічого нема, крім подертих штанів… Я ба-жаю вам щастя.
Двері зачинилися, грюкнули, ніби одкраяли в Миколи частку серця. У грудях болісно занило. Невже правда? Значить, нема в світі щирості, нема любові? Вони існують лише в думках і в мріях?
Сині очі — озерця правди — випливли перед ним. Невже вони можуть брехати? Так щиро дивитися й обманювати?! Чому ж тоді можна вірити?
Микола люто вдарив кулаком по стіні, аж скрикнув від болю. Ну й хай! Хай виходить заміж. Усі вони такі — жінки! Не треба йому кохання, не треба подруги. Обійдеться. Поїде в село, працюватиме, а минуле залишиться тільки сном, мрією.
Хлопець похапцем вирвав з блокнота листок паперу, огризком олівця експромтом на-писав вірша. Склавши листка трикутником, надписав адресу, прізвище, ім’я, вкинув до поштової скриньки на дверях Оленчиної квартири.
Йшов вулицею, опустивши голову, не дивлячись на людей, без мети, без думки. Зелень каштанів померкла, дратував урочистий клекіт міста, облудним здавався сміх жінок і дівчат, яких стрічав на тротуарі. Тепер у його душі звучала тягуча низька дисгармонійна нота. Вона колупала мозок, тисла його, дратувала, ткала з темних акордів сумний, безрадісний настрій.
За годину Микола повернувся до гуртожитку. Хутко зібравши в пофарбований фанер-ний чемодан свій жалюгідний скарб, приготувався до від’їзду.
ВТЕЧА НА ВОЛЮ
Оленка, мов на крилах, летіла на побачення. Вона ледве стримувалася, щоб не заплака-ти. Микола жде її, вірить, а вона — запізнюється. А втім — не її вина. Батько, як завжди, пе-репив, йому стало погано з серцем. Довелося везти його до лікарні, ждати кілька годин.
Їй було сумно й бридко. Дитяче почуття любові до батька жило в душі, шукало виправ-дання всьому, що б він не зробив. Але тверезий погляд відзначав невпинне падіння, деградацію близької людини. І в тому падінні не було навіть найменшого бажання піднятися знову вгору, до осмисленого, ясного життя. Лише чарка, дурне, вульгарне базікання.
Серце Оленки, долаючи давне дитяче почуття жалю і співстраждання, владно вистуку-вало свою волю: навіщо їй ця огидна щоденна каламуть? Навіщо примари вчорашнього дня? Чого вона може діждатися серед цих тіней? Скоріше до нього, до нього… до ніжного, єдиного, світлого…
Сходи. Майданчик. Гуляють пари, ходять екскурсанти, його нема! В Оленки впало сер-це. Вона кинула погляд на годинник — дванадцята година. Може, він пішов до мами? Безу-мовно, так. Скоріше туди!
Виймаючи з сумочки ключа, крізь дірочки в поштовій скриньці побачила щось біле. Витягла трикутничок, прочитала адресу. Їй. Від кого ж?
Відчинила двері, на ходу розкриваючи трикутника. На порозі вже чекала мати, широко посміхаючись. Її чорні очі масляно й улесливо блищали.
— Ну як?
— Що як, мамочко?
— Поїдеш до Русанова?
— Ой, мамо! Мені не до нього! Де Микола?
Губи в матері задрижали від гніву, по щоках поповзли багрові плями. Вона смикнула дочку за руку до кімнати, причинила двері, засичала:
— Коли ти перестанеш мене мучити? Я для тебе страждала все життя. Вчила тебе, ви-ховувала, годувала.
А ти он як віддячуєш мені? Знайшла якогось волоцюгу й тягаєшся з ним. Так за-пам’ятай, що нема твого Миколи! Нема й не буде! Я прогнала його!
Оленка мало не впала від несподіванки, з жахом глянула на матір.
— Як… прогнала? Ти мариш?
— Прогнала — і все! Він більше не прийде. Я прошу тебе, не терзай мою душу, бо я збожеволію. Ти краще скажи, вийдеш за Русанова?
Сині очі Оленки спалахнули гнівом, налилися сльозами. Вона кинулася до шафи, схли-пуючи, тремтячими руками стала вдягати своє синє святкове плаття.
— Досить з мене!.. Досить такого життя… Я вже не можу витримати! Усміхатися, коли не смішно. Хвалити того, хто не подобається. Захоплюватися тим, хто гидкий! Досить! До-сить!..
Її голос піднявся до істеричних ноток. Мати злякано дивилася на неї, нічого не розуміючи, не бажаючи заглянути в доньчину душу.
— Ти божевільна! Це той босяк так закрутив тобі голову!? Якби знала, не пустила б і на поріг!
— Він чистіший од усіх вас! — відрізала Оленка. — Чого ви стали на моїй путі? Не хо-чу я ваших русанових! Не бажаю бути товаром! Гидко, гидко!
Вона похапцем розгорнула листа, побачила підпис: "Микола". "Від нього", — тьохну-ло серце. Не читала, а вбирала в душу болісні, гнівні, написані ображеною душею слова:
"Оленко!
Я не ганю тебе, ні про що не прошу. Просто я прощаюся зі своєю мрією. Не хочу ставати на твоїй дорозі. Іду своєю стежкою. Я серцем відчув, що ти підеш од мене. Навіть сон мені сьогодні приснився. Про цей сон я пишу тобі вірша. Він і є моїм прощальним словом…"
Оленка всміхнулася крізь сльози. Милий, смішний! Навіть у такому стані не забув про вірша! Мати їй щось говорила, та дочка не чула. Болісно вбирала в себе кострубаті, але щирі рядки:
Сині тіні впали на підлогу,
Проти мене — серед тіней — ти…
І нема в моєму серці бога,
Щоб йому молитву понести.
Ти чужа. Про це мені говорять
Невдоволені чомусь вуста,
І обличчя, що не знало горя,
І облудна посмішка пуста.
Що ж, іди! Постали перед нами
Перепони древні та пусті —
Привид фата з пошлими речами
І міщанське щастя на путі.
Не зумів! Ти вибрала дорогу,
Де не буде горя і мети…
Сині тіні впали на підлогу,
І, мов тінь, переді мною — ти…"
Оленка засміялася радісно, поцілувала листочок. "Любить. Любить. Хай гнівається, хай сердиться, але ж — любить!.."
Вона метнулася до шафи, вихопила паспорт, диплом. Поклала все це до сумочки. Як вона могла вагатися, чогось боятися? До нього, бігом!
— Куди ти? — сторопіла мати.
Оленка підскочила до дверей, з викликом зупинилася, важко дихаючи від хвилювання:
— Я йду до нього, мамо! Ти чуєш — до нього! Я без нього жити не можу!
— Ти божевільна! Зачекай! Оленко!
Та дочки вже не було. Хряснули вхідні двері. Майнуло на вулиці сине платтячко, застукотіли востаннє білі стоптані туфлі.
— Оленко!..
Не почула, не захотіла чути. Линула мимо людей, мимо каштанів, мимо весняного розмаїтого гомону. Незчулася, коли опинилася в Музикальному завулку, коли постукала до дверей кімнати, де жив Микола. На порозі зустрілася з ним. Він тримав у одній руці фанер-ний чемодан, у другій — торбу з начинням. Через плече звисав полотняний футляр з кобзою. Побачивши Оленку, хлопець випустив з рук речі, розгубився, закліпав повіками.
— Оленко… Ти прийшла? Як же це? Ти ж передала мені, що не любиш? Ти ж пішла до жениха?..
Вона кинулася йому на шию, плакала на грудях коханого, бурмотіла крізь сльози:
— Дурненький мій! Як ти міг подумати? Хіба забув клятву вірності? Хіба я змогла б жити без тебе? Я кинула все… Я йду з тобою… за тобою… Навіки! Назавжди!
— Оленко!
— Миколко!
Він обціловував її мокрі щоки, задихався від радості що переповнювала груди. Схопив знову чемодан.
— Біжімо. Подалі від цієї цвілі.
— Я готова. Тільки одне…
— Що, ластівко моя?
— Я отак… як стою…
Вона показала порожні руки, провела поглядом по своєму стану. Він схопив її за руку, потягнув до дверей.
— Тим краще, моя смішненька! Все почнемо спочатку!
Вони вийшли на вулицю, зупинилися. Поглянули навколо, на небо, одне на одного. Засміялися вільно, щасливо, ніби діти, скидаючи з душі, з серця, з сумління якийсь незримий тягар. Схопившись за руки, кинулися бігцем до трамваю.
Мелодія третя
У РІДНОМУ ЛОНІ
ДОРОГА
Поїзд мчав Оленку й Миколу на південь. Вони дивилися у відкрите вікно, за яким у смарагдовій зелені весни пропливали степи рідної землі. Пили розкіш природи, інколи пере-глядалися, навіть у зітханні розуміли одне одного. Сонячні тіні на обличчях. І ніжне торкан-ня долонь.
— А хто нас зустріне?
— Мати, сонечко моє.
— А батько?
— Батька нема… Його вбили куркулі. Ще в тридцятому році.
— Значить, мама одна? — сумно прошепотіла Оленка.
— Ще є дід Василь. Мамин батько. Тільки його тепер нема вдома. Далеко він…
— А де?
— На Камчатці. Боцманом на траулері.
— Як цікаво! Він моряк?
(Продовження на наступній сторінці)