— Чудово, чудової — похвалив мене офіцер, а сам ходив довкола, мов кіт біля миші. — Запишіть її разом з тією… що в неї золоті коси. Для мене…
Учителю, що вони хочуть з нами зробити? Я передчуваю, що нас можуть розлучити з вами. Там, у кабінеті, я сміялася. А тут мені хочеться плакати.
(З щоденника Громограя)
"…Ваша сповідь — камінь на моє серце, любі діти. Картаю сам себе, що не зумів вчас-но вивезти вас у глибину країни. Тепер таке випробування, яке, може, завелике для ваших незагартованих душ.
Офіцер поїхав, обіцяв, що буде чекати нас у своїй резиденції на Дніпрі. У селі за пов-ноправного господаря Онопрій. Загітував ще кількох односельчан до поліції, тепер вони лю-тують: розшукали колишнього голову сільради Мирона Семенця, посадили під замок. Обіцяють відправити в район. А там одна дорога — до ями. Доходять чутки, що в районі вже розстріляно кількасот людей: активістів, комсомольців, службовців. Шукали Герасима Сте-пановича, голову колгоспу, але той безслідно зник. Мабуть, відступив з нашими військами.
Сьогодні Онопрій замкнув нас у класі, сам чергує в коридорі. Каже, що завтра одведе всіх до дебаркадера, так звелів офіцер. "Свіжатинка для начальства, — злорадно пояснив юда. — Гарний презент виховали для нових господарів, пане вчителю!" Я не відповів йому жодним словом: про що говорити з перевертнем?
Діти зібрали в торби свої бідні пожитки, полягали — хто на партах, хто на підлозі. По-шепки перемовляються…
— Може, у вікно? — запитує в когось Гриць.
Бачу, Толик підкрадається до вікна, виглядає. Потім вертається до Гриця, ледве чутно відповідає:
— Гад, поставив ще й під вікном вартового.
— А якщо гуртом? Він не встигне вистрелити.
— Небезпечно. Дівчат жаль. Якби самі хлопці.
Голоси замовкають. Діти сплять чи лише прикидаються сонними. Я тихенько підходжу до вікна, дивлюся на кружало місяця, вже ущерблене збоку. Зорі далекі, холодні. Вони такі байдужі до людських мук і сподівань. Особливо це відчутно тепер, при найвищій напрузі душі.
Хто ж така людина? Хто ти, чоловіче, серед міріад блискучих полум’яних світів? Тугий клубок живого болю? Нерв природи? Може, наша мука, то біль цілого світу, тільки ми ще не можемо збагнути цього, відчути?
Ах, роздуми, роздуми! Палючий біль мозку, що полонить себе вічними протиріччями. Як вийти з їхніх лабіринтів? Як діяти, щоб завжди була певність?
Хтось встає з підлоги, наближається до мене. Це Гриць.
— Ми думаємо напасти на Онопрія, — шепоче мені на вухо. — Як поведе нас через горби до Дніпра…
— Він же озброєний, — кажу я йому, — а у нас навіть палиці нема. Перестріляє вас, як ягнят.
— А що ж робити?
— Подивимось. Може, скористаємось тим "фокусом" з! схожістю Сергія з Васильком. Адже німець прийняв Сергія за Василя й не записав його. От що, Грицю, поклич-но до мене Сергія. Разом утрьох і порадимось, як бути.
…Хтось грюкає у двері. Думки розлітаються, мов сполохані птахи.
— Пане вчителю! Спите?
— Чого вам? Дайте спокій.
— Хе-хе. Переживаєте? Спіть, спіть. Раненько в путь. Да-а-а-а-ле-ка стежка, пане вчи-телю! Цікаво, що ви тепер будете говорити своїм горобенятам? Хо-хо! Доведеться й вам пе-рефарбовуватися, бо інакше — чик-чик! Он як! А то — совість, совість! Який з неї наїдок, з совісті? — злорадствував за дверима Онопрій.
— Ви все висловили, Онопрію?
— Все, все, звиняйте. Спіть, пане вчителю! Хе-хе…
Знову відходжу до вікна. Місяць падає за обрій. Не засну, але й думати вже не в силі: тривога, немислима тривога за дітей. На що покластися, на кого? Якби сам або з дорослими, а то ж недосвідчені, неоперені… Рішучі, завзяті, проте чи я маю право давати їм наказ у цій смертній ситуації?
Незабаром світання. Що буде? Що буде?..
Вранці "комендант" зчинив гуркіт. Злий, невиспаний, він тупцює біля дверей, кричить:
— Хутчій, хутчій! Окрім вас у мене роботи прірва! Не спати через вас, песиголовців! Нема дисципліни, пане вчителю!
Вихованці юрмляться біля дверей. Я не бачу поміж ними Сергійка Кременя.
"Комендант" стоїть біля дверей зі списком, вигукує прізвища, імена. Я виходжу останнім. Онопрій уже пішов до гайку, діти за ним. Я оглядаю клас. Порожньо. Кілька шух-ляд, шафи біолоґічного кабінету. Певно, Сергійко сховався там. Останній іспит. Хто його тримає, я чи діти?
— Сергійку! Обережність, — шепчу я в простір кабінету. — Синку, я люблю тебе і вірю в тебе.
Мовчання. Лише серце гупає в груди.
— Пане вчителю! Я чекаю. Що, жаль розлучатися зі школою? Хе-хе. Крашу дадуть нові хазяї, якщо слухняненькі будете!
Діти дивляться на мене. Що я скажу, що відповім бридоті? Я виходжу надвір і не гля-нувши на зрадника, його нема. Трухляк, що відгонить смородом. Треба минути, обійти, пе-реступити.
Онопрій проходить поміж дітьми, обмацує хлопців: певно, страхається прихованої зброї. Вони сахаються від нього. Зрадник гидко лається. Ось він зриває з плеча Толика фут-ляр з кобзою.
— Що це? — вишкірює зуби. — Що за ружжо? А, бринькалка? Ну, тепер вже не пона-добиться. В рейху будеш на піянінах грати чи що там у них. Мужицьку музику забувай!
Толик огидливо вириває кобзу з його рук, тремтячими пальцями застібає ґудзики фут-ляра.
— Юда! — виразно чується з гурту дітей. — Продажна шкура!
— Гей ви! — ричить Онопрій, клацаючи затвором карабіна. — Я вам покажу юду! Задрипанці, байстрюки! Краще на свої колеса огляньтесь! Учора були піонерами, а завтра — гітлерюґенди! Нічого, нічого, — "хайль" кричати навчитесь не згірше "будь готов"! Ану, марш вперед, босото вошива!
— Не зачіпайте його, діти, — кажу тихо, спокійно. — Скажена собака кусається. Ходімо.
Йдемо горбами до Дніпра. Можна було б шляхом, але Онопрій, певно, соромиться од-носельчан: веде ж на глум ворогам учнів-сиріт та їхнього вчителя.
Діти пригнічені, насторожені. Оглядаються, дивляться на мене, на "коменданта". Він підозріло примружує очі, киває на карабін.
— Пане вчителю, скажіть своїм соплякам, щоб мали розум. Я тримаю на мушці вас — персонально! Хе-хе! Ясно?
Я мовчу. Діти теж не обзиваються, йдуть, дивлячись під ноги.
— Перестріляю як цуценят, — бубонить Онопрій у мене за спиною. — Ось маю ще ав-томата, окрім карабіна. На всіх вистачить.
Відчуваю, що йому страшно. Він заспокоює себе погрозами. Вступаємо у віковий ліс. Зривається холодний вітер, з заходу пливуть сірі, покошлані хмари. Дерева глухо гудуть, розхитують верховіттями, ніби збираються полетіти, зрушити з місця, втекти.
— А взагалі, правду кажучи, — варнякає Онопрій, — не розумію я вас. Така доля випадає — в Європі побувати, стати вчителем у німецькій школі. І цим голодранцям відкриті всі дороги, а ви комизитеся. Чого, хотів би я знати? Чого тут жаль, у цій вошивій Україні? Ні культури, ні житла справжнього, ні харчу путнього. А там, що не візьми — дороги, машини, заводи — культу-у-ра! Можна поїхати в Америку, в Францію! Не життя, а роман!
Шелестить багряне листя під ногами, пахне дитинством, казкою, дихає несказанним духом ніжності. Тернові кущі чіпляються за рукави, не пускають. Діти на ходу обривають сизі ягідки, жують. Я теж пробую. Терпкий сік холодить язика, чомусь до очей підступають сльози. Онопрій хихоче:
— Нічого, звикнете до чужого, стане своїм. Головне, пузо сите, є якась шкура на тобі, є затишок. Все інше — забобон, бабині казки.
Берези гублять барвисті шалі свої. Їм не жаль тих втрат, бо мають нескінченне, неви-черпне багатство: вітер, простір, землю, дощі, зорі, сонце. Знову витчуть пишне убрання…
Біжать, поспішають дерева, розкошлують довгі віти, обнімають ними рідні лиця дітей. З жалем відпускають, залишаються позаду. Ми входимо поміж горби. Звідси півтора кілометра до дніпровського урочища Пшенишного, де причалено дебаркадера. Там німецький річковий пункт гестапо, там нас повантажать на пароплав і повезуть до Києва. А потім — поїзд, Німеччина.
Високі піщані дюни, вкриті лозами. Вітер порошить піском, сліпить очі. Зненацька дзвінкий, схвильований голос, ніби з неба:
— Руки вгору!
На горбі — Сергійко. В його руках наган, спрямований на Онопрія. "Комендант" скам’янів. Мить, розтягнута навіки.
— Ану кинь! — кричить Оиопрій, отямившись. — Кинь наган, сопляк! Кому кажу?
Сергійко сунеться вниз по піску, рука його тремтить, але очі палахкотять вогнем мужності.
— Кидай карабіна, бо стріляю! Кидай!
Громом відлунює постріл. Кричать діти. Хто перший стріляв? На грудях Сергійка розпливається червона пляма, наган падає на пісок. Тиша. Чи я оглух?
Василько кидається до брата, вихоплює нагана. Очі в нього, як дві блискавиці. Знову грім, і підтятий дубок лягає поруч з першим. Я розриваю полон закляклості, вихор ненависті несе мене назустріч чорному погляду смерті.
— Стій, стій, стріляю! — реве Онопрій.
Гарячі жала торкаються плеча, руки, чола. Але свідомість ясна — яра. Я вириваю з рук "коменданта" карабіна, десь збоку налітає Вітько Гора, валить ворога на пісок.
Дівчата схиляються над братами, ридають.
Тиша над горбами, страшна, немислима.
(Продовження на наступній сторінці)