Очі її затуманилися, вона встала й швидко пішла до дверей. Ніхто в гомоні веселощів не звернув на те уваги. Сергій кинувся за нею. Схопив у коридорі своє та її пальта, догнав її надворі, між засніжених дерев. Накинув пальто на худенькі плечі. Вона мовчала, йшла, ніби поспішала кудись. На небі сяяв повний місяць, навколо нього сріблилися ґіґантські кола. Іскрився іней на деревах, рипів сніг під ногами.
Що з ними діється, куди вони йдуть?
Сергій обігнав Оленку, схопив за руки, зупинив. Вона підняла обличчя, хмаринка пари з її вуст торкнулася його щоки. Чорні провалля очей завмерли.
— Чого тобі, Сергію?
— Оленко, так не можна. Не можна… Ти мучиш себе, ти мучиш інших, мене… Доки можна жити химеричним життям? Доки? Ми — людський рід. Ми клітини землі. Зникає од-на, виникає інша. Ті, що вмерли, не бажають нашого суму. Невже не ясно тобі?
— А любов? — прошепотіла Оленка.
— Їхня любов лишається тут, на землі. Любов з живими. Вона не вмирає. Вона не в могилі.
— Він не мертвий, — в очах Оленки блиснули місячні іскри. — Він живий, він зі мною. Я бачу його в снах, у серці, чую в подиху вітру, в шепоті листя. Ні, не мертві ті, що пішли від нас. Не вмруть, якщо ми не розрубаємо нитки єдності. Це треба розуміти серцем.
— Оленко, прости мені, але це вже якась містика. Ти з’явилася на цій землі, ти — жінка. Зрештою це навіть обов’язок — бути матір’ю. Хіба в тобі не звучить поклик материн-ства?
— Сергію, Сергію… Невже ти не розумієш, що людина не може бути простим продов-жувачем роду. Навіть звірі паруються з розбором… навіть деякі птахи кінчають самогубст-вом, коли суджена пара зникає, вмирає. А я ж людина… Хіба тяжко збагнути мій стан?
Сергій взяв Оленчині руки в свої широкі долоні, стиснув їх:
— Саме людина… Тому й дивно. Розуміння в людини ширше, ніж у птаха. Людина — суспільна істота. В неї є обов’язок.
Оленка заплющила очі, мов прислухалася до нечутного голосу. Ледь помітно похитала заперечливо головою.
— Нема обов’язку вищого від обов’язку любові. Я не відкидаю суспільного обов’язку, Сергію, ти знаєш це. Я віддаю йому всі сили. Я виховала чужу дитину, вона стала рідною мені. Але душа… Вона належить іншому. Сергію, друже мій! Як я розумію тебе. Я люблю тебе…
— Оленко, — аж застогнав Сергій, почувши те слово.
— Зажди, зачекай! Я люблю тебе, як брата, як друга. Я б навіть стала твоєю дружиною, якби…
— Якби, — мов луна, повторив Сергій, завмираючи від неясної надії.
— …якби не моє сподівання… моя віра…
— У що?
— В те, що він живий.
— Хто?
— Микола… Мені здається, що я його… зустріну.
— Оленко, — з острахом сказав Сергій. — Не треба. Це…
— Божевілля? Сама знаю. Ми ж разом ходимо на могилу. Але я нічого не можу з собою подіяти.
— Оленко!
— Не бійся, Сергію. Я спокійна. Ти зажди до весни. А потім…
— Потім…
— Я стану твоєю.
Він схилився до її руки, торкнувся долоні гарячими вустами. І Оленка встигла помітити блиск сльози в його очах.
БІЛЬ РОЗ’ЄДНАННЯ
(З щоденника Євгена]
"…Весна. В саду тьохкають солов’ї. Село засинає. Тільки десь на Лівобережжі співають закохані дівчата.
А я сиджу біля столу, перечитую космогонічну статтю про походження світу. Та ж таки ідея про першоатом, про надважку ядерну краплю, що розірвалася на частки, поча. ча розлітатися, творячи з тих уламків ґалактики, метаґалактики, всю багатомірність світів.
Згадую древні міфи. Там уже давно було сказано те саме: народження світу з вогняно-го, золотого яйця. Хіба не повна подібність? Може, древні вже мали таку схематику?
Один з основних еллінських космогонічних міфів стверджує, що Уран — найдревніший коханий Геї-Землі — породив титана Крона (Кронос — Час). А син, не довго думаючи, ски-нув батька з трону, позбавив його дітородної можливості і став володарювати сам. І щоб ніхто не повторив його батьколюбного експерименту, Крон почав ретельно пожирати своїх чад.
Яка страшна алеґорія! Ось де початок роз’єднаності світу, а відтак болю роз’єднання, розділеності, множинності. Це те, що відзначав у своїй "математиці повноти" Боґоло і його співавтор Гук.
Ур-ан. Це слово складається з двох глибинних понять. Ан — першоатом, нероздільний у древній етимології. Ур — вогонь, світло. Отже, вогняний першоатом. І коли яйце буття розкололося на частки, воно породило час, тобто Кроноса-Сатурна. Єдність була розірвана, стала множинністю. А разом з тим виник і біль, як результат відчуженості, розсипаності, розірваності буття. І вже будь-яка форма життя виникала під знаком цього болю, цієї дискретності, передавала його в генетичні глибини наступних циклів. Мені здається, що на-ша революція була у великій мірі повстанням проти розділеності світу, проти віковічного болю, щоб людство змогло осягнути нову єдність, радість співтворчості, щастя віднайденого братерства, — коли всі архаїчні суспільні формації деспотизму, експлуатації, рабства, ненависті будуть трансформовані гармонізацією і творчим очищенням планети.
Я розповів про свої ідеї новим друзям — учителеві Зеленьківської школи фізику Сашкові Яремі, лікареві Пилипу Терену і Юркові. Ярема висловив думку з приводу виник-нення та розвою світу. Ось вона в основних рисах: — Наша еволюція, пізнання, прагнення єднання, польоти в космос, розвиток у природі і все інше — відбиток самоусвідомлення, са-мозростання якоїсь меґаістоти, в тіло, в субстанцію якої ми входимо. А чому б і ні? Адже наші тіла теж тримають у собі міріади мікросвітів? Але тут слід розуміти такі аналогії якісно, а не кількісно. Механічна модель не може мати сенсу, бо навіть порівняння нашого світу й світу атомного виявляють інші закономірності. Кожен щабель якісно інший. Але суть одна — безупинне прагнення до самовідтворення, до ліквідації роз’єднання, до спроби синтезува-ти дискретні частки, ввести їх у спільноту. І біль, про який ти згадав, то є біль відтворення, боротьба за цілість, боротьба супроти розділення, війни, занепаду. І цей творчий біль пронизує всі світи — мікро і макро. Він є свідоцтвом творчого горіння і боріння.
— Не завжди, не завжди, — задумливо озвався Пилип. — Багато медиків та біологів уже не вважають феномен болю повністю еволюційним явищем. Він багато в чому штучно вихований в останніх тисячоліттях людської історії, він старанно плекався деспотами, інквізиторами, катами, жерцями в психосфері людства, формувався, як страшний дамоклів меч нашого фізіолоґічного апарату. Справді, чому звичайний сигнал попередження, неполадків, аварії, порушення став страховиськом? Це ж треба пояснити. Біль у природі помірний і не перевершує певної норми. А в людському суспільстві культ болю сягнув так глибоко, що породжує лавину самогубств, спонукає до формування реліґійних концепцій виходу з цього буття. Виробилися генетичні алґоритми історичного страху, лише такими алґоритмами можна пояснити підпорядкування мільйонів людей волі деспотів, царів, диктаторів. Страх болю не притаманний тілу в певних катастрофічних ситуаціях, він став відчуженою сутністю, ідолом, марою. І нам, лікарям, стає ясно, що боротьба з болем не лише завдання фармакопеї, але завдання соціальне й космічне.
— Як ти мислиш розв’язати це? — поцікавився я, вражений його аргументацією.
— Вихованням соціального оптимізму, битвою супроти війни, новими зусиллями для утвердження міжнародної спів’єдності, тобто вихованням людей в атмосфері певності, надії на краще прийдешнє. Це і є боротьба з болем. Треба виховувати прийдешні покоління в дусі творчої радості, щастя, братерства, співробітництва. Тоді біль як спадок древнього дракона роз’єднаності буде щезати. Біль самотності, бідності, ущербності, біль безглуздості буття, котрий так плекається західними екзистенціалістами та східними песимістами. Я вважаю, що наша країна стає бастіоном супроти світового болю.
(Продовження на наступній сторінці)