— Поживемо — побачимо, — загадково сказав індус. — А не доживемо — наші діти побачать… Спати, Михайле…
Минула коротка літня ніч.
Почався новий каторжний день. Над горами пройшла гроза, каменоломню заливали потоки дощу. Охо-ронці ховалися в будках, полонені мокли під зливою, ковзаючись, возили каміння в тачках по хистких дошках. Люди падали, розбивали коліна, руки. "Капо" лютував, палиця його не знала відпочинку. Чулися постріли. Надвечір в колоні не долічилися двох полонених. Трупи вивезли на самоскидах. На таке тут не звертали уваги, зви-кли. Гаррі йшов увечері пригнічений, понурий. Байдужим голосом сказав:
— Так і нас… колись…
Свамі та Михайло промовчали. Того вечора ніхто нічого не розповідав. Лежали тихо, думали тяжку ду-му. Потім Сагайдак непомітно пробрався до Бояка, який спав біля дверей, розворушив його. Той глипнув на хлопця заспаними очима, здивувався.
— Чого тобі?
— Сказати щось хочу, — прошепотів Михайло.
Староста позіхнув, глянув на запилену лампочку, знизав плечима. Кивнувши пальцем, пішов до дверей. В маленькому коридорчику зупинився, виглянув у щілину. Потім знизу вгору подивився підозріло на юнака.
— Чого тобі? Говори…
— Бояк, так більше не можна, — схвильовано сказав Михайло.
— Як не можна? — похмуро перепитав староста.
— Як бидло. Мовчимо, падаємо під ударами. Вмираємо. На фронті не боялися йти під кулі, а тепер… Серце не витримує, земляче! Розумієш? Ось не стерплю, кинусь на гадів!..
— Цить, дурню! — схопивши хлопця за груди, прошипів Бояк. — Який хоробрий знайшовся! Тут всі со-лдати, смерті в очі дивилися! Ну кидайся, ну шльопнуть, як муху! А далі що? Тим, що живі, важче буде щось зробити!..
— Бояче! — благально видихнув Михайло. — То ви щось…
— Замри! Нічичирк! І стіни чують. Дещо є. Буду тепер і на тебе розраховувати. А як твої сусіди… союз-нички?
— Як за себе ручаюсь. Залізні люди!
— Хм. Залізні! Нам живих треба, з людським серцем. Дивися, щоб не схибити! Йди, та обережно — в ба-раці є стукачі! Посидь на параші для певності, щоб підозри не було…
Коли Сагайдак повернувся на своє місце, індус розплющив очі, ледь чутно запитав:
— Де був?
— Говорив із старостою…
— Ну що?
— Є надія…
Рішідева замовк, більше не обзивався. Обоє довго не спали, дивлячись на сіру стелю барака, доки хвилі сну не склепили очей.
На світанку, після підйому, до приміщення зайшли солдати. Наказали Рішідеві йти за ними. Михайло тривожно подивився на товариша, занепокоєно запитав:
— Куди тебе?
— Не знаю, — сказав Свамі, зіскакуючи з нар. — Спокійно, друже. Все буде добре…
Солдати привели індуса до коменданта. В кабінеті сидів німецький офіцер з погонами оберста. Біля сто-лу стояв чоловік у солдатській формі без погонів. Він, усміхаючись, дивився на Свамі. Рішідева здивувався — чоловік був, безумовно, індус. Вій ступив крок назустріч полоненому, склавши руки, зробив традиційний схід-ний уклін.
— Свамі Рішідева, вітаю тебе!
— Ти знаєш мене? — вражено запитав полонений.
— Знаю. Зустрічав у гімалайському ашрамі. Хто ж тебе не знає — улюбленого учня Безіменного Гуру?
— Як твоє ім’я?
— Атмананда. Зви мене так.
Рішідева тонко усміхнувся, промовчав. Потім перевів погляд на офіцера. Той з цікавістю прислухався до бесіди індусів.
— Все це прекрасно, Атмананда. Але, я сподіваюся, мене викликали не для світської бесіди?
— О ні! — схвально посміхнувся Атмананда. — Справа серйозна. Я був здивований, дізнавшись, що ти в полоні. А ще дивніше те, що ти записався в експедиційний корпус. З ким ти пішов, мудрий Рішідева? З вікови-ми деспотами, з пихатими саксами, що століттями визискують наш народ!
— Для Атмананди занадто багато слів, — нахмурився Свамі. — Ти ж знаєш, що я далекий від демагогії. Британія, як імперія, доживає останні дні. Небезпечна не вона, а світова диктатура нових претендентів!
Атмананда метнув на офіцера вогняний погляд, стиснув тонкі фіолетові губи.
— Тоді говоритиму коротко. Чорному Ордену потрібні такі люди, як ти. Іде остання битва. Ставай у лави переможців. Ти ж йог, ти повинен стати понад всякими умовностями лжегуманізму!
— Хто ж переможець? — спокійно запитав Рішідева.
— Великий Невідомий. Він вибрав виконавцем своєї волі Німеччину і Гітлера. Хто зупинить його, коли космічні сили стають на його бік?!
Рішідева задумався. Він збагнув, що надійшов для нього вирішальний час. І не лише для нього, а й для товаришів. Нестримний Гаррі, синьоокий янкі, щирий Михайло з далекої України. Що буде з ними, якщо він загине? Обережність, обережність. Не можна зганьбити себе згодою з пітьмою, але й дратувати її передчасно…
— Сонце ллє своє проміння на Землю, щоб дарувати життя і радість усьому живому, — тихо сказав Сва-мі. — Навіть нікчемні комашки рухаються його силою. Суть Сонця — любов. Ваш Великий Невідомий заливає кров’ю планету, вкладає руйнівні знаряддя в руки шизофреніків і вбивць. Він — антипод Сонця.
— Це твоє останнє слово? — зловісно запитав Атмананда, і очі його стали холодними, темними.
Рішідева мовчав.
Німецький офіцер мовчки встав з-за столу, зацікавлено оглянув з усіх боків постать індуса, зупинився за спиною полоненого і, коротко розмахнувшись, ударив його кастетом по голові.
Свамі знепритомнів.
Коли він знову розплющив очі, Атмананда вже сидів біля столу, недбало розглядав свої нігті. Заприміти-вши, що Свамі опритомнів, він іронічно посміхнувся, похитав головою.
— Я гадав, що ти мудріший, Рішідева. Чому ти там вчився, в гімалайському ашрамі? Поринати в самад-хі? Молитися? Найсвятіша молитва безсила проти реальної могутності. Пора тобі вже збагнути цю просту істи-ну. І ти даремно відмовляєшся від моєї пропозиції. Тисячоліттями йоги проповідують наївну любов, а світ гризе горло сам собі. Досить. Великий Невідомий бере владу в свої руки. . Сміття інволюції буде зметене, а ті, що залишаться, житимуть у світі порядку. Хочеш стати його воїном?
Рішідева насилу звівся з підлоги, сів, спідлоба дивлячись па підступного індуса.
— Ти забуваєш про Карму, — похмуро сказав Свамі.
— Ми творці Карми, — заперечив Атманаида. — Карма — то сила. Сила гне кармінну течію. Глянь — під силою Гітлера хитається світ.
— Він вже не раз хитався під п’ятою тиранів, — твердо відповів Рішідева. — Де вони? Де їхні імперії? Воля Еволюції змела їх. Не забувай про Атмана, про Єдиного!
— Атман! — зневажливо засміявся Атмананда. — Я взяв його ім’я собі. Атман — інертна психічна течія Всесвіту, тло, на якому вишивається візерунок розуму волі. Атман з тим, хто сильний. Атман з нами.
— Атман з тим, хто любить, — заперечив Свамі. — Ненависть роз’єднує, вбивства й насилля породжу-ють жахливу карму помсти. Єдність знову й знову розколеться на безліч осколків. Бережіться, кощунство ще ніколи не приводило до перемоги.
— Великий Невідомий мільйони років панує на землі, — пихато сказав індус.
— Його жерці — узурпатори знання, — відповів Рішідева. — Вони змішали чорні й світлі ниті. Люди розгублені, люди не знають шляху. Поняття добра й зла переплутані, і це — апофеоз діяльності темних сил…
— Що ти з ним філософствуєш? — крикнув оберст, стукнувши кастетом об стіл. — Можна подумати, що ми в його ашрамі і прийшли вислуховувати ідіотські доктрини всесвітньої любові! Так, ми не приховуємо, нас підтримує сила Мороку! За нею — Сім Невідомих, творців Еволюції! Вся могутність Тібету, вся сила Шамбали з нами!
— Це кощунство й брехня, — сміливо відповів Свамі, дивлячись прямо в очі оберсту. — І ви це добре знаєте. Схід створив прекрасні символи. Шамбала — то Космічне Полум’яне Братерство. Ви узурпували світлі поняття. З вами огидні чаклуни Бон-по і Чорна Ложа. Бійці Шамбали змагаються нині супроти вас, вони зни-щать ваші легіони, і перемога суджена їм. Ви можете вбити мене. Я готовий.
— Ти не вмреш одразу, — сухо сказав офіцер. — Ти сам будеш просити смерті. Коменданте! Ви зрозумі-ли?
— Ми вміємо це робити, шеф! — почувся від дверей радісний голос. — Брудна коричнева гієна попро-сить смерті!
— Чуєш, Атмананда? — докірливо озвався Рішідева, зводячись з підлоги. — Вони тобі не скажуть у вічі, але для них ти теж — брудна гієна!
Індус промовчав. На Свамі накинулись солдати, по знаку обер-ста виштовхали прикладами з кабінету, одвели в барак.
Коли полонені повернулися ввечері з роботи, індус сидів на нарах блідий, напружений, на скроні в нього синіла велика пляма. Сусіди знизу дивилися на Свамі, перешіптувалися. Михайло кинувся до товариша, зане-покоєно спитав:
— Що? Били? За віщо?
Рішідева сидів непорушно, не відповідав. Полонені збиралися внизу, гомоніли, хвилювалися. Бояк роз-дратовано крикнув:
— Вечеряти, вечеряти! Нічого влаштовувати збіговисько! Не бачили, як б’ють? Кожному перепаде його порція!
(Продовження на наступній сторінці)